А зараз, мої любі діточки, послухайте казочку. Кладіть голівки на мої коліна, і я губитиму пальці у ніжному волоссі... Слухайте і засинайте, мої любі, засинайте казковим сном Любові. Я ваша мама, тому знаю, що для вас краще, мої кохані голубки. Спіть у моїм лоні, а я тим часом сплету для вас вінки, візьму пелени з Раю, і попеленаю... Колискову я для вас співаю:
Люлі-люлі, мої діти,
Дітоньки малі,
Сизокрилі пташенята...
Спіть, розбуджу вас
На Зорі.

Жили собі лисиця і заєць. У лисиці була хатка льодяна, а в зайчика лубова.
Настала весна, і тепле сонечко розтопило лисячу хатку. Заздрить лисиця, що зайчик має хатку, а вона – ні. Попросилася лисиця зігрітися в зайчиковій оселі. Пустив її зайчик, пригостив чаєм, а вона стала його виганяти з хатки. «Іди, - каже, - тепер я тут житиму».
І вигнала...
Сидить зайчик на пеньочку край дороги, плаче, лапкою сльози витирає.
Біжать повз собаки:
--- Гав-гав-гав! Чому, зайчику плачеш, яке в тебе горе?
А зайчик відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене і мене ж вигнала.
--- Не плач, зайчику! – кажуть собаки. – Ми її швидко виженемо.
--- Ні, не виженете!
--- Ні, виженемо!
Підійшли собаки до хатинки:
--- Гав-гав-гав! Іди, лисице, геть!
А вона їм із печі:
--- Як вискочу, як вистрибну, роздеру на шматки, тут вам і смерть!
Собаки злякалися і втекли.
Зайчик знову сидить і плаче. Іде ведмідь. Побачив, що зайчик плаче, пожалів його і питає:
--- Чому, зайчику, плачеш?
А зайчик відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене і мене ж вигнала.
--- Не плач, зайчику, я її зараз вижену! – каже ведмідь.
--- Ні, не виженеш! Собаки гнали – не вигнали, і ти не виженеш!
--- Ні, вижену!
Підійшов ведмідь до хатинки і грізно зарикав:
--- Геть, лисице, із зайчикової хатки!
А вона йому з печі:
--- Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут, тобі й смерть!
Ведмідь злякався й пішов.
Знову сидить зайчик, плаче, лапкою сльози витирає, аж іде віл.
--- Чому, зайчику плачеш? Що з тобою?
А зайчик і відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене, і мене ж вигнала .
--- Підемо, - каже віл, - я її одразу вижену.
--- Ні, не виженеш! Собаки гонили – не вигнали, ведмідь гнав – не вигнав, і ти не виженеш.
--- Ні, вижену! – сказав віл.
Підійшов до хатинки:
--- Іди геть, лисице, із зайчикової хатки!
А вона йому з печі:
--- Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут тобі й смерть!
Страшно стало волові, хоч і шкода йому зайця, а проте своє життя дорожче.
І віл утік.
Бачить зайчик, ніхто не може зарадити його горю. Подивився востаннє на свою хатку та й пішов світ за очі. Іде й плаче.
А на зустріч йому півник – золотий гребінчик, у червоних чобітках, з косою на плечах.
--- Ку-ку-рі-ку! Чому, зайчику, плачеш?
--- Як же мені не плакати, півнику? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна.
Настала весна, хатка в лисиці розтанула. Попросилася вона до мене. І мене ж вигнала. Ось іду тепер, сам не знаю куди.
--- Ходімо, я її вижену!
--- Де там, виженеш! Собаки гнали – не вигнали, ведмідь гнав – не вигнав, віл гонив – не вигнав. І ти не виженеш.
--- Ні, вижену!
Вернулися вони до хатинки. Півник залопотів крильми і закричав:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
Почула лисиця, злякалася та й каже:
--- Одягаюся.
Півник знову:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
А вона каже:
--- Шубу вдягаю!
Утретє закричав півник, ще голосніше, ніж раніше:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
Вискочила лисиця з хатки і не оглядаючись кинулася навтьоки. Так її півник налякав»
А зайчик разом із півником стали жити-поживати, добра наживати.

Ось вам казка, а мені бубликів в’язка.