Мобильная версия Йога по Україні
Вензель Развитие человека / Human development Пятница, 22 Ноя 2024, 21:08 Вензель Развитие человека / Human development

Главная Банк Зеркало Человека Йога-знание - школа Способности человека - универ улица Счастья улица Любви Quantum улица Красоты
Деньги Погода улица Истины Ψ Механика Лунная улица Дети Площадь Встреч Приоритеты общества Интернет Clas Yoga Рай и Ад
Будущее Личные переживания Резонансы нервной системы Внутренние исследования Выпускники Объявления и сайты Регистрация Вход
Вензель ресурсы Человек Вы вошли как "Искатель" Вензель ресурсы Человек
Подарок - Бесплатное электричество · · [ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Квітка пристрасті – синій птах щастя
Светлана_КедикДата: Понедельник, 14 Май 2007, 13:03 | Сообщение # 1
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
У мене серце стукотить...
Слухай....
Це мелодія про яку ти мовчиш.
Я озвучую її думками. Мої думки грають скрипкою, саксофоном, арфою, органом, фортепіаном...
Але найбільше мені подобається коли ти звиваєшся, як саксофон, бо тоді звук виходить пристрасний і стриманий водночас, палкий і хвилюючий.
Я знайшла ключик. Ти не подумай, я не буратіно... я чебурашка, бо вмію слухати(у чебурашки великі вуха...)
Я знайшла ключик. То не репетуй, а стій спокійно, нехай відімкну, бо там за дверима є щось моє...
Але моє лиши собі, мені дай твоє...
Я обожнюю тебе....хвилювати.
Ти ще не помітив, що між нами вже нема дороги, тільки крапка - єдина точка. І зараз ми дуже близько один коло одного.
Так близько, що чую твій подих, він прискорений - вчу тебе дихати у ритм пристрасті.
А ще вчу танцювати.
То чого стоїш... бери мене... на руки і неси...
Я надто довго чекала, аби стояти за дверима.
Тому відмикаю....
А ти... а ти вкради мене у цілого світу і забери з собою у намальовану Казку. Бо я повірила у неї, і вже не зможу жити, як жила. Не тут моє життя.
Я дозволяю - роби те, що серце каже( і моє і твое - спільне).
Я знайшла ключик. За тими дверима Рай(нема ніяких дверей). Але звідки я знаю, що там мене чекаєш ти. Ти - Рай.
А я - Мрія. Навіщо мріяти, коли маєш мене.
Твоя стриманість виревться назовні - у мою середину - вже. І нарешті, я бачу тебе розкутим і вільним.
Я розкутала тебе з пелени, але повивати буду вічно. Бо моя материнська пелена - Любов. Любов - пелени з Раю.
Я квітка, росту у одинокому полі для тебе. Не зірви мене, а відірвись зі мною на повну, на твої улюблені 1000%. Та ти на стільки абсолютний, що пересадив мене у свій Сад, аби стала твоєю. Доглядаєш мене, чекаєш коли розпущуся – ти любиш розпусницю, абсолютну розпусницю... просто, коли пелюсточки мої розгортаються, то ти намагаєшся вловити мить кінця і початку одночасно. Хочеш вловити не торкаючись, я знаю, що хочеш... я також хочу. Тому твої рухи бажані, а зараз, як ніколи раніше. Виходить, що тепер інакше – інакше настало, ні, прийшло. Мої ніжні пелюсточки відкидають тебе легким морозом і тремтінням – подув вітерець. Холодок підкрадається до самого серця і починає його колисати, так сильно, що воно стукотить. Чуєш, як воно стукотить? Цікаво – твоє, чи моє? Ні, найцікавіше попереду – наше. Як я можу жити, якщо серце носиш ти? Так, я твоє серце!
Знаєш, квіткою бути легше і приємніше. Мене не мацають руками, тільки милуються. Тільки це так багато. Так приємно, коли ти мною милуєшся.
Тоді хочеться розгортатися все глибше і глибше...
Вибач, це нічого, що я на - ти? Просто я люблю, не вас, а тебе. І взагалі, думаю, що букви написані значення вже не мають. Бо я перестала писати, вірніше ти, та яка різниця, ми є одне ціле. Одне ціле, яке дуже прагне стати Єдиним – злитися, чи зліпитися...
Ти дуже голодний, я бачу. Тому годуватиму тебе своїм запахом – вдихай, а тепер – видихай, і знову вдихай... повільніше...У нас попереду ціла Вічність.
Твоя стриманість породила мою розкутість. Ти надто довго був стриманий, тому дуже голодний. А я надто довго берегла себе для тебе.
Тому екстаз триватиме вічно. Але хіба вони зрозуміють, усі вони... зрозуміють нашу Любов?
Бог – Любов.
Бог – Він. Любов – Вона.
А значення ж то єдине. Хіба це важко зрозуміти?
Старосвітні війни ведуться новим часом... аби викорчувати корінь гріха...
Бо буде Царство на чолі з Царем – вже є. Вони воюють Мечем. Сила того Меча смиренна і тиха, врівноважена... тому ріже корінь, роздробляє його вщент. У Славі Своїй сіяє на Троні, сповитий Любов’ю у Ніжнім Її Лоні...
Хіба це важко зрозуміти?
Хіба важко зрозуміти, що той, котрий має убоятися знову убоїться і захопить землі рідні гріх. Того захочуть убити, але він сам себе вб’є – своїм страхом. І до того часу, як настане час... багато помре із тим – невірних і злих. Помруть у війні з собою, бо їхня зброя – ненависть. Вона рушилася в похід на завершальну битву, аби зруйнувати Святе місто. Його поламають і розіб’ють, розкрадуть... босі і кволі, голодні і спраглі, будуть валятися по кутках бруду і страху...
Хіба важко зрозуміти це? Я дивлюся на людей і плачу. Бо мені їх шкода. Просто я знаю, що буде далі, просто я бачу страждання кожного з них. І так хочеться розказати їм, вберегти... але від мене тікають і відвертаються і сміються, бо не така, як усі.
Ти думаєш, думаєш – інша людина промовила до мене.
Я не думаю – відказала я. І повернулася до свого дому – Душі аби поплакати, поплакати за них. Бо сьогодні мені треба молитися, бо може вийти так, що завтра не настане. І їх усіх не стане. Куди вони подінуться? Моє серце розривається від жалю, кричить, волає мовчанням, бо Бог говорить мовчанням, та не чують... Мені не боляче, нехай серце розламується на шматочки аби його піднімали і берегли. Та не піднімають, а топчуть. Затоптують Любов у грязюку... Тому мені боляче, боляче за них.
Невже так важко зрозуміти, що світ кінчається кожної хвилини людського життя, тільки кожен раз по різному. Як на мене світу взагалі нема. Хіба те, що є зараз – світ? Тепер, тільки хаос. Тільки, це так багато.
Невже так важко зрозуміти, що як моє серце кришиться на шматочки, так і світ ламається. Бо моє серце – Серце Бога – Любов. Люди її ламають і топчуть.
А самітній Бог все ще марить сном серцевої вразливості на своєму Камені абсолюту... Чекає і мріє.
Невже так важко зрозуміти, Що вони розламають серце на великі і малі частини – земля пошматується, тоді, коли рушаться гори в похід і моря й океани... підуть на війну. Усі там зляжуть і не буде людей.
Невже так важко зрозуміти, що сьогоднішній час – суцільний похорон. Хоронять один одного і завжди чекають – хто наступний.
У нашій околиці нема пірамід, але люди вирішили збудувати одну, аби подивитися на бога у хмарах. Піраміда висотою з вік віків, і шириною з вік віків. Її почали будувати у Єгипті, а закінчують у Європі. Тоді війну почав той, з якого вийшов корінь гріха і тепер той, тільки з іншим обличчям. Тільки це так багато.
Та насправді війна не скінчалась – кінчалися люди. Огляніться в історію, пройдіться її просторами. То на чому будувалися царства земні, на якому троні сиділи царі...? Завжди був один цар – диявол. А втішала його блудна лють і ненависть – розпуста й жадоба, жага матеріальних благ...
За кілька років людей стане менше. Єгипет(Європу) захоплять і розорять, розорить наставниця гріха – похоть земного блага. Економіка змарніє, і втратить дівочу красу, бо вже давно втратила цноту, ставши коханкою гріха. А той гріх водив її по всьому світу і за людські душі давав її на одну ніч. Так на Землі настала ніч. Темно і страшно ходити вулицями, бо завжди чатує небезпека. Якщо не пограбують, то поб’ють. Якщо не вб’ють, то зґвалтують... Темно. Але людина винахідник, то придумала окуляри, через які видно навіть і вночі. Так і дивляться всі через призму гріха – його очима. Відчувають його хвостом і ситяться пилюкою тою, яку він злизує повзаючи, бо проклятий. Ніч на дворі люди, ніч і всі ви спите. Спите у казані із смолою, вона от-от закипить.
Але враз з’являється Світло. Це ще не Ранок і не День. Тільки Сяйво – тільки це так багато. Бо Сяйво це Великої Зірки. Світло ріже очі і гріх починає корчитися і ховатися. Тому заповзає глибоко в душі своїх підданих. Не дивно, що в цей час на його підданих насувається проказа. І ті в своїй люті починають гніватися на Світло. Бо інакше не вміють робити, тільки нарікати. Але Світло, добре воно, висить собі в небі і сяє Ласкою. Хто запрагне промінь вловити Його, той матиме і очі болю не відчують, бо не біль то буде, а прозріння. Не треба більше окулярів. Бо Світло веде темним тунелем аби привести до Світла – то буде День. Нарешті з’явиться Зоря, засяє Сонечко – настане День.
Світло веде спокійною ходою, врівноваженою і легкою. Таке враження, що ти летиш. А й справді, летиш, тільки варто захотіти відростити крила Любові. Сам Бог веде із ночі в день. Треба довіритись цілковито Йому. Не думати про завтра, бо завтра саме про себе поклопочеться. Бо знає Він чого вам треба, і того дасть. А чого людині треба? Тим часом, поки людина лишень мріє літати, я вже літаю. Тому я не людина, а птах. І треба мені Волю – простір для польоту кохання – лечу у Вічність.
Я не їм, не сплю... тільки живу – літаю. Тільки це так багато.
Я синій птах щастя.
Ловіть своє щастя!
Ловіть своє щастя. Бо відчувати Бога – воістину щастя. Іншої Істини просто нема. Нема найбільшого Блага, ніж носити в собі Любов. Носити той внутрішній світ, ознаменований Надією, виношений Вірою, народжений Любов’ю. Бо того дня, як вона народжується(зачаття) у духовнім лоні справді з’являється Світло.
Я не сова, а жайворонок. Це нічого, що пишу вночі – не сплю. Просто, я спати не можу. Навіщо спати, коли треба жити. А життя – рух, постійний творчий політ. Я не втомлюся будувати гніздо і берегти діточок, бо маю Силу, єдина Сила – Бог.
Я не сова, я жайворонок. Просто зараз, по всіх усюдах ніч. Але починаю кукурікати, бо насправді півник. Півник кукурікає під ранок. Тому, вже скоро, дуже скоро прийде Зоря. Тоді я полечу жайворонком щоб її зустріти і повести у День аби вічно літати синім птахом щастя.
Насправді, цифри не мають значення і назви. Вони завжди міняються з тих, чи інших причин. Нове століття – нові слова... але зміст і вага ті самі, та сама суть. Суть людства полягала у питанні буття. Людина обрала буття без знаку питання. Тому було і є – буття, а не буття? Якби питали себе, то вчилися б думати і розуміти, що буття не є життям, а лише, перебуванням у певному часі, у певному місці. Людина зрозуміла час і лишила собі місце на кладовищі світу. І почало людство кістьми туди лягати( у трунах і без, по своїй волі і не), але не по волі Божій. Даремно люди ссилаються на волю Божу. Він не заповідав помирати. Він дав волю вибору – жити чи вмирати. Та навіть по-людськи вибрати не встигли, бо одразу почали помирати – масово. Саме зараз та масовість збільшилася у кілька разів. Але людей вже не лякає маса. Бо реакція на загибель – нуль на масу.
Ось така в нас енергія, «життєдайна сила», що веде у могилу, аби заземлитись. Без заземлення неможливо бути у цьому світі.
Хибна думка. Бо особисто я обрала невагомість, аби подивитися на землю з пташиного польоту. І скажу вам – Земля прекрасна.
Просто, кожна людина, як такий собі окремий світ, формує власне бачення на ті чи інші речі. Тому і таке явище, як життя набуває особливого значення для усіх нас.
Різна мета, різні потреби, різний життєвий шлях... але як не крути, як не вирізняйся, дім у нас один. І це є планета Земля. Хоч у духовному розумінні я сказала б інакше.
Та якщо трішки пофілософствувати(подивитися з іншого боку), можна сказати, що душа нашої планети – люди. Досить оглянутися і трішки вникнути в людське існування, як можна побачити кволу душу(в загальному).
Наслідки її недуги - глобальне потепління (від стоптаної квітки до вимирання).
Людство захворіло «цивілізацією». Така хвороба має побічні ефекти – відсутність усвідомлення наслідків дій, та зловживання «силою».
Бо насправді цивілізацію можна назвати регресом. Знаю – критично. Але діяльність людини явно руйнує наш дім. І зазвичай, людина не цінить на перший погляд, неважливі речі. Та неважливих речей нема. І, може, саме тому, що сприймаємо ПРИРОДУ, як річ, а не як живий організм, і не цінимо. А переоцінка відбувається, коли усвідомлюєш нестачу тої самої природи, бо лише тоді, на жаль, вона стає для нас Живою.
Тоді, коли важко дихати, бо шар пилу надто товстий і надто сильно придавив легені. Не чуєш подиху вітру, бо йому нічим шелестіти – нема дерев. Не відчуваєш запаху квітів, і не милуєшся їх красою... Не купаєшся у річці, бо вона надто брудна від людських залишків... Чи є на Землі місце, яке б не зачепила людина? Чи є місце, яке можна назвати цнотливим?
Наша природа давно втратила свою цноту. Але не по своїй волі – її збезчестила людина... Це все я бачу зовні літаючи над просторами Землі уявою маленької дитини. Та найбільше мене засмучує, що це зовнішнє, лише блідий відбиток внутрішнього(духовного світу). Тому і кажу, що душі в більшості людей – хаос. Прикро, що їм подобається жити у власному обмані і марити раєм у небесах. Коли насправді, Рай є на Землі – у Душі. Бо Душа - цілий Світ – Природа. Наша Природа походить від Бога. Бо ростуть два паростки – з сімені(зло) і з насіння(добро).
Так і хочеться, засіяти Землю, немов поле, Добром і Злагодою, Любов’ю...
Але на тому полі, люди мов будяки, які треба виривати з корінням, бо то є корінь гріха. Саме тому Земля стала полем не Квітів розкішних, а полем битви.
Дві Квіточки ростуть на тому полі – на звичайному полі битви-гріха. Якщо ми будемо рости тут і далі то нас затопчуть – подумала одна квітка і їй стало сумно. Та невдовзі вона усміхнулася, розправила пелюсточки – листочки – крильця і полетіла синім птахом попід хмарами. Їх двоє – один в одному. Бог їх береже. Бо у Ній – Любов Його. А у Ньому – Вона.
Бог – Любов.
Бог – Він. Любов – Вона.
Але значення ж то Єдине, бо Суть одна.
Та чи зрозуміє хтось нашу Любов?
Хіба, це важко зрозуміти? Хіба важко зрозуміти, що Життя – це не люди, а Поле Крилатих Квітів – Метелики.
Метелик від Квітки
До Квітки літає,
Краплини солодкого
Соку шукає.
Метелика з Квіткою
Можна зрівняти,
Метелик – це Квітка,
Що вміє літати.

А зараз, мої любі діточки, послухайте казочку. Кладіть голівки на мої коліна, і я губитиму пальці у ніжному волоссі... Слухайте і засинайте, мої любі, засинайте казковим сном Любові. Я ваша мама, тому знаю, що для вас краще, мої кохані голубки. Спіть у моїм лоні, а я тим часом сплету для вас вінки, візьму пелени з Раю, і попеленаю... Колискову я для вас співаю:
Люлі-люлі, мої діти,
Дітоньки малі,
Сизокрилі пташенята...
Спіть, розбуджу вас
На Зорі.

Жили собі лисиця і заєць. У лисиці була хатка льодяна, а в зайчика лубова.
Настала весна, і тепле сонечко розтопило лисячу хатку. Заздрить лисиця, що зайчик має хатку, а вона – ні. Попросилася лисиця зігрітися в зайчиковій оселі. Пустив її зайчик, пригостив чаєм, а вона стала його виганяти з хатки. «Іди, - каже, - тепер я тут житиму».
І вигнала...
Сидить зайчик на пеньочку край дороги, плаче, лапкою сльози витирає.
Біжать повз собаки:
--- Гав-гав-гав! Чому, зайчику плачеш, яке в тебе горе?
А зайчик відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене і мене ж вигнала.
--- Не плач, зайчику! – кажуть собаки. – Ми її швидко виженемо.
--- Ні, не виженете!
--- Ні, виженемо!
Підійшли собаки до хатинки:
--- Гав-гав-гав! Іди, лисице, геть!
А вона їм із печі:
--- Як вискочу, як вистрибну, роздеру на шматки, тут вам і смерть!
Собаки злякалися і втекли.
Зайчик знову сидить і плаче. Іде ведмідь. Побачив, що зайчик плаче, пожалів його і питає:
--- Чому, зайчику, плачеш?
А зайчик відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене і мене ж вигнала.
--- Не плач, зайчику, я її зараз вижену! – каже ведмідь.
--- Ні, не виженеш! Собаки гнали – не вигнали, і ти не виженеш!
--- Ні, вижену!
Підійшов ведмідь до хатинки і грізно зарикав:
--- Геть, лисице, із зайчикової хатки!
А вона йому з печі:
--- Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут, тобі й смерть!
Ведмідь злякався й пішов.
Знову сидить зайчик, плаче, лапкою сльози витирає, аж іде віл.
--- Чому, зайчику плачеш? Що з тобою?
А зайчик і відповідає:
--- Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене, і мене ж вигнала .
--- Підемо, - каже віл, - я її одразу вижену.
--- Ні, не виженеш! Собаки гонили – не вигнали, ведмідь гнав – не вигнав, і ти не виженеш.
--- Ні, вижену! – сказав віл.
Підійшов до хатинки:
--- Іди геть, лисице, із зайчикової хатки!
А вона йому з печі:
--- Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут тобі й смерть!
Страшно стало волові, хоч і шкода йому зайця, а проте своє життя дорожче.
І віл утік.
Бачить зайчик, ніхто не може зарадити його горю. Подивився востаннє на свою хатку та й пішов світ за очі. Іде й плаче.
А на зустріч йому півник – золотий гребінчик, у червоних чобітках, з косою на плечах.
--- Ку-ку-рі-ку! Чому, зайчику, плачеш?
--- Як же мені не плакати, півнику? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна.
Настала весна, хатка в лисиці розтанула. Попросилася вона до мене. І мене ж вигнала. Ось іду тепер, сам не знаю куди.
--- Ходімо, я її вижену!
--- Де там, виженеш! Собаки гнали – не вигнали, ведмідь гнав – не вигнав, віл гонив – не вигнав. І ти не виженеш.
--- Ні, вижену!
Вернулися вони до хатинки. Півник залопотів крильми і закричав:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
Почула лисиця, злякалася та й каже:
--- Одягаюся.
Півник знову:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
А вона каже:
--- Шубу вдягаю!
Утретє закричав півник, ще голосніше, ніж раніше:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі!
Вискочила лисиця з хатки і не оглядаючись кинулася навтьоки. Так її півник налякав»
А зайчик разом із півником стали жити-поживати, добра наживати.

Ось вам казка, а мені бубликів в’язка.

 
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Сайт создан в системе uCoz.
Развитие человека / Human development © Аллига Тэр, 2006-2024.

Rambler's Top100 Развитие человека / Human development (humanity) ТОП-777: рейтинг сайтов, развивающих Человека Твоя Йога