Інколи мені здається, що ми обоє найдурніші на цій планеті...
Мабуть тому, що Боже вільні.
Світ(люди) мають пристосуватись під нас(до нашого бачення, відчуття....).
Бо я не хочу пристосовуватись до них - переросла це, стала дорослою дитиною.
Я завжди нею була, тільки призабула. А Ти народився у мене і першим своїм подихом волі крикнув - ....

Сьогодні я одягну на Тебе намисто Любові...
А сама стану пальчиком...
Бо кільце(Ти) якраз мені в пору...

Давно це було і не правда. Сиділа, якось Панакея і плакала. Її сльози капали зверху униз. Так на Землі народився перший потічок. Маленьким руслом він побіг далеко-далеко. Тоді Земля ожила. І стала втіленням самих прекрасних мрій самотньої Богині – трагедія. Тільки трагедія може бути написана сльозами. Трагедія людства складалася капельками, і піском. Білий пісок був сіллю, а ще була кров... Саме тому зцілення болюче і тривале. Панакея була дуже щасливою. Її щастя випромінювало унікальність - обігрівало Землю Сонцем. Та водночас щастя Її було самотнім. Просто, ніхто не вмів віддаватись так Любові, як Вона, бо нікого ще не було. Зате Вона мала Все. Усе, що оточувало навколо, навкруги, по усі круглі боки вічності було Її. Глибина власних почуттів, ідеал, абсолют. Так Гармонія передавалася сонячним випромінюванням, формуючи море найщиріших почуттів. А коли Панакея купалася, то Її довгі, темні коси ставали хвилею у земних водах. Тоді вода ставала теплішою – йшло літо. Воно нікуди не йшло, просто дружило з зимою, осінню. А весни ще не було. Була тільки маленька капелька, яка загубилася прісним смаком у солених водах – танув сніг. Тому час назвав цей відрізок весною. Весна була юна. Вона завжди юна. І зараз, через кілька тисяч років, вона юна, юна дівчина-весна. Її непорочні води дзюрчать і щебечуть і мріють віднайти світовий океан. Капелька закохалася в океан.
І тому відчайдушно поскакала дощиком, інколи росою у його глибокі простори. Він був холодним і темним і таким величним в порівнянні з нею. Вона усвідомлювала – якщо я пірну у нього, то вже не зможу, ніколи не зможу повернутись на поверхню. В останнє поглянула на сонечко, на берег, на дерева і квіти...відчула подих вітру, набравши повні легені кисню і шубовснула вниз. Спочатку, вона боялася розплющити очка, але потім...
І коли синява її оченят злилася з темно-синьою фарбою океану, вона почала розчинятися у ньому, як хмаринка у небі. Біла, пухка, і солодка, як вата цукрова, літала і плавала у небі океану. Виявилося, що він не холодний і не байдужий, не глибокий і не моторошний... а несамовито прекрасний. Його тепло зігрівало її маленьку душу, яка ще не знала, що завжди була частинкою нього і донею мами, яка плакала за своїми дітками-сльозами – народжувала. Народжувала аби в черговий раз врятувати Землю від смерті.
А океан пив її сльози – ніс ношу породіллі, як вагітна...
Самітня Богиня була уверху, а Величний Океан унизу. Так само, як Сонце і Земля. Але відстань не ставала перепоною у їх Любові. Перепона з’явилася пізніше – людиною. Дивно, плодом Їх кохання став прекрасний Світ – Бог. А перепоною, людина, яку створив. Міф, чи може, казка?
У мріях Батьків жила Казка. Казочка, яка так необережно перетворилась на Міф. Мамо, Матусю! - загомоніли дітки, - поверни нам казочку, будь ласка.
Панакея від розпачу ще більше плакала, бо пила біль своїх дитят – круговерть. А може, бумеранг?

Чому так багато нерозуміння губиться в людях? Чому люди розлучаються – розривають сімейні узи? Бо в хаті нема компоту...

Панакея дивилися на розорені землі, понівечені ліси і поля, забруднені ріки, моря, океани... і ще більше плакала. І подумки питала себе – що не так?
Я веду себе неправильно?
Найбільше в світі я хочу вести себе правильно і Жити, Жити заради Життя...
Мені не важливо, що буде зі мною. Мені важливо, що буде з ними - тими, котрих люблю. Мені важливо вберегти їхні душі... вони
усі мої, частинка мене. Тому, якщо будуть вони, то буду і я.
Я буду заради них і Тебе...

Знаєш, я знаю, що воно гарне. Серце гарне Любов'ю.... бо сповнене Нею.
Я Його не бачу, але відчуваю стукіт – тук-тук, тук-тук.........

Я люблю усе прекрасне, і.... Боже мій, так дуже, по дитячому мрію, аби
прекрасне Жило....
Інколи здається, що не витримаю жалю, заливаюсь слізьми. Ніхто їх не
бачить, окрім Бога.......
Я багато плачу від того, що щаслива.
Моє щастя унікальне, від того, що одиноке.....
Ти знаєш, зараз я одинока...
Але я люблю самоту, бо в ній живе Бог – Ти.

Дитиною, я мріяла побачити Бога, чесно, дуже мріяла, але боялася.
Моя мрія не померла і я Його бачу, Він відображається у моїх сльозах...
Тільки, тільки.....тільки так я стаю Богинею з Твоїми вустами.
Я розумію, що не треба задавати питань.
Краще мовчати.
Пам’ятаю поцілунок, наш перший поцілунок. І тої миті, як Ти мене поцілував, як відчула дотик язика, скуштувала його на смак... одразу змовкла. Я німа. Німа Богиня, яка самотньо тішиться щастям Любові. Мене вблажає сам Господь. У мене є слава.
Що таке слава?
Її можна взяти до рук?
Для чого вона людям?
Чому у ній так люблять купатися?
То може слава – ванна?
Ванна чого? Вірніше, з чим?
Залізаю у ванну з водою і мене переповнює слава. Вона така тепла і привітна. А ще піниться п’янким ароматом стиглої суниці.
А ще дуже чиста, і парується своєю чистотою попід стелею – сіється туманом, він білий. Торкаюсь до нього, хапаю пальцями – тікає. Так, як і слава моя. Тікає від мене слава, губиться десь у ванні з водою, надувається мильними бульбашками... літає, літає... і розчиняється в уяві.
У справжній уяві? В придуманій. У мене тільки вигадана уява. Нащо мене вигадали батьки, для чого? Для чого було мене вигадувати? Адже я не така, як усі... бо не маю слави... Тільки ванну з водою.
І взагалі цей текст ні до чого. Бо я не людина, а лялька. Яка навчилася думати...
Мене закинула дівчинка, яку звати Слава. Бо я стара лялька. Вчора їй подарували нову – з мультику. Усі пам’ятають той мультик? Не всі, бо я його ще нікому не розказувала. І взагалі, я така не зрозуміла лялька... мене ще на заводі неправильно зібрали – замість маленької голови, поклали велику, та ще й з мізками( а як інакше я б навчилася думати). То може, я робот? Ні, я таки лялька, бо мною люблять бавитися сусідні хлопчики. Вони тоді задоволено вигукують – о слава! Тільки не розумію навіщо казати – о, і чому моє ім’я з маленької букви?
Може, тому, що я дуже маленька?
А у маленьких слави не буває.
Принаймні, моя мене покинула.
То виходить це вона мене мала, а не я її.
Що ж це я таку уяву неуявну придумала?
Мабуть, тому, що я не людина, а лялька... яка тільки но навчилася думати.
То може, моя слава в думанні?
Ні, моя слава в мені, бо я і є слава...
Його слава.
Його слава іграшкова. Хоч Він і дорослий(старий) але полюбляє гратися ляльками...
Лялька Панакея була найдобрішою, най люблячою людиною і найкрасивішою Богинею. Але так чи інакше залишалася лялькою, яка носила в собі мрію про Живого Бога. Мрія збулася – Бог народився. Народився тим хлопчиком, якого вона вчора вбила. І те вчора стало її кармою. Якби ж то її – інших дітей. Вона необережно кинула бумеранг і ось століттями він вертається новими життями – злом. Життя – не зло. Життя – помилка – лялькова слава. Вона вимагає від людини душу за гроші і цінні метали – вбиває. Вбиває життя у ляльці. І вона помирає? Ні. Продовжує жити мертвою лялькою у злого хазяїна.
Чому казка недобра? Бо стала міфом.
Богиня вбила свою дитину і стала людиною – жінкою. А Бог – дозволив такий злочин і став людиною – чоловіком. Їхня кара – губитися частинками спільної душі у світі байдужих людей. Не Богів... небогів – бідних і кволих, сиріт.
Тепер вона кається і хоче на небо. Не знову, а до Нього, який також на Землі. У них уже виросли крила, але крила ще не навчились літати. Зате вуста вміють цілуватись, так палко і ніжно – мовчати.
Перший поцілунок неможливо забути, а надто справжній. Саме тому вона відроджує справжність, реальну реальність, не цю до якої люди звикли, бо це лише ілюзія не виплеканого кохання. Тому плекає... плекає величезну Надію, на те, що цього разу ілюзія зникне назавжди і вже ніколи не потривожить її душу неспокоєм. Бо віднайшла у небі несамовитого кохання Землю. Відчула її під ногами і побігла, не як літак на смузі, як Богиня на крилах кохання.
Я виймаю серце із своїх грудей і даю Тобі.
Він мовчить.
Ось, бери, - продовжує мовчки казати, - бо я більше не хочу крові і болю. Не можу більше дивитись, як вони страждають. Тому бери мене заради них усіх. На. Пий мої сльози. Я не насипала туди солі – це прісна вода – жива. Пий і нехай усі вони живуть у Тобі, а Ти у них. Бачиш, аби загладити свою помилку(провину) кидаю знову бумеранг – Любов. Лови, бо я дуже вірю, що він повернеться до них...

Я кохаюся з собою – думала Панакея, згадуючи маленьку капельку і перший поцілунок Океану. Це вона – юна і прекрасна весна.

Сьогодні я одягну на Тебе намисто Любові...
А сама стану пальчиком...
Бо кільце(Ти) якраз мені в пору...

Розступилися хмари і вона піднялася. Пройшлася спокійною ходою по небу, тоді на Землі пішов Дощ. Він ішов , як вона – хвилююче і пристрасно... Дощ – пристрасть Богині Кохання. Тому, коли людина під нього потрапляє, вона може відчути не вологість, а тепло, не дзенькіт, а мелодію... коли капельки залізають не в пазуху, а в душу і відроджують там цілий океан почуття... Так Панакея вчить любити. Афродіта їй заздрить у комплексах людей і поливає люттю – стереотипами. Богиня не та, яка кохає. Богиня та, яка зцілює своєю Любов’ю.
Я кохаюся з собою – думала Панакея, згадуючи маленьку капельку і перший поцілунок Океану. Це вона – юна і прекрасна весна.
Весна, яка ось-ось розквітне бузково-рожевою квіткою у синьому-синьому небі рідного Океану.
Сьогодні я востаннє захворіла. Моя хвороба мучила мене півдня і ще трішки – було боляче. але я вистояла, виборола Вірою в Бога власне зцілення не для себе, а для них, тих, які живуть в мені. Цілий світ у мені. Я встигла його сфотографувати. Фото чорно-біле, як людська реальність. Хто б міг подумати, що очі вміють фотографувати, а душа - зберігати. Але для чого вони мені – люди? Я складаюся з людей, яких намалюю Янголами на Великому Духовному Полотні. Янголи не привиди – прозора субстанція. Янголи - плоди Духа Святого. Саме тому - діти.
Кличу їх так – Радість, Щастя... Багато імен у Любові. На суть не в слові. Суть у сутності, яка стає особистістю. Особистість не можна помацати, але можна відчути її присутність і тепло, яке теплою хвилею зігріває.
Мої діти назбирали для мене малини. Я їла малину з їх рученят і одужувала.
Бо мені не можна помирати. Я стала Богинею за для того, аби виплекати в своїм лоні Життя. Це нічого, що тут, на Землі гублюся між божевільними... Їх не називають людьми, а кажуть просто – ненормальні, або з порушеннями психіки, чи духовно хворими. Це добре, що їх не називають людьми, бо вони ті, котрі наважились на довічну суперечку з Богом. Не за для того аби сперечатись, а за для усвідомлення себе Ним. Та чи збагнути «здоровій людині» отой далекий, загублений світ Боже вільного.
Та це не єдина вада мене, як людини.
Знаєте, у житті кожної людини є візок. Бо кожна людина не просто кульгає, а є інвалідом... інвалідом у духовному житті.
І свого часу у візку я побачила себе – свою душу – кволу і слабку.
Тому нічим не відрізнялась від калік Вони навіть більш повноцінні ніж я і будь хто інший із здорових людей. Бо коли дивишся на них, то розумієш «речі», які не мріють ходити, а літати... Ходить, шкандибає тіло, а душа, як птах – у вільному польоті...
Боже вільна у візку – Богиня у польоті.
В мені живе Любов. Вона на стільки жива, що я починаю любити – ніколи не переставала.
Вона на стільки хвилююча, що я хвилююсь Його думками, репетую... тоді, коли Він того хоче... а я знаю, що Він хоче, бо Він мій – Вогонь. Я - Вогонь – розпалюю бажання несамовитої любові, аби не горіти у ньому, не тонути... а розігріватись. А коли настає мить, яку називають «кипінням», душа починає бурліти, як лава... Бо людина – гора. Її душа – Лава. Треба дуже віддано любити і палко, аби розбудити вулкан... Тоді зникає все навколо – того ніколи не було – а ні стінок гори, а ні самої гори... тільки Лава. Вона здатна вилізти на небо, перегатити подихом хмари і ватою простелити їх на Землю – простирадло. А якщо подумати – ложе Любові.
Я готую його мріями, мрії живі і завжди сміються, бо обожнюю сміх дитячий. Той кого я люблю – дитина. Бо Бог – дитина. Чому?
Діти – щирі створіння, їх любов не вимушена і справжня. Ставайте дітьми!
І у вас буде мама – Любов. Ось яка вона – Любов – Богиня Кохання – Панакея – цілительниця людських душ. Тільки з Нею, тільки у Ній можна народитися Богом. Вона полюбить, зачне і народить...народить аби лілеяти Своїх Діточок.
Давно це було і не правда. Сиділа, якось Панакея і плакала. Її сльози капали зверху униз. Так на Землі народився перший потічок. Маленьким руслом він побіг далеко-далеко. Тоді Земля ожила. І стала втіленням самих прекрасних мрій самотньої Богині – трагедія. Тільки трагедія може бути написана сльозами. Трагедія людства складалася капельками, і піском. Білий пісок був сіллю, а ще була кров... Саме тому зцілення болюче і тривале.
Після нього напишуть Казку. Її складають вже зараз, але напишуть прозорим почерком потім. Хто напише? Душі, ті котрі залишили тіло у візку аби втішитись з Богом – Богинею Кохання.

Непізнаний той світ...
Котрого я боюсь.
Але не означає це,
Що його нема.
Віддано молюсь,
Коли зі мною самота.
Вона розкаже щось
Про Нього – помовчить.
Я віддано молюся Богу,
Бо він учив мене Любить.
.........................

Але те, що ви прочитали, далеко не те...
Любов не така... Тому що, кожної миті можна любити інакше – сильніше, відданіше, палкіше... а кожна мить породжує вічність...
Сила та у середині вашій – душі. Вона там самотньо сидить і чекає волі.
Бо Бог вільний. Тому звільніть у собі Бога – Любов!
Бо зараз Він страджає(плаче Панакея) з великої Любові до вас.
Початок у людині, як і кінець. Кінець – тіло. Початок – душа – Любов.
Давайте почнемо новий світ з Початку, а не з Кінця! Аби вічно жити в люльці Життя. Не в закритому на ключик ларьочку, а у відкритій Душі.
Відкрита Душа щира і наївна, як у дитини... Дитина не самолюб, а маленький егоїст, який сповідує ефект бумерангу. Бо чим більше відаєш Любові, тим більше маєш Її. Любов не можна купити за гроші. Але чому тоді шедеври продають. Хіба Творець продав своє Творіння. Ні. Творіння відреклось від Творця. І тому продані шедеври просто ескізи. Бо нема на Землі слави. Зате є вона у небі. Красується царством у глибині Душі сповненої Любов’ю.

Я віддаю Любов! Насичуйтеся ті, хто вміє Нею втамувати спрагу і голод, перебороти страх, пекло і холод... Пийте і їжте Її....

Бо мені треба нове перо і нове чорнило, нове полотно і фарби яскраві...
Аби розгорнути на ньому Світ.
Любіть і будьте один з одним ласкаві! Так Я кажу.
Слухайте Мої слова, слухайте добре і дивіться на картину Німого Художника.
Хто сліпий, нехай прозріє!
Хто глухий, нехай почує!

Бо кожен матиме те, що він побачить.
Якщо це пустий листок – нічого.
Якщо Світло – Все(Бог).

Дощ і Веселка