Светлана_Кедик | Дата: Воскресенье, 24 Июн 2007, 12:25 | Сообщение # 1 |
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
| Одного прекрасного дня маленькій дівчинці з хвостиками і курносим носиком подарували Веселку. Вона дуже зраділа новим фарбам, тому одразу побігла тоненьким пензликом у самісіньке небо аби намалювати рожеві щоки Природи, малинові губи, сірі очі туману(дурману).... і голос мовчання. Дівчинка зупинилась посередині неба і почала танцювати. Її танок був запальним, таким запальним що з під маленьких ніжок, з самісіньких п’ят відстрибували іскорки вогню – блискавка. Вона танцювала босою, бо любила відчувати небо на дотик, але стукіт, легесенький стукіт, що посилювався кожної неіснуючої секунди, наче каблучок від черевичок стукотів тоненьким голосочком – грім. Тоді вона уявила себе Попелюшкою на балу. І враз її тендітне, дитяче тіло прозорою хвилею охопила рожева сукня прошита золотими та срібними нитками. Білі ромашки і червоні троянди прикрашали її голівку, коли у густому, довгому волоссю сяяло саме сонце... І дивувалися люди, що були на землі. То було для них, як марення, а може видіння... – небо танцювало, а Земля була перегачена Веселкою, з краю до краю, таким чином опинившись у аурі. Аура планети Земля то піднімалася високо-високо у небо грайливими барвами і каплями дощу, а то опускалася на самісіньку траву, на поле: лягала простором, і ріками, і морем, доки не відчула смак океану. Океан облизав свої сиві вуста і понісся піною до краю берега. На тому березі сидів хлопчик – маленький і кучерявий. Його темні кучері блистіли однаково з карими оченятами-зірочками. Замість очей у нього були зірочки. А замість кучерів – хвиля. Хвиля хвилювалася бо здалеку запримітила маленьку дівчинку, яка купалася у ній – танцювала свій улюблений танок – кохання. І нарешті їхні погляди зустрілися. В ту мить небо впало на Землю, а Земля вилила океан у космос і він перестав бути чорним. Спочатку став фіолетовим, потім – темно-синім, далі – синім, і нарешті – голубим. Голубий погляд губився в усмішці Сонечка – так звали дівчинку з хвостиками. Хвостики, наче промені губили квіточки - сіяли на поверхню землі – побігли діти. Ухопилися за рученьки, вдихаючи солодкий присмак любові один одного, побігли до Батьків, які капали сльозами з Нового Неба на Нову Землю – роса. Того ранку випала роса. Роса блистіла, на зелених пелюстках і розових щічках Нової Природи. Як легко дихати, Боже Мій, як легко дихати Тобою...! Вони трималися за ручки, маленькі пальчики охоплювали маленькі долоні і ніжили, ніжили, ніжили... – приплив. Приплив підхопив їх кораблик з самісінького поля, вкритого шовковою, травою і вони вирушили в путь. Дорога повела їх колом - зеленою хвилею. Чому море зелене? Ось чому воно зелене. --- А куди ми попливемо? Запитало дівча. --- У країну Мрій. --- А Україна Мрій, де вона? --- У наших долонях. Тоді хлопчик розгорнув пальчики дівчинки і почав цілувати... Дорогу Життя на малюсінькій долоні. Їй стало лоскотно, вона засміялася голосно і так щиро, що з його оченят ринули сльози радості... Діти не плачуть. Бо діти – Щастя. Батько тримав їх усміхнених, а Мати раділа маленькому диву. Диво стукотом у Її лоні гомоніло, дзюрчало, гралось промінцями... Боже Мій, я відчула Життя, як ніколи раніше відчула! Усе що було до тепер – туманна занавіска, яку хапала руками фантастики. А зараз, сірий туман розсіюється і я бачу синяву. Синь мене кличе до себе. Син мене кличе до Себе. І тому я розпускаюсь, горю, палаю вогнем.... млію – мрію і звучу – лечу. Люди, що внизу, не вірять своїм очам, бо вони не їхні. Застовпіли бідолашні, як стовпи соляні. Бо не повірили свого часу Богу і оглянулись назад, тоді, коли треба було йти вперед. Так живі стали кам’яними – мертвими. От і стоять брилами непорушними, під них Вода Жива не тече, бо каміння лежаче. Тому без найменшого натяку на Життя бачать видіння, яке мереживом охопило всю Землю. Боже Мій. Я відчула Життя, як ніколи раніше відчула! І втратила мову, бо отримала дар. О Мій Великий Цар. Я буду Твоїм троном А Ти – Моїм полоном. Не сидіти будеш на Мені, а купатимешся у душі. Вогонь кидаю в небо. Не гаси, не треба... нехай горить. Послухай, Боженько, як серденько щемить. Послухай, Любий, як музика лунає – сміються діти. Ти моя згуба. У ній я буду Жити. Згуби мене, як така Твоя воля, тільки не загуби... Згуби мене Боже своєю Любов’ю, згуби-и-и-и... Душа грала ще ніколи ніким не знану мелодію – спала. Дівчатко заснуло в лужочку. Їй снилися сім гномів. Але хто її отруїв? Хто дав з’їсти отруйне яблуко? Неважливо, нічого не важливо, бо прекрасний Принц поцілував її в губи і вона прокинулась. Прокинулась, бо вже не хотіла бути Сплячою Красунею а Попелюшкою на Балу. Маестро, музику! Я так хотіла віднайти себе, що загубилася в Тобі. Загубилася в Тобі іншою собою, не такою, як мене звикли бачити люди. Тільки Ти можеш дивитися на мене синім поглядом Своєї карої душі. Я обожнюю очі і довгі, чорні вії... Вони мені підморгують, тоді, коли Ти ховаєшся в мені. Ховаєшся, мій Маленький від мене. Не вийде, бо Ти виріс, Хлопчику, і я Тебе бачу, бачу і чую, кожного дня, кожної миті. Знаєш, я почала народжувати... миті лише для нас. Вони прекрасні. Більше Ти від мене не втечеш – я Тебе не покину. Не покину аби загубитись у байдужому житті людини. Я вибираю Тебе. Тому вже цієї ночі мій сон не мине просто так. Ти прийдеш до мене у реальному сні – дуже чекатиму, не зможеш не прийти. Ти не зможеш не виконати моє бажання. Моє бажання – Ти. Прилети кольоровим Метеликом... І я стану для Тебе Дюймовочкою... ... З’явилися перші Зірки на Небі, і наче, вихваляючись одна перед другою сяйвом, блищали “величезними колами”. Коли визирнув Місяць. І подивившись знизу, зірки вже не були Зірками – маленькими Зірочками, які час від часу гасли і займалися знову. Тієї літньої ночі мені чогось не спалося, на самоті, але з Ними, я розмірковувала над Чимось. І раптом, почула легкий стукіт – Метелик, який бився об скло Вікна, метушливо просив Вітра відчинити Шибку. Той поступився перед Його проханням, дмухнув сильніше і Штори шовковою хвилею загойдали Ніч. Маленький гість вмостився у мене на долоні, розфарбовані крильця засвітилися Веселкою у напівтемряві, і я зро- зуміла – до мене прийшла Муза...
|
|
| |
Эхо | Дата: Вторник, 24 Июл 2007, 23:19 | Сообщение # 2 |
Человек: Зодчий
Общество: Преподаватели
Деятельность: 6817
Награды: 14
Репутация: 97
Статус: Offline
| Здравствуйте, Светлана! Интересная сказка. Русский вариант есть?
|
|
| |
Алёна | Дата: Среда, 25 Июл 2007, 06:24 | Сообщение # 3 |
Человек: Император
Общество: Бакалавр
Деятельность: 346
Награды: 1
Репутация: 7
Статус: Offline
| День добрый!!! сказка много потеряет, если её перевести..... ведь ридна мова наиболее близкий из всех существующих языков по отношению к общему "праязыку" . Светлана Спасибо сказка очень "проницательна". С\у Алёна.
|
|
| |
Светлана_Кедик | Дата: Среда, 25 Июл 2007, 18:45 | Сообщение # 4 |
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
| Спасибо, Эхо и Вам Алена за хорошие отзывы. Надеюсь моя сказочка пронзила Ваши души... Русского варианта нет. Но зато будет новая книга на русском языке... в которой читатель почувствует приятный, нежный, деликатный, роскошный... вкус... Любить – это роскошь! Творить – талант...
|
|
| |