Мобильная версия Йога по Україні
Вензель Развитие человека / Human development Суббота, 17 Апр 2021, 02:51 Вензель Развитие человека / Human development

Главная Банк Зеркало Человека Йога-знание - школа Способности человека - универ улица Счастья улица Любви Quantum улица Красоты
Деньги Погода улица Истины Ψ Механика Лунная улица Дети Площадь Встреч Приоритеты общества Интернет Clas Yoga Рай и Ад
Будущее Личные переживания Резонансы нервной системы Внутренние исследования Выпускники Объявления и сайты Регистрация Вход
Вензель ресурсы Человек Вы вошли как "Искатель" Вензель ресурсы Человек
Подарок - Бесплатное электричество · · [ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Надприродне.(укр) (Віра у надприродне з релігією казки)
Планета Любов.Надприродне.(укр)
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:23 | Сообщение # 1
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Частина перша

Віра у надприродне з релігією казки.

В історії європейської філософії від самого її виникнення до сучасних форм існування спостерігається розвиток двох взаємодоповняльних принципів філософствування: логіко-абстрактного теоретизування й інтуїтивно-ірраціонального споглядання, що відповідно знайшло відображення в метафізиці і філософській містиці. Ці дві сфери не можуть логічно існувати порізну – одна доповнює іншу. Вічний процес становлення філософії утримується на мерехтінні метафізики й містики як єдиного буття свідомості, що філософствує. . Сучасне мислення в пошуках нових форм метафізики віддає перевагу синтезу містико-метафізичного, формуючи новий рівень трансцендентування до сутнісно-першопричинного світового універсуму.
Протягом багатьох років метафізична проблематика стає предметом дослідження різних філософів.Практично всі дослідники спираються на тлумачення метафізики як розумово-логічне абстрактно-умоглядне теоретизування, визначаючи метафізику і як метод, і як систему з позиції раціоналізму. У цих дослідженнях містика або протиставляється метафізиці, або виключається з філософсько-метафізичної проблематики через наділення її суто релігійним статусом.
Існує таке поняття, як «містична метафізика» де поняття «містика» не протиставляється метафізиці. Саме поняття "містика" має кілька тлумачень. Під містичним часто розуміють щось негативне, темне, чаклунське. Навіть серед сучасних філософських уявлень існує упередження щодо містичного досвіду. Так, відстоюючи пріоритетність раціонального модусу філософствування, Ірина Добронравова в статті "Філософія - страж раціональності" вважає що "під гордовитим ім'ям містицизму ховається море шахрайства і просто дурості."
Сукупність певних ретуально культових дій, що мали на меті зняття межі між профанним і сакральним світами. Тому містику розуміють, як назву для таємних релігій, чи релігійних організацій, у які приймалися і посвячувалися тільки обрані.
Містику також можна формулювати як форму тої, чи іншої магії, що в основі свого методу мають техніку проникнення в таємний надприродний світ, Але в той же час магія і містика являють собою протилежні вектори діяльності людини, орієнтованої на проникнення в духовну реальність. . Бог для містиків - Велика таємниця, тим часом як окультні науки таємницю матеріалізують, "добуваючи" Бога алхімічним шляхом. Метафізика вже в Античності звертається до Божественного як Абсолютного, до споглядання як сходження Духа (Нуса) до своїх витоків. Це можна спостерігати у вченнях Платона і Аристотеля. Християнська містика оформлюється в метафізику і стає змістом теології. Метафізика від Нового Часу до сучасності, виявляє містичні основи стародавньої філософії. Тому впевнено можна сказати, що мета всякої метафізики - прагнення до таємниці, до не пізнаної глибини, до подолання того, що вже осмислено й покладено в логіко-раціональну систему. Тому метафізика як активне інтелектуально-розумове осягання приходить до визнання межової реальності, гіпотетично мислимої у вигляді сутнісної першооснови, розуміння якої виходить за межі раціонального, не охопленого розумом, що притягує манливою таємністю глибинних змістів. Через логіко-дискурсивне пізнання метафізика доходить межі, за якою живе мудрість. У своєму прагненні до абсолютної єдності як емпіричних, так і теоретичних знань метафізика приходить до містичного злиття з єдиною реальністю. Співвідношення містики і метафізики як теорії і практики уявляється необхідною умовою здійснення справжньої філософії.
А філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово “філософія” грецького походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість). Що це означає? Що таке мудрість? Мудрість ототожнюється у філософії з пізнанням першопричин і першоначал, “сутнісного і вічного”. Це дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між сутностями, найбільш загальний, установлений зв’язок між речами, який повторюється при відповідних умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість – не що інше, як вміння використовувати знання на практиці – “мистецтво жити”.
Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків. Таким чином, мудрість, як філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з’ясування причин, тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі поєднання інтелекту та практичного досвіду.
Та як би не пов’язували філософію та релігію, вони мають суттєві відмінності. Бо релігія, передусім, діє на почуття, те, що не можна збагнути розумом – віра. Філософія ґрунтується на доведенні - людина-світ.
Український мислитель Григорій сковорода не признавав чудес, на його думку, для пізнання Бога й Біблії досить природних джерел.
Це загальне знання, що можна прочитати в працях багатьох мислителів не дає нам нічого нового, проте...я зробила свої висновки.
Те, що не можна збагнути розумом – віра.
Метафізика – надприродне.
Містика – «назва для таємних релігій»...
Міф – казка.
Усе це носить один характер, вірніше, пов’язане – віра з надприродним, релігія з казкою – віра у надприродне з релігією казки.
Якщо наше життя – міф. То це обов’язково казка.
Тому наш світ величезна книга, ми – букви, наші вчинки – слова, наше життя – речення.
Мораллю казки є її релігія.
У певний час вона розділилася на певні гілки, так виникли релігії. А отже сприйняття як такої моралі. Мораль багатогранна. Кожна її грань – окреме розуміння окремих букв. Інколи важливу роль відіграє наголос на склад...
В той час, поняття, казкова релігія нам більш зрозуміле. Бо нам зрозуміле поняття казки. Казка – вигадана(фантастична) історія...
Раз історія значить – життя. Фантастика це і є те надприродне, що вимагає в себе віру.
А ви вірите в те, що живете? Два світи сприйняття людини – реальне та нереальне. Де початок реальності, і межа нереальності? Ми живемо в реальному світі... Бо не віримо у надприродне – нереальне. Але невіра кожного окремо не доводить його не існування. Лише тому, що нереальне не існує, а живе. Живе у реальному світі віруючої людини – надприродне. Мається на увазі – надприродний світ – душа, як окрема планета – Любов.
Глибина, розуміння глибини... Глибина – емоція. Емоція – Любов.
Нереальний світ живе у кожному з нас, він є нашою фантастикою. Тому кожна віруюча людина по-своєму метафізик...
Для здійснення нереальних операцій потрібні нереальні знання – Любити. Треба любити те, що ти робиш, те, до чого прагнеш. Наприклад – жити.
Любов – мистецтво. Мистецтво жити. Мистецтво Жити. Жити – творити. Мистецтво Творити. Творити Мистецтво. Творити – Мистецтво. Творчість – Мистецтво – Творець. Творець – Бог – Любов.
Усе це є єдиним розумінням. Поєднавши усе доходиш висновку – Єдине ціле.
Ціле, бо не роздільне. Художник малює фарбами, а насправді пише картини.
Розумієте? Їх цілісність у ньому, бо його картини то є він. Він є фарби, він є букви, він є полотно. Кожен шедевр не стає шедевром. Не тому, що не достойний, а тому, що не закінчений. Інколи митці забувають у свої картини вкладати душу, тоді вони лише художники, а їхні картини, лише картини. Поняття шедевру у цілісності. Ми, як букви, не можемо бути шедеврами, бо ще не стали словами. А наголос на кожний склад міняє поняття моралі. Тої, що належать кожному окремо. Тому треба писати нічим іншим, як душею. Тоді картинки виходять кольорові, як сни. Інколи сни погані – чорно-білі – існування, наше існування. Коли існування почне жити – заливатися фарбою – Веселкою, тоді народиться Казка – Міф.
Але Казка може стати містичним світом, той, що є чаклунським. Ви вірите в чаклунство?
Якщо так. То чому б не повірити, що Бог – Чаклун. Хіба реально можна створити землю, лише єдиним бажанням Любові, у Любові? Це реально?
Аби прирівнятися до Бога людина придумала у своїй казці чарівну паличку.
Ми махаємо палицями, а дива нема. Коли в паралельному світі – саме Життя є Дивом, Дивом Єдиної Любові.
Нам зрозуміле поняття любові чоловіка та жінки. Отже нам зрозуміле поняття Любові в загальному. Бо ми одружуємось. Народжуємо дітей, ростимо їх. Діти – Плоди.
Земля – мама. Небо – тато. Земля – Природа. Небо – Сонце – Світло.
Небо та Земля живуть у шлюбі – Сонце і Природа. Шлюб – Любов. Плодом їх Любові є Гармонія. Гармонія Любові – Плід Любові. Колись, ми – люди були тією Гармонією - Плодом – Дітьми – Янголами. Та якось молодший з братів(на даний час людина) попросив свою частку спадщини. Любов дала йому спадщину і він покинув її Дім – Душу. Пішов шукати інші світи та виміри. Знайшов і оселився. Та настав час, коли Життя почало там помирати і він запрагнув повернутись до дому. В його серці жило сумління, тому з очей ринули сльози розкаяння. Любов вчинила великий бенкет в честь повернення молодшого сина. А старший позаздрив, бо вірою та правдою служив Любові, а вона ні разу на його честь не влаштовувала свято. В його серці запалала ненависть(на даний час диявол).
Так розкололася гармонія на дві гілки. Любов та Ненависть. Відсутність Гармонії - воз’єднання даявала в різні часи різні плоди – поява часу – просторове розуміння – сприйняття себе у просторі, як окрема мить. Мить – Життя. А ми розуміємо – мить – час.
Аби істинно вірити Біблія вчить нас - закохатися в Бога і возненавидіти гріх. Як можна поєднати Любов і Ненависть? Бог – Святиня. Ненависть – «дурисвіт». Якщо я Люблю Святиню, то мені не треба ненавидіти гріх. Бо в моєму серці уже є Сила – Любов – Бог.
А коли хтось вибирає ненавидіти гріх, то в його серцю не може бути Любові, бо вже є ненависть...
Ось така філософія.
Власне. Моя таємна релігія – Любов. Тому кожного дня посвячую себе у неї, бо я «обрана»... «обрана» Любити...
У кожному з нас живе безліч особистостей. Треба не боятися заглянути в себе і знайти там нову людину, не людину, на багато більше – Людяну Людину. Людяність – вміння Любити, Любов – Бог. Тому треба віднайти в собі Бога. Але не відчуття дотику. Дотику не існує... у тій реалії це метафізика(надприродне)...
Мій надприродний світ, я назвала Планетою Любові. Та знаєте, він дуже реальний, аби бути міфом, саме тому це казка. Він надто реальний, аби носити в собі магію, тому моя магія – бажання Любити – Віра. Моя філософія – Надія. Тому я Надіюся...Моя Надія в глибині. Та глиб видозмінюється у зовнішньому світі буквами, словами, наголосами на складах, реченнями... Саме тому - книга. Кожна людина КНИГА, Книга, книга, книжечка, Книжечка, КНИЖЕЧКА. Я маленька книга. Але велич залежить не від великих, зовнішніх букв. Тому пропоную зазирнути у суть внутрішніх. Не в мою суть, а у кожного окремо.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:27 | Сообщение # 2
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Частина друга

Там є , що я хочу - Ти

Нарешті настала урочиста мить. Її урочистість говорила сама за себе – мене, бо я мовчала. Насправді мовчати нелегко – треба розказати про усе. Про усе те, що уже знає. Тож, я мовчу – говорю, як завжди... А він слухає – мовчить, як завжди. Нічого не змінилося – те саме небо, ті самі зорі... тільки Янголів більше. Вони літають окрилені світлом – на небі зірочки – їхні очі. У нього очі чорні – карі. У них його очі. Тепер я можу до них торкнутись – ніколи. Мій дотик ніжний. Я ніжна... Починаю його гладити – не спинялася. Він витягує шийку і муркоче, муркоче, муркоче... Йому подобається. Любить ласку, саме тому він мій. А мені подобається його муркотання, бо воно про все – у ньому все. Тоді мені каже: роби, що хочеш.
І я думаю – ніколи. Що саме я хочу? Тільки його, тільки його...
Засинає... дивлюся, як спить – солодко, мов дитина – Янгол. Усміхаюсь... і дивлюся... Цілую його усе, так аби не розбудити, бо його усе – моє. І роблю з ним, що хочу.
Він навмисне так каже, бо знає, що я зроблю усе...
Як приємно мати усе, бо воно не стоїть у кутку, не валяється десь у шафі, чи десь на подвір’ї... воно в мені, усе в мені. Більше не може бути – все є більше. Своє усе я беру усюди з собою, не заважає. Йому подобається бути зі мною завжди, тому ми завжди разом.
Інколи я плачу – ніколи, відколи є усе. То він цілує мене(ніколи не торкається), витирає губами сльози – ковтає, їсть очі... Мої очі дуже смачні, бо також карі – його. У нас одні очі на двох. Бо нас двоє – я – 1+1=1 Одне ціле. Ми разом уже цілу Вічність. Між нами немає кордонів, не треба долати відстань далеких міст, не треба нікуди йти... а надто в нікуди...
Просто відчувати – малювати. Скоро у мене закінчаться фарби – ніколи, тоді я малюватиму олівцями. Його олівці розтікаються кольором по моєму чистому полотні і заливають прогалини. Їх не буває, нема порожнечі є тільки сяйво. Воно яскраве і тепле на дотик – дотику не існує.
Я люблю, коли він спить – бачить кольорові сни. Ми їх дивимося разом. Це наш телевізор. Він у нас з LCD екраном(не розріджений(рідкокристалічний). Висить над нами – небо. У моїх руках пульт – він. Мені подобається натискати на кнопочки – гратися. Дитина, я дитина, як і він. Тільки Дитина може мати усе. Нам весело...
Інколи першим прокидається він – сонечко. Ліниво протягується і викочується на своє шалене небо – мене. Тоді ми починаємо шаліти разом. Усе разом... Здіймається і починає дихати завжди – вітер у нас живий. Вміє муркотати, а ще шепотіти з листочками, а ще дзвеніти дзвіночками – дощем. Він розприскує капельки і вони опиняються по всюду, там де є усе. Капельки теплі – туман. Не завжди, не завжди осінь туманна. Не завжди зима холодна...
Вчора ми каталися на санках, двоє на одних. Я завжди сідаю попереду, він позаду, обіймає мене(ніколи до мене не торкається). Ми їдемо на шаленій швидкості – летимо. Крила виросли у кожного по парі. Крила також люблять один одного, коли махають пір’ям і ловлять подих неба. Небо дихає космосом. Але не темно-синім, а щирим. Тому наше небо щире. Воно щире, бо ми не одягаємо скафандрів. Навіщо нам пансер черепахи. Черепаха хороша тваринка, бо повільно ходить, зате швидко думать, тому її хода завжди зважена, майже мудра. Як у казці про Буратіно. Але пансер...
Інколи ми граємося в сузір’я. Хаотично розкидуємо зірочки, вони завжди опиняються там де треба. Знизу, якщо подивитися, то виходить малюнок.
Люди дивуються, своєму кожному диву надають назви. А це все мій олівець... Він без зупинку малює, малює його усмішку, тому диво завжди нове. Правда, його усмішка дуже мила? Правда. Інакше ви б не милувалися зоряним небом.
Інколи зорі не видно, але це не означає, що їх нема. Просто час від часу настає пора туману, чи темних хмар – нерозуміння. Аби бачити, як сміється Душа, треба сміятися самому, сміятися голосно і щиро. Я люблю, коли він сміється. У нього дівочі вуста, а ще родимка... Вона мені дуже рідна – моя. Йому подобається, тому шукає їх по всьому тілу, але не рахує – зірочки неможливо порахувати. Моє тіло для нього небо. Він дивиться на нього з моєї глибини... Йому завжди вдається дотягуватись до нього руками – пестити(але ніколи не торкається ).Коли він голубить, навколо літають білі голуби і воркочуть. Їхні білі грудинки пристрасно дихають, і завжди бажають більше... більше літати, довше. Кожен політ унікальний – з Любов’ю. Вони літають з Любов’ю навколо нас... Тому нам завжди приємно відчувати взаємність. А надто коли моє сонечко огортає промінням – весна.
Завжди є криги, але завжди є весна. Тому виростають підсніжники – білі, голубі, фіолетові. Коли є сонечко, вони розкривають свої пелюсточки –також люблять коли він сміється.
Але якось моє сонечко вкрали. Тоді небо опустилося на землю і почало повзати по зеленій траві, тому хмарини салатові. Залишився тільки місяць у далекому космосі. Місяць тільки світить, не гріє... коли злий. Але моя казка добра, тому мій місяць добрий, бо той, що поганий – злий король. Злий король позаздрив сонечку і забрав у нього силу. Але він не знав, що сила чарівна – навчила Любити. Тому став добрим. Я одягла на його повну голову корону доброти, тапер він Король. У нього є піддані і служки – він їм вірно служить. Бо в його серцю з того часу живуть – Віра, Надія, Любов.

Доброта

Важко бути добрим, коли ти вже злий. Бачите, як три букви міняють значення, зміст – вже.
Важко бути добрим, коли ти злий.
Ти.
Важко бути добрим, коли злий.
Добрим.
Важко бути, коли злий.
Бути.
Важко, коли злий.
Коли.
Важко, злий.
,
Важко злий.
Важко.
Злий.
Хоч наша каналізація забита ми все одно зливаємо, зливаємо, зливаємо... Це природно – загадка природи – метафізика. Фізи(с)ка - людина, живий організм. Живий доти, доки у ньому є душа. Хіба це не загадка? Тільки мета тої «фізики» якась не така... Дивно, людина мало уваги приділяє відчуттям, бо для того аби малювати уявою, треба летіти фантазією. Тільки для того щоб летіти треба певні кошти. Ось ми усі свої емоції спрямовуємо у бік тих коштів. Бо без них неможливе життя. Невже душу треба продавати? Чому пори року можуть жити без грошей, а шум вітру ніжний і милий, головне – безкорисливий? Адже море хвилюється бо його гойдають хвилі, риби плавають, бо літають, океан є батько, бо глибокий... Небо високо, бо над Землею, Сонце гріє, бо Любить... Дощ іде, бо мокрий, від нього сіється туман і втамовує спрагу волога... Сніжинки липнуть на підлогу – суху траву, аби бути ковдрою. Коли вона сповзає приходить весна – юна дівчина, у коси якої вплетені стрічки цноти...
А ми не розуміючи кожного разу, зриваємо їх з її красивого волосся. І воно вже не лежить густим пасмом на тендітних плечах – випадає. У чому була сила Самсона? У волоссю. Певний покров... Ми зірвали з матінки Землі святий покров. Тепер вона беззахисна перед злом – стихія.
Завтра буде буря, справжній ураган. Мабуть хтось зникне, завжди хтось зникає. Просто ми не зразу помічаємо. Наша мама плаче, бо втрачає своїх дітей. Вони непослушні, дуже часто жорстокі – не раз викручували їй руки, ображали поганими словами, били, цуралися... Але вона мама...
Мама, яка прагне аби її діти завжди залишалися малими – щирими і добрими. Тепер вона часто пригадує їх усмішки, дзвінкий галас, глибокі чорні оченята, рученьки, які губляться у її пестливих обіймах... цими спогадами продовжує жити. Але перед тим як зникнути діти стають блудними. Живуть у лікарнях, там де лікують хворих... Мама їх навідує, і молиться за них, їй боляче, бо вони страждають, нічого те, що помирає вона... вона ладна померти за нас, бо кожного разу приносить до тої лікарні свій подих і свою снагу, своє бажання жити... ми невдячно хапаємо те усе, і сердимося, коли вона торкається – гладить зморену душу. Бо бач виросли...
Тому завтра буде буря, справжній ураган. І не має міри аби визначити його силу, у нього волосся матінки. Сила доброти змушена чинити ненависть – чарівну паличку дали в руки злому королю. Він розмахує нею на всі боки і кричить. Тоді ми боїмося, ой як нам страшно. Вибігаємо з своєї лікарні і одразу ж стаємо «розумними». Стає відомо, що мама померла. Плачемо – смішно, аж до сліз. Несемо ті сльози на цвинтар, і п’ємо їх за упокой душі. Садимо квіти на могилу, вони чомусь не ростуть, треба перегною. Але нам не хочеться брати його у свої білі руки, за те він у нас у душі. Висипаємо повну пазуху почуттів і садимо квіти. Виростають будяки. Тоді ми йдемо полоти... Краще збудувати пам’ятник. Великою брилою каменю закриваємо будяки і вони перестають рости. Але їхнє насіння...
Насправді мама не померла, вона завжди чекає на нас удома. Сидить біля вікна у Рідній Хаті, вишиває хрестиком Надію, інколи гладдю, а інколи тче... За ніс хапле запах свіжоспеченого хліба, а ще пареного молока, свіженького... На столі вечеря... Вона там у куточку вишиває долю кожної дитини молитвами до Бога. Ми малі забігаємо до хати – усміхається, цілує, гладить по голівці... вмиває наші ручки та личко джерельною водою... годує.
Затишно. Як затишно і любо у Отчому Домі.
Та ми виросли і полишили його. Забрали з собою спадщину(що в руки та кишені помістилося, а ще у великі валізи) і пішли. В пошуках кращої долі, не тої, що мама вишивала хрестиком. Вона самотньо сидить біля свого улюбленого віконця і співає свою пісню:
Ой чого калина віти похилила,
Чи багато квіту, чи важка роса,
Ой чого ж так рано, мама посивіла,
А була ж у неї золота коса.

Стеляться тумани долами, лугами,
Стеляться тумани на глибокі сни,
Гей, дорого дальня! Повертай до мами,
Буде в її косах менше сивини...

І знову вишиває, тільки тепер Вірою... Її віконечко завжди світиться променями Сонця, бо вона Пролісок. Коли сонечко гріє - розкривається, її Воно гріє завжди, бо вона вишиває Вірою, Надією, Любов’ю. Тому наша мама завжди молода, це ми повиростали, бо не хотіли вчитись вишивати хрестиком та гладдю Долю. Наші сорочки пусті, з довгими рукавами, обмотують шию, часто самовільно – душать нас. Тому бракує кисню. Він загажений «перегноєм» душ. Там кишить паразитами, вони усюди, навіть всередині – глисти. Тому купуємо солодкі ліки аби їх позбутися. Та паразити настільки розумні(бо не лікуються в лікарнях, тих де лікують хворих), що навчилися пристосовуватись, до будь якого середовища – еволюціонували. Тепер вони набагато більше розвинутий вид. От тільки здатність повзати розвинути не змогли, бо й далі повзають і гризуть з середини – гріх.
Гріх ображати батьків...
Тому буде ураган, він неминучий. Нам лишається пережити цю ніч. Бо після дня приходить ніч. У нашої ночі не карі очі, не чорні не глибокі, а одинокі, косоокі. Не бачимо перед собою. Тому завжди йдемо на зад. Не в право, не вліво, а на зад. Нас ніщо не турбує крім наших пишних задів. Бо вони виконують важливу місію...
І тільки Вона, тільки Вона вміє турбуватися – наша Мама. На відміну від наших шлюбів. Шлюб Сонечка та Мами(Землі-Природи)освячений Богом. Тільки їхнє вінчання було не в церкві, а в ЛЮБОВІ. ЛЮБОВ не споруда, а Відчуття, Відчуття Бога – Бог – Стихія Любові.
Нам лишається пережити цю ніч, бо наш день – ніч... А далі ми помремо – народимося. Тільки не в Раю, а в Пеклі, у вічності Пекла. Наша реальність – вічність Пекла – відсутність уяви, Віри у (над) природне. Немає нічого природнішого, як Любов. Бо то наша Природа, в якій ми були зачаті...
Дитятко в лоні матері рухається, практикується Жити, Живе через маму. Ми ж обрали не лоно матері, а життя поза ним, сприйняття чужого світу. Тому народилися, народилися у муках. Бо народжуючись несли мамі біль, а не Любов. Та Вона така добра, що назвала ту біль Щастям. Ось і вишиває кожному Щастю сорочку Долі, вишиває хрестиком, інколи гладдю – там намальований Рай. Бо вона вишиває Душею – Любов’ю. Проколює заради нас гострими голками нашого зла свою непорочність. Їй боляче... Але вона така добра, що назвала ту біль щастям. Молячись за нас грішних відчуває щастя, щастя відчувати Бога – рятує нас, даючи себе в жертву. Вона віддано віддає всю себе Єдиному Богу – Єдиній Любові.
Її ніч – день. Бо там завжди Світло. Воно світить добротою і щирістю – Любить нас, такими, як ми є. Дає собі викручувати руки, обрізувати волосся... усе за ради нашого спасіння... Тому що Вона Добра... Добра Мама, Добра Дружина, Добра Коханка... У Бога треба закохатися всією душею і возненавидіти гріх. Вона Кохає, тому в її маленькому, але Величному серці не має місця ненависті.
Важко бути добрим, коли ти вже злий. Бачите, як три букви міняють значення, зміст – вже.
Важко бути добрим, коли ти злий.
Ти.
Важко бути добрим, коли злий.
Добрим.
Важко бути, коли злий.
Бути.
Важко, коли злий.
Коли.
Важко, злий.
,
Важко злий.
Важко.
Злий.

Спілкування – слова на музику... - пісенька

Мовчати – Мов чати – німе спілкування. Я думаю, а ти читаєш. Читаєш ручкою, пишеш мовчки – розумію. Порожнеча аркуша ніколи не пуста, бо повна – наповнена тобою – мною. Для того, щоб любити треба відчувати –
дотику не існує. Є лише відчуття Вічності. Вічність говорить часом – мовчить. Час нікуди не біжить, бо в нього ніг нема лиш Вічність – відсутність рахунку. Тому мій годинник – ти. Бо моя Вічність в мені. Ти не маєш кордонів, тому я пронизана Любов’ю. В мені живе Сонце. Наше спілкування – його промені. Сонце гріє мовчки...

Мова тих, що хочуть померти аби народитись. Тому їхній день народження дуже скоро, він незвичайний...
Ви пам’ятаєте себе до народження, тоді, коли жили в стихії. Ви були рибою, бо вас оточувало море. Але жили амфібією, бо вміли дихати. Тому вам знайомий шум вітру, його подих – уміли літати. Отже ви птах, тому вам знайоме небо. І дотик його сонця – тепло. Ви ходили Її ногами – відчували землю, вона не була для вас твердою – ніжною, м’якою, наче іграшки. Тому любите бавитись. Кожна ваша гра - музика – колискова. Тому в Раю співають солов’ї – Янголи.
---Щоб погратись з янголятком позичав я у знайомого метелика крила...
На жаль, так швидко прийшла осінь, а за нею зима, і метелики полетіли у
теплі країни мрій...
Я залишився без крил - мушу чекати на весну.
А може у Вас живе десь в затишному куточку уяви метелик із крильцями
витканими із зеленої Надії...
Може він дуже ввічливий та Людяний та позичить свої крильця мені - на одну щасливу хвилину?
--- Ви маєте щасливу хвилину!
Бо вже живете у світі казки - щойно прожили дуже дорогу мить.
Тому не треба позичати крильця, вони у вас за спиною, тою, що намалювала
уява - дитяча, наївна...
Вітаю, Ви потрапили в мою країну, вірніше на цілу планету, тепер вона Ваша...
Стихія Любові ваша, завжди була і буде. Бо ви народилися і залишилися в лоні Матері, бо й до цих пір чуєте її колискову. І граєтесь маленьким хлопчиком – Янголятком з іншими Янголятками такими, як Ви.
Тільки лишилось навчитись відчувати осінь та зиму, як прояв любові. Бо птахи не летять у теплі краї, вони в них Живуть. Бо не приходить осінь – живе у весні, зима у літові. Тому нам тепло. Бо Любов тепла.
Та доросла людина знову дитина, не тому, що нею стала, а завжди була.

Хлопчики й дівчатка. Отам на нашому майданчику розсипаний пісочок, він блищить краще золота. Там є гойдалка, щоразу несе кожну дитину у небо, аби час від часу дотягуватись до зірок – тоді вони стають оченятами. І дуже вміло світять щирістю. Там є ставок, ми хлюпочемось у ньому білими лебедями. Плаваємо наївними вінками наречених душ... Там росте калина, ми їмо її ягоди – бо хочеться пити – сік. Сидимо на гіллях – Її руках і співаємо пісеньки... Оце наша стихія – лоно нашої Мами, лоно Любові. Вона дає нам життя, заради життя, відчуває Щастя, бо добра, співає колискову, бо цнотлива, Її колискова – молитва. Там кожної миті «ураган». Сьогодні ми зникнемо, аби бути вдома у стихії.
Стихія живе всередині мене. Справжній ураган почуттів. Він розгойдує забуту душу з такою силою, що вона починає згадувати – ніколи не забувала. Просто відкинула певну мить у певний куточок свого маленького світу. Тепер він починає рости – ставати дитиною, молодим, юним створінням. Яке вміє творити дива – бути собою. Моя казка чарівна. Тому Попелюшка обов’язково знайде свого принца – ніколи його не губила. У ньому спокійно.
Доводи не мають значення, бо спокій не визначений мірою. Їхнє сонечко завжди світить теплом. Затишно... Так затишно у тому безкрайому царстві, що зовсім не є царством. Спокій, тишина... чути шум гаю – він шепоче до неї, дарує їй краплину щирих сліз , аби вона втамувала свою спрагу. Але вона їх не ковтає, а жадібно п’є... Вона жадібна – неймовірно пристрасна. Він малює її пристрасть, так само, як вона його – палко. Палке і Єдине відчуття на двох – одного. Бо вони одне ціле. Вони закатали себе у цілу планету відчуттів. Їхні океани наповнені ними. Земля родить ними...
Я!!!!!!
Я ластівка. Кожного ранку(нема кожного) прилітаю до твого віконця. Воно завжди відкрите для мене. Насипаєш на підвіконня пшениці. Починаю її їсти тобою, через тебе. Через тебе приємніше. Ти ковтаєш мій апетит і сам стаєш голодним. Годую тебе – собою. Я смачно пахну – тобою. Ласуєш відкритим серцем, насолоджуєшся душею – вони твої. Бачиш свою мізерну Велич у мені, але не забираєш. Ти ніколи мене не береш, бо завжди маєш. Не потрібно брати те, що маєш. Носиш себе в мені, мене в собі. Ту ношу називаєш Раєм. Бо то зовсім не ноша. Мені не важко Любити тебе. Не важко плекати почуття, що не знає дотику. Ти під захистом моїх невидимих крил, тому я вмію літати, тому я ластівка, тому ти соловей, який співає для мене німу музику. Усі складають музику на слова. А в тебе слова на музику – мелодія слів. Ніхто не є першим, ніхто не є другим...
Малюю картинку, яка вміє співати. Бо у неї твій голос. Він дуже красивий. Тому твої вуста червоні – інакшої фарби просто не підбереш ніж малина.
Маєш мої малинові вуста... Тому співай ними, бо в серці візерунок справжньої Любові. Тому ця картина обов’язково стане співучим шедевром.

Танці

Сьогодні я не пишу машиною. Захотілося писати ручкою, давно цього не робила. Мої ручки маленькі, тому і букви маленькі. Бо маленькі оченята дивляться на чистий листок маленьким, білим поглядом. Моє чорнило біле. Тому не видно рядочків, що хаотично лягають поміж буденності. Їхній хаос спокійний та врівноважений. Та коли добре подивитися, насправді там *** нема. Ні, це не ознака зірочок. Зірочки я позначила б інакше...
Сиджу собі у своєму старенькому кріслі і думаю. Ви вважаєте, що я здатна думати тільки в кріслі? А інколи, я лежу у ліжку і також думаю. Ви вважаєте, що в ліжку присутній тільки секс? Секс особливий тоді, коли його нема. Чому? Бо ним приємніше думати ніж займатися. Я ще ніколи не займалася сексом. Вам смішно. Чому ви смієтеся? Що? Звідки у мене дитина? Дивне питання – я народила її. То ти займалася сексом. Хіба зачаття дітей у сексі? Якби ми зачинали їх у Любові, то вони були б Її плодом. А так, вони народжуються плодом сексу. Відчуваєте різницю?
Сьогодні я не пишу машиною, бо мені набридло її вульгарне дихання і стогін... Неймовірно, її «оргазм» продовжується годинами. І нарешті вона кінчає свою роботу останнім подихом, останнім мерехтінням... і все. Все буде аж до другого разу. Бо вона завжди відпочиває для другого разу.
Ми машини, бо у нас усе для другого разу і не обов’язково у ліжку...
Сьогодні я не пишу машиною, бо захотілося писати ручкою. Тому я не кінчаю, а закінчую... Я закінчую кінець. Він у мене тривалий, тому налаштуйтеся на захопливе відчуття екстазу. Як ви його відчуєте? Перестанете читати. Рівно тоді, коли кінчите вдивлятися в пусті листки.
Сохранить – натискаю на кнопочку і встаю з свого старенького крісла. Вмить зникають думки, бо без крісла не здатна думати. Може питання в сидінні? Моє сидіння м’яке, маю на увазі крісло. Ні, питання у кнопочці...
Вона має особливу здатність – зберігати. Вона зберегла мою таємницю у своїй розумній голові. Тому, що у її голові багато розуму. Увесь він наповнений мною, тоді коли сиджу у кріслі.
Вчора мені сказали, що я не вмію писати. Тому сьогодні я пишу ручкою – не забула. Що вони мали на увазі? Адже я добре вчилася в школі, у мене завжди був гарний почерк. Він залежить від ручки, а ще від чорнила. Моя ручка маленька, тому букви дріб’язкові і невидиме чорнило. Саме тому кажуть, що я не вмію писати. Насправді, це вони не вміють читати моє невидиме чорнило. Тому я подумала, що краще розлити його на аркуш. Нехай розтікається саме по собі. Але воно не тече. Все одно лягає буквами. Як я на простирадло, аби думати сексом. Коли я думаю сексом то танцюю. Але не на ліжку. У мене є особливий майданчик на котрому витанцьовую свої останні думки. Ті думки про нього. Останнім часом я багато думаю про нього. Думаю про наш спільний танець. Але він ніколи мене не візьме в танок( і так має – ніколи), тому я вирішила запросити перша.
--- Оголосили білий танець. Можна я вас запрошу?
--- ...
--- Тільки будь ласка повільніше, бо мені в голові паморочиться.
Не слухає. Не хоче чути. Пише ручкою на моєму тілі – я його зошит, може блокнот, може щоденник...
Сьогодні він пише про танець: мій любий щоденнику, - як приємно, що я люба, - сьогодні мені сумно...
Але у мене інакше ім’я – подумала я, - він кличе на мене чужим ім’ям. Нічого...
Йому сумно... Тому перекреслює і пише знову – мій дорогий щоденнику...
У нього також невидиме чорнило, тому мої листочки лишаються білими і чистими. Він навмисне так робить, аби його думки не міг прочитати ніхто, лише я і він. Але я зрадниця, тому відкриваю його слова, читайте і розумійте:................................................................................................................
................ ....................................................................................................................
********************** **********
**********...............................................................
..................
Я знала, що ви зрозумієте. Це не важко бо сьогодні я пишу ручкою. Сиджу у своєму старенькому кріслі і думаю – танцюю. Ми танцюємо разом. Він міцно мене обійняв, але та міць дуже ніжна. Я відриваюся від підлоги – бере мене на руки у крутить у повільному танці. Мої пальці загубилися у його волоссю, я люблю його довге, густе волосся, воно йому дуже пасує. Його руки сильні, обійми затишні... Тому мені затишно з ним... – сидіти у своєму старенькому кріслі і крутитися на його колінах – крісло їздить.
Наш танець відлунює місяць, тому, що він луна. Місяць добрий, бо вміє зберігати таємниці, ті, котрі я зберігаю натискаючи кнопочку.
Але сьогодні мені хочеться писати ручкою. У мене біле чорнило. Кажуть, що я не вмію писати... та це не правда. Правда в тому, що я не вмію зберігати. Тому ви не бачите написаного. Аби не зізнаватися в сліпоті кажете, що я не вмію писати. Але скоро мій почерк побачите на його тілі. Тому, що я ніколи не займаюся сексом. Бо ним краще думати, ніж займатися.
І взагалі визначення мого сексу зовсім не співпадає з вашим. Бо ваш, як у машини – прагнення безкінечного оргазму. А потім відпочинок для нового разу. А мій визначення не має, бо має вищу насолоду – Любов. Мій секс – Любов. Тому я завжди хочу, і завжди ненаситна... А оргазм – танок, танок відчуттів, які я пишу ручкою, на частому аркуші білим чорнилом.
Та чомусь я його ненавмисне розлила. Він охайно згрібає мої думки нашим танком і кладе собі за пазуху, за мою пазуху. Вона переповнена ним, а все ще вміщається. Тому, що не має границь. На мені дивний одяг, що має велику пазуху... Я ніколи його не знімаю, ніколи не перу, бо він завжди чистий. Чистота – це дуже приємне відчуття. Особливо, коли думаєш сексом.
Але вони кажуть, що я не вмію писати... Аби мене розрадити, просить у знайомої клумби червоні троянди і дарує мені. Боже мій, як приємно...
Твої троянди неймовірно красиві, тому, що твої. На них роса сьогоднішнього ранку, і сяйво сонця вічного дня невмирущої Любові – тебе. У світі нема найбільшої насолоди ніж троянди... Вони ростуть у тобі, тому я їх завжди маю, завжди можу ковтнути запах насолоди. Це справжній оргазм. Бо його не можна зірвати... тільки насолоджуватись. Справжня насолода у них, у тих квітах, які ростуть на наших духовних полях...
Я вийшла за поле... Коли писала ручкою на чистому аркуші – за ним поле...
Тому ви не вмієте читати, бо бачите лише букви, тільки букви...
--- Оголосили білий танець. Можна я вас запрошу.
---
--- Тільки будь ласка, повільніше, бо мені в голові паморочиться.
Притулився щокою до моєї, тримаючи на руках і промовив:
---
Що означає – я не дам тобі впасти, тому поринь у мій світ танцю і Люби в легкому сп’янінні насолоди...
Він ще довго мовчав про усе на світі – про нас. Тому я його розумію і вмію читати книгу власної душі у якій словами є не тільки букви, а Бог.

Він завжди бере мене на руки, бо я завжди наступаю на його ноги – Люблю.
Він про це знає, тому бере на руки – навіщо зайвий раз повторювати пусті слова. Краще наповнено відчувати...

Тому наповніть себе відчуттям Вічної Любові, бо це і є істинний оргазм – Рай.
Ви хочете танцювати в Раю?

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:30 | Сообщение # 3
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Глобальне потепління

Глобальне потепління. Воно справді глобальне? Потепління? Ні це просто наша уява. Вона така ненасичена, що не може вмістити в собі усю велич природного буття. Мені сьогодні сумно. Чому? Бо у мене загубився сюжет. У чомусь великому, майже глобальному. Тому мені тепло...
Навколо сніг, блищить своїми кучугурами, переливається з боку на бік грайливими сніжинками. Вони маленькі, такі маленькі, що призвели до глобального... Знаєте, це моя тема. Та, якої і досі нема. У мене нема сюжету, у мене нема теми. Про що тоді писати? Як? Мовчки. Не цікаво. Бо ніхто не зрозуміє пустих рядочків. Тому я буду писати його язиком. Він у моєму роті тоді, коли ми цілуємося. За ті миті, я встигаю записувати все. Ще б пак – мені приємно.
Усе змінилося – Попелюшка постаріла, Білосніжка – почорніла, Золотоволоска – пофарбувалася у зелений колір(до чого мода приводить...) – тепер вона ходить синя... Цікаво, як усе змінюється. Нещодавно Баба яга прилетіла на пилососі(пилосмоктач). Від її Любові до Телесика дивні речі кояться... Сухоребрик Невмирущий раніше був Кощієм Безсмертним. Тепер він просто невмирущий... Усе перевернулося до гори дригом. І все тому, що на дворі глобальне...
Як знайти йому визначення? Я мрію поїхати до Африки. Але скоро мавпи приїдуть до мене... тоді ми весело бешкетуватимемо у нашому потеплінні.
Хіба воно насправді тепле? Люди знайшли старі істоти. Кажуть, вони цікаві: складом, будовою, дивні тварі, хоч і мізерні. Нам дивно, бо ми великі і не дивні. А що дивуватися з того, що сніг тане... його і так нема...
А пам’ятаєш, пам’ятаєш того року він такий навалив, що ми з нашого села не могли вибратися, навіть пішки. Що вже казати про машину... Вона просто загрузла у ньому. Пам’ятаєш, як ми бавились. Ти кидав мене в сніг, мені було м’яко падати, бо я люблю його. Ніколи мене не кривдить. А наша доня пробувала його на смак, потай від нас. Смачний, бо сама їла і тебе годувала... Сумно...
Наш старенький горіх дуже засмутився, коли почав дивитися глобально. Засмутився від того, що інші не хочуть дивитися... Інші ще все в зимовій сплячці. Вони не просто сплять, а хроплять, на цілу планету хроплять нерозумінням. Хто його знає, чи буде завтра.
Я живу сьогодні і знаю, що завтра не буде, воно ніколи не встигає бути, бо одразу перетворюється на сьогодні. Тому завтра буде танути лід. Вірніше текти. Куди він буде втікати? Мабуть за морозом, за тим, що валяється у одній із наших корчмів – калюжі. Зараз всі полюбляють заходити до калюжі. Там тусуються найвідоміші люди. Вони відомі своїм нелюдяним я. Тому у тому приміщенні всі дуже добре розуміють один одного, як ми з вами.
Сумно...
Від того, що тепло? Ні. Від того, що глобально. Скоро мені виповниться повно років – після завтра. Їх уже так багато, що я збилася з ліку. Тому мої цифри стають ззаду на перед. І мені виповниться один рік. Від дуже маленький, хоч у ньому і живуть дванадцять місяців. Їм зараз також сумно. Тому вони збирають валізи і їдуть. Їхній потяг потягне їх аж до самої Антарктиди – там завжди весна. Вона кожного дня цвіте і пахне. А ще хвилюється хвилями моря, яке виросло сьогодні, і вже завтра стало океаном. У ньому цікаво жити – райдужно. Та сонце райдужно бавиться хвилями – гріє. Саме тому настало потепління. Просто наше сонечко дуже щиро любить свої хвилі. Воно гойдає їх на променях і вода переливається через екватор, тече до самих наших домівок. Тоді починають трястися гори, і їхній сніг тече потоком у ріках аби затопити долини. Ті, які були полонинами. На них не ростуть дерева, тільки вода. Вода росте відрами, інколи тазиками, інколи коритами, а потім світовими водами. І ми всі будемо у одній ванні. Тому я не вчусь плавати. Потонути легше – не треба прикладати зусиль. Сумно...
Бо моя суша без мене буде сумувати. Тому зараз вона придумовує різні теми, аби я тільки залишилася. Та мені вже виписали ліки, поселили в палату. Вона красива, нічого... Там є вікно, тому я буду дивитися на океан через нього.
Мої хвилі вируватимуть глибоко в душі і втішатимуть мене сухими сльозами моєї маленької суші.
Хіба потепління зумовлює розпад криги? Ні. Не думаю. Розпадується не крига, щось більше, значно більше.

Новий рік прийшов у дім,
Радості приніс усім,
Як ялинку одягали,
Пісеньку таку ми склали.
В Діда не червоний ніс,
Дід лиш снігу нам приніс,
Ледве дихає морозом,
На щоках тепленькі сльози.
Сонечка промінчики хапає,
І в мішок дідусь складає,
Всім земним малятам,
Він приніс тепла багато...
А тоді беремося за руки і навколо ялинки, кружляємо сніжинками. Теплий Дід виймає подарунки, і дарує кожному промінь сонця.
Не гаряче тримати, тільки тепло. І сум зникає, приходить радість...
Там, зовні, у тому далекому світі відбувається Глобальне потепління – наука в розпачі. Це додає ще більше води...
І тільки всередині «цілого світу» не глобальне потепління, а Любов. Тому наш Новий рік ніколи не був старим, і ніколи мокрим – він не пітніє від страху. Тільки сніг – білий, чистий, блискучий, грайливий...
Ми беремо великі санки, біжимо за край села, там ліс, і долина. Катаємося...
Нам не ховсько, бо наші черевики босі. Тому не відчуваємо холоду. А усмішки веселим гомоном, замість церковних коло колів, лунають аж до самого неба. Тоді нас чує Бог – завжди. Бо він слухає з нашої середини. Але не подумайте у нього нема підслухувального апарату. Тільки вуха – наші.

Ну ось, моя ванна... Спочатку кімната, потім корито. Лягаю у нього... Ні. Пускаю воду. Вода тепла, гаряча. Я люблю гарячу воду. Моє мило слизьке, воно завжди слизько чекає на мене у своїй коробочці – рідке, мило рідке. Виприскую на мокре тіло, воно розтікається по ньому білою піною, приємно пахне. Його аромат заходить всередину мене – м’який, ніжний... Пахне трояндами, я з ними вчора танцювала. А сьогодні мої троянди поїхали купувати для мене подарунок. Тому я одна. Але нізащо не сама. Мені не сумно, а радісно, хочеться співати. Я завжди співаю, завжди тоді. Коли мене ніхто не чує – соромлюся. Соромлюся того, що мене ніхто не почує, бо мій голос німий, тому він мелодійно пахне трояндами. А надто тоді, коли капає дощ – дзвенить.
А хтось подумав, що то телефон... Я телефоном не користуюсь, бо мені не треба дзвонити Богу. Він завжди зі мною, наче мобільник.
Знаєте я дивна істота – уночі дитина, вдень – дитина. Тому мені завжди хочеться бавитись. У мене живі іграшки – почуття. Коли я ними граюся вони відчувають і мені стає приємно, а надто моїм трояндам. Сьогодні вони поїхали вибирати для мене подарунок. Я знаю, що вони мені куплять – себе.
Тому я знову й знову буду вдихати їх запах. П’яна, настільки, що не тямлю себе. Лізу цілуватися... Він не хоче...Цікаво, хто це він? Від моїх троянд мене рознесло глобально – по цілому світу. Він великий і дуже незрозумілий, надто тоді, коли не хочеш розуміти. Тому я розумію. Розумію, що не треба його трогати. Бо він ще зовсім маленький, і дуже спантеличений дорослими трояндами. Він знав усе на перед, але не знав, що я буду п’яна – від нього. Тому дуже спантеличений. Тікає від мене, губиться у снігові маленьким, білим зайчиком. Часом мені хочеться взяти його до рук. Беру – пальці губляться в волоссю... а далі...
Не важливо.
Тепер мої троянди стоять у хрустальній вазі – керамічній. Але це не важливо. Важливо, що то мої троянди. Бо навіть у керамічній кружці вони лишаються трояндами. І шалено пахнуть. Вони ніколи, ніде не лишаються...
Сьогодні я постаріла, але свою юність усюди ношу з собою, тому кожного вечора стаю дитиною, аж до другого. Я ніколи нею не стаю, бо завжди була. Мій фізичний розвиток загальмував у дитинстві, від тоді там стоїть – бігає, бешкетує... Саме тому я мама. Моя дитина маленька – ціла планета – перемога. Я перемогла час. Тому для мене його не існує. Для чого рахувати роки? Дитинство немає початку, і не має кінця, воно просто є. У нереальному часі, саме тому реальне.
Воно живе і готове собою рятувати всіх бажаючих.
Бажаючих багато.
Я завжди хотіла тебе запитати:
А якщо бажаючих буде більше ніж багато? Чи це вже уготованно...
Чи я не правильно зрозуміла?
Мене ти також рятуєш?
Думала, що рятуюся сама.
Ти рятуєш себе рятуючи мене. Так?
А я рятую себе, рятуючи когось...

Ти до мене прийшов, чи я до тебе прийшла?
Ти мене знайшов чи я тебе знайшла?
Чи це усе взаємне?
А може ти шукав не мене...? Ти взагалі не шукав...

Я пишу те?
Чи я дуже далеко від істини?
Не гнівайся, що задаю непотрібні питання. ти ніколи не гніваєшся, бо любов
не розуміє гніву, вона тільки любить...
Просто останнім часом я не пишу, а записую. Раніше так не було, це мене
насторожує.
Те, що я записую є чимось, чи нічим?
Мені подобається ходити на голові, але мене не розуміють, тому стаю на
ноги, але на ногах уже не зручно...розумієш?

твоя гра в пророка стала надто реальною.
А мій образ янгола якоїсь миті ожив.
Мені не страшно, лише дивно розуміти і не розуміти водночас.
Я заплуталася, та насправді - ні... Ця зрозуміла незрозумілість доводить
мене до певного божевілля(в хорощому розумінні)
Мовчиш – смієшся...
Що я маю почути?
Я маю почути?
Для кого ти мовчиш? Кому присвячуєш мовчання? Хто має його розуміти?
Мовчиш – смієшся...
А як ти спілкуєшся з усіма іншими людьми? Не мовчки, бо людина мовчки не
говорить, бо не розуміє. Усміхаючись...

Ти перестав писати(говорити) мені? Чи ти почав мовчати мені(боюся казати для мене)?
Я знаю відповіді.
Ти знаєш, що я знаю.
Чому я їх задаю?
Може насправді я нічого не знаю... і граю чужу роль?
Яка моя роль у твоєму рятуванні?
Мовчиш – смієшся...
Голосніше, будь ласка...

Тебе маю чути не я?
Тебе маю чути не тільки я?
Я себе обманюю... бо насправді глуха?
Я нічого не чую, це все хвора уява?
Мовчиш смієшся...
Уява... відколи тебе пізнала, то стала жити уявним життям. І те уявне
реальніше за реальне. Це нормально? Чи це занадто нормально аби бути
нормальним?

Мовчиш – смієшся...
Тому мені також смішно. Сміюся голосом дитини, моєї маленької планети, яка бігає просторами уяви – реальності.
Це саме те, що я маю розуміти – любляче посміхатись...
Скоро ми будемо жити у мультику. Як тільки домалюю його веселковими фарбами він оживе, бо ти вдихнеш у нього себе. Мультик дихає Дитинством. Тому ти творець, а я твій шедевр. Тримаю у руках пензлик і домальовую себе, бо ми одне спільне. Тому наш сміх лунає дзвінко. Так дзвінко, що його ніхто не чує. Ще б пак, почути сміх у пошті... хіба це нормально? Реально. Реально, те, що листи губляться. Тому наше дитинство губиться – втілюється не у рядочках, а у посмішці – твоїй і моїй – нашій. Ми сміємося на цілу планету. Від того дзвону відламуються великі шмати криги. У океані починають плавати айсбегри. Тому на небі білі хмари – випаровування. На місці океану буде яма, своєю вершиною підніметься аж до сонця – тепло. Тепло вирує навіть на дні океану. Тому, що це наша стихія. Я плаваю. Не вчуся плавати, а плаваю - так легше потонути - побувати вдома у стихії.. .
Ну ось, моя ванна... Спочатку кімната, потім корито. Лягаю у нього... Ні. Пускаю воду. Вода тепла, гаряча. Я люблю гарячу воду. Моє мило слизьке, воно завжди слизько чекає на мене у своїй коробочці – рідке, мило рідке. Виприскую на мокре тіло, воно розтікається по ньому білою піною, приємно пахне. Його аромат заходить всередину мене – м’який, ніжний... Пахне трояндами, я з ними вчора танцювала. А сьогодні мої троянди поїхали купувати для мене подарунок. Тому я одна. Але нізащо не сама. Мені не сумно, а радісно, хочеться співати. Я завжди співаю, завжди тоді. Коли мене ніхто не чує – соромлюся. Соромлюся того, що мене ніхто не почує, бо мій голос німий, тому він мелодійно пахне трояндами. А надто тоді, коли капає дощ – дзвенить. Коли він дзвенить – ти смієшся. Я усміхаюся у відповідь - така наша розмова. У ній тільки біле чорнило, я писала ним тебе... на полотні. Мої картини справжні, бо малюю їх Любов’ю. Тоді, коли ти смієшся. Я дуже люблю, коли діти сміються. Тому смійся, голосно і щиро...
Твій сміх подарував мені голубів, вони білі. Двоє голубів несуть серце – воркочуть. Про що вони воркочуть я здогадуюся, тому не хочу їм заважати зайвими питаннями. Я навчилася мовчати для тебе – себе. Але ще не навчилася не задавати питання. Це тому, що я їх люблю задавати. Саме тому у мене завжди питання. І завжди відповіді. Коли я питаю – відповідаю ти усміхаєшся, як завжди. Я, як завжди ковтаю твою усмішку. Але не їм – залишаю на своїх губах – так ми цілуємося. Тоді я починаю говорити твоїм язиком, бо він у мене в роті. Але скоро я стану рибою. Тою маленькою, золотавою рибкою, з пишним, червоним хвостиком, яка плаває в моєму акваріумі. Він порівняно великий, вміщує 150 віків води. Кожної миті додається окрема мить його прожитого життя і відлік починається з початку – не рахується. Тому мій акваріум цілий світовий океан. Я дбайливо за ним доглядаю. У ньому ростуть рослини і гори набувають нового початку – також ростуть, але до неба не дотягуються, бо небо на землі – суша. У моїх водах плаває маленький Неончик. Колись це була стайка, але вони усі померли – почали жити сухим життям. Лишився тільки ти. У тебе воля, ти вільний пірнати усюди. Твоє забарвлення світиться(бо Неони світяться), тому ти наче, маленька зірочка у моєму акваріумі. Постійно міняєш своє місце розташування на небі – рухаєшся – плаваєш – живеш.
Твій хвостик також червоний, але не такий пишний, як мій. Просто я Золота рибка. Усе інше твоє переливається від голубого до темно-синього кольору. Ти єдиний у безмежному акваріумі. Плаваєш не так, як усі. Тому тебе не люблять інші риби. Але я хоч і маленька, але Золота рибка. Тому люблю тебе за усіх. Моя любов дозволяє тобі пірнати усюди, де тільки захочеш. Тому я роблю з тобою усе, що хочу. Усе що я хочу – бути... Бути твоєю чарівною рибкою. Ми обоє живемо у мультику. Той мультик розказує про все на світі – про нас. Про двох маленьких рибок – Неончика, і Золоту рибку. Коли ти постарієш, це буде завтра(сьогодні) я виконаю твоє бажання. Тому твій день народження унікальний. На твоєму торті горітимуть мої свічки, їх буде менше, тому, що ти більший.
Але для того щоб мовчати не треба ставати рибою, досить набрати в рот води. Тому скоро я вип’ю усю воду з акваріума. Остання краплина лишиться у моєму роті разом з тобою. Аби після усього виконати бажання – пустити плавати тебе у океані суші. Я коробочка тобі в мені затишно, бо я золота. А ти перлина, яка підтримує мою золоту течію, тому я ніколи не помру від спраги. Я ніколи не помру. Тому, що колись сказала важливі слова – я пронесу Любов крізь цілу вічність. Тому мій обов’язок – Жити. Коли знову земля наповниться водою, а мій акваріум – океаном, наші голуби принесуть нам зелений віночок. Ми одягнемо його на голову... Тої миті запахне весною.
Оновлені проліски подарують нам барвінок, а ластівка зів’є для нас гніздо. У нас будуть пташенята...
Вони співатимуть у польоті янгольським гласом. І знову даруватимуть нам голубів. Пара білих голубів воркоче. Я знаю про що, тому не буду заважати їм зайвими питаннями. Питаннями про глобальне потепління...

МРТ

Треба заповнити анкету.
Рік народження – ...
Дата - ...
Місяць - ...
Місце проживання – дім
Вага – 50
Клаустрофобія – ви боїтеся закритого простору?
А ви боїтеся закритого простору?
Усюди магніти. Вони притягують усе великою магнітною силою. Та сила вирує всередині землі – у ядрі. Хтось розрізав Землю пополам. З її ядра полилася лава, вона гаряча. Торкаюся пальцем, він червоніє, але не пече. Хіба палець може пекти? У мене крила не за спиною, тому я не літаю, а вишу. У тому підвішеному стані над пеклом бовтаюся з одного боку в інший і думаю – стрибати, чи ні. Нарешті вирішила – стрибати. Стрибаю туди. Туди, це куди? Не знаю. Моє тіло горить від гріха, але я не бачу, бо його вже нема, тільки лава і обсмажені крила. Вони, наче, дві вуглинки світяться поміж тої оранжевої пітьми, що дихає вогнем. Це її очі, очі тої лави. Тепер їй видно куди йти. Навіщо я їй дала свої очі? З нею їм боляче дивитись. Мені ні, тільки їм. Бо стрибнуло тільки тіло. А душа ще все висить і думає. Думає, як народити крила. А тоді нахиляюся і беру пригоршню вогню. У маленьких моїх долонях він здається дуже великим. Цілую його і він починає горіти. Я зрадниця. Бо поміж того пекла, знайшла святий вогонь і видала його поцілунком, Тепер «дурисвіту» легко його з’їсти. Та на всяк випадок взяла з собою «кліщі» і повиривала йому зуби. Він не може пережовувати той вогонь, тому давиться ним і помирає... Так у мене з’являються крила. Маленькі долоні моєї маленької душі вкриваються цвітом майже бордових троянд. А метеликові крильця несуть мене у вир лави. Бо то магніт, великий магніт...
Уся Земля замагнічена. Треба пристрій аби розмагнітити. Беру його до рук – дивне колесо і шнур. Шнур(вилку) треба вставити у розетку – так я підключаюся до енергії, яка має силу. Силою тієї енергії відбувається роз магнічення...
Коли всі металеві прилади зникають, мене нарешті пускають у кабінет.
Там високий стіл. Не взмозі на нього сісти. Тому я лягаю. Мені одягають на голову шолом – я космонавт. У тому магнітному просторі нема нічого і нікого окрім мене. Тільки я зі своїм я. Настав час вирішити остаточно з яким - я, я піду і куди. В голові гуде вічна дриль. Вона завше дриляє не туди. А тепер просто гуде. Бо в розмагніченому просторі немає сили. Дивно – я під шаленим утиском величезного магніту. Той магніт притягує енергію мого тіла, пронизує його на вскрізь, і люди бачать мій мозок. Цікаво – він у мене великий? Ні, не те цікаво – цікаво нащо їм бачити мій мозок? Адже голова болить мене, бо високий внутрішньочерепний тиск. Моєму мозку не вистачає кровообігу, бо звужені судини.
Та раптом вони усі заметушилися, бачу через скло хвилювання. Виявляється – у мене нема мозку, тільки судини. Ті судини наповнені повітрям – рідиною, вона вогняного кольору і густа. Тече з шолому до п’ят, а потім повертає-
ться - ...обіг. Той ...обіг бурлить всередині мене вулканом, як лава у ядрі. Але я не ядро. Ядро – душа. Тому замість мого мозку люди побачили душу, вона помахала їм ручкою і передала привіт.
Чому ж вони злякалися?
Аби побачити душу людина придумала магніто резонансну томографію. Той томограф величезний з цілу планету, але в ньому тісно, бо замкнутий простір. Ми замкнули себе, а ключ викинули у великий космос. Тому іноді пробуємо одягати шолом – ставати космонавтами. Але нам не долетіти до Сонця. Бо наш ключ – Сонце. Воно палить метал. Тому треба придумати неметалеву душу. Лише вона зможе долетіти, взяти, відімкнути і повернути назад. Але космос у який ми літаємо не в небі, а в землі. І ми намагаємося взяти до рук лаву. Треба придумати неметалеву душу, бо лава роз’їдає метал.
Від неї наш сніг оранжевий, але ми бачимо його білим. Так само, як душу на МРТ. Щоб краще бачити у вену вводять контраст – рідину. Тоді видно найдрібніші точки – закоулки душі. А після чого роблять невтішний діагноз.
Тоді хвора душа починає метатися з кутика в кутик своєї клоустрофобіі. Її замкнули в недорозвитку. Тому вона не в змозі вирости – стати дитиною.
Від цього руйнуються клітини – обриваються, на їхньому місці лишаються рубці – «очаг поражения». Чим більше їх тим вона хворіша. А через деякий час стає калікою. Тому придумали всілякі чудотворні ліки. Але на жаль вони не виліковують, а продовжують термін ремісії. Ми залишаємося невиліковно хворими, бо замкнули душу у просторах недорозвитку. Це також свого роду вічність. Та сама вічність, яка може увіковічнитись після кінця матерії – планета тане – велика ванна. У тій великій ванні розтоплюються уламки наших недоїдків, отруюють собою воду, і вона непридатна до пиття. Хіба ви хочете пити шампунь? Від нього душа не буде блистіти, і не зникне лупа.
А після ремісії настає час загострення. Саме зараз воно надзвичайно гостре. Бо над нами панує пекельний рай. Він одягає на наші голови шоломи і відпускає плавати в космосі – наука досягла неймовірного розвитку. Той розвиток притягує величезний магніт «дурисвіта». Він тримає його у руках – наші серця. Коли в них не стане крові(п’є її) , то подарує нам оновлене серце – своє. Не дивно, що ми такі злі. Диявол утотожнюють з злом. Треба відкрити усім очі – це не зло, а енергія магніту, того, що тягне нас у вічність мороку. Та наші душі каліки, бо застрягли у клаустрофобії. Тому не можуть відкараскатися, а покірно йдуть – падають у прірву безкінечності, кожен раз, коли земля відкриває свої надра. Але навіть там нам не місце – не достойні, навіть адських мук, бо це найлегша дорога – горіти гріхом.
Тому треба вибрати найважчу. Ту, яка поведе через терен і каміння... до Світла. До Небесного Світила, яке з Великої Любові показує нам шлях. Коли почнемо поважати, любити ту важку дорогу випробування... станемо на ноги, аби самостійно іти. Піти і відімкнути двері чужого страху, щоб розгледіти страх Божий. Саме тоді наша клаустрофобія зникатиме, бо магніт не матиме сили. Бо сила того магніту – наші душі.
Для того аби побачити світло у душі, не треба проходити МРТ.

Коханка

Коли сонце в вікна зазирає,
Коли сумно ллється дощ,
Коли вітер не вщухає,
І лютує батечко мороз...
Це ти до мене йдеш,
Я точно знаю,
Знов і знов
До мене повертаєш.
Бо я твоя коханка,
Твого дитячого життя,
Я лише коханка,
Але твоя.
Дарую тобі ночі.
Вони не мої , не твої,
То наші спільні очі,
У віковічненій душі.

Мене не роздягаєш,
Не соромиш поглядом своїм,
Усе, що хочеш маєш
У любові неземній.
Коли місяць визирає,
Коли зіроньки блищать...
Це ти до мене повертаєш,
Аби ніч мені віддать.
Бо я твоя коханка,
Твого дитячого життя,
Я лише коханка,
Але твоя.
Дарую тобі ночі,
Вони не мої, не твої.
То наші спільні очі
У віковічненій душі.

Ти знаєш, як я таю...
Пам’ятаю, усі слова твої.
З моїх вуст вилітають
Поцілунком в тишині –
Ти шепчеш про Любов мені,
І стаю я океаном,
П’єш мене до дна,
Аби бути мною п’яним.
Бо я твоя коханка,
Твого дитячого життя,
Я лише коханка,
Але твоя.
Дарую тобі ночі,
Вони не мої, не твої.
То наші спільні очі
У віковічненій душі.

Ти бачиш світло,
Воно горить в мені.
Керую цілим світом,
Бо мій світ в тобі.
Ніч полярна
На твоїх губах,
Вона також п’яна,
У розпусних снах.
Бо я твоя коханка,
Твого дитячого життя,
Я лише коханка,
Але твоя.
Дарую тобі ночі,
Вони не мої, не твої.
То наші спільні очі
У віковічненій душі.

Тому розтає крига,
І стихне вітер в далині,
Бо я самого Бога полюбила,
У небесній низині.
Спустилося до мене небо,
І стало тепло на душі,
Тому тривог не треба,
Любов – природне відчуття,
Ти моє сонце, моє небо,
А я твоя земля.
Твоя коханка,
Твого дитячого життя,
Я лише коханка,
Але твоя.
Дарую тобі ночі,
Вони не мої, не твої.
То наші спільні очі
У віковічненій душі.

Коли сонце в вікна зазирає,
Коли сумно ллється дощ,
Коли вітер не вщухає,
І лютує батечко мороз...
Це... Ти! До мене йдеш,
Я точно знаю,
Знов і знов
До мене повертаєш...

Потік проходить через мене...
Пишу і читаю себе, а може навпаки – спочатку читаю себе, а потім пишу(записую). Мабуть, у дещо незвичний спосіб. Та мабуть спосіб тут ні до чого, а бажання зрозуміти. Та не треба розуміти мене, треба розуміти себе(кожен читач окремо себе). А всі намагаються зрозуміти авторку(мене)...
Чи усвідомлюю ризик? Так. Інакше не бавилась би словами і образами.
Гра...треба сприймати гру у слова. Вона до чогось приводить...
Гра у яку не люблять грати, бо правила (не)змінюються щохвилини.
Глобальне потепління – любов. Любов помилково назвали глобальним потеплінням... у глобальному розумінні: любов(шлюб) тата і мами – сонця та землі... та розуміння тої любові не таке, до якого ми звикли, саме тому – коханка.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:32 | Сообщение # 4
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
В Любові

Я завжди мріяла бути чиєюсь... Бути чиєюсь. З самого народження почала мріяти. Чи здійснюються мрії? Мої побажання – твої мрії – сказала маленька дівчинка, яка живе в мені. Вона усвідомлювала значення тих слів, не розуміла тільки я. І ось настав день, коли моя юність відкрила очі, будучи просто молодою. Моя юність усюди ходить зі мною. Я ж не розуміла значення власних слів. Не розуміла і любила... Отого свого маленького хлопчика, ту дитину, якій не дозволяла вирости, бо ще не народилася... Дивно усвідомлювати кохання і Любов у єдиній речі. Справа в тому. Що то не річ, а живий організм. Він живе нами, бо ми - ним. Так вийшло, що я Люблю, бо вмію кохати, кохаю, бо Люблю. Люблю кого? Того хлопчика? Бога, як дитину?
У мене троє дітей – доня, хлопчик і чоловік. Усіх я Люблю і Кохаю. Живу ними, бо вони в мені, вони мої Боги, у єдності – Бог. Бо вони та сама душа.
Усі вони в купі – Я. Саме з великої букви, бо якщо не стане когось з них, зникну і Я. Лишиться тільки – я. Воно буде не просто мале. А мізерне. То буде лише тінь, тінь минулого Я.
Знаєте усі розуміють кінець, що то кінець. Але навіть продовження роду(фізичне) говорить про вічність. Тому ми всі люди-тіні. Просто не зафарбований відбиток чиєгось ескізу. А зараз, давайте пограємось у нашу улюблену гру – уяву.

Як, ви нічого не бачите, вірніше бачите, нічого? Куди поділася фантазія? Вона померла у чиємусь мультику? Той мультик мабуть, був поганим – зла казка. Казка зла. Ви бачите нічого, бо живете в казці зла. Там злий король вкрав Веселку. Тому нічим малювати. А ви кажете, що не вмієте. Та й не треба вміти, треба тільки Любити малювати. Іноді - тільки, це дуже багато. Дуже багато треба зрозуміти аби перестати розуміти – дійти до простору відчуттів намальованих уявою. Я наївна? Так. Але наївність моє дзеркало. Коли в нього дивлюся, то бачу чисту душу – прозріння. А потім плачу – каюся, і дякую – молюся. Не кожній людині щастить бачити свою душу у своїх долонях. Тому я не людина. Хто я? Дитина – янголятко. А янголи не живуть у злих казках, бо вони не малюють зло.
Тому від нині, вже не буду вживати слово – зло. І не буду його малювати – не білим, не чорним, не сірим, не червоним... Нема у мене тої фарби якою б можна намалювати зло. Навіть простим олівцем не малюватиму, бо малюю тільки фарбами. Бо для мене настала епоха Любові. Нарешті з прихованої середині Вона вийшла на зовні – глибше. Треба дивитися глибше.
Я – ціла планета. Мене оточує веселка зі всіх сторін. У кола є сторони і кути – круглі. Це моя Вісь. Тому на ній висить Сонце – відбиток Ядра. Воно випромінює світло крізь невидимі шари «грунту» . Свого пензля мию сльозами – Вода(Дощ). Грунт, Сонце, Дощ народжують Любов. А Вітер розвіює її просторами уяви. Тої, якої нема. Це не важко... не важко малювати Любов’ю. Нею малюється все, що завгодно. Все, що Богу угодно. Але я Йому не догоджаю, а даю. Дарю свої малюнки. Тоді вони стають нашими. В ту мить душу охоплює цілісність, воз’єднання. Сполучення, злиття. Мить Великої Радості – оргазм. Ловлю її відсутністю думки, поринаю всередину, відкриваючи свою, середину непізнаної(цнотливої) духовної глибини... Тому я хочу... аби цей екстаз тривав цілу Вічність. Нарешті, моє бажання здійснюється - паморочиться в голові, пелюстки троянд, і мільйонів інших квітів розцвітають навколо запахом насолоди. Кожен погляд, кожна дія... несуть в собі насолоду творити Добро. Тому я Творець... бо прагну творити Його Велику волю.
Тому сьогодні до мене прийшло Дитинство. Сьогодні по-особливому – печеною картоплею. Горів вогонь у старенькій печці, дрова ледь чутно потріскували, відчувався запах диму. Я вже було забула, як він смачно і чисто пахне... Якось так сухо стало в кімнаті, тепло, затишно...
Мама помила картоплю і старанно порізала, а потім почала викладати скибочки одна за одною на плот. Через кілька хвилин запахло припеченою сіллю та підгорівшою картоплею...
Їсти печену картоплю – щастя. Щастя тому, бо її пекли на вогні Любові, у колі радості. У спогадах живого дитинства, яке шустро бігає по хаті.
Хочеться сміятись... Я дуже люблю, коли діти сміються. Тому ми реготали не від щастя, а з ним. Воно лилося нашим сміхом, як подяка Богу за миті благодаті.
Веду до того, що ми звикли страждати, нарікати, мучитись, скиглити... А для чого? Для чого обмотувати життя бинтами? Воно ж не скалічене доти, доки ми його не калічимо, відрікаючись від почуття Любові. Порятунок у кожному з нас. Тож берімось за руки і рятуймось Любов’ю. Тоді померти неможливо, бо Любов вічна. А я пообіцяла Богу жити вічно, саме тоді. Коли прийшла до нього покаятись. Я йшла довго. Бо дуже довго спала. Та якось віщий вітер постукав у мою шибку, так тихо. Ледь чутно, що я прокинулась. Спочатку не зовсім. Як?
Почала не жаліти людей, а розуміти. Цінити, підтримувати: співчуттям знедолених, відкинутих; розумінням- близьких...
І знаєте, вони почали до мене тягнутись, ті люди, почали потребувати моєї уваги. Чужі люди ставали мені дорогими. Інколи хотілося плакати. І я плакала, разом з ними, за них... Це нічого, це нормально... Душа болить не за себе, а за них. Почали розповідати мені про свої біди, переживання, радість, пригоди, про все на світі. І виявилося, що Все на світі то є Бог. Бо в певній мірі у мені для них усіх був затишок, затишок не кривди, любові...
А згодом я стала за них молитися, бо повірила, що молитва має силу. І таки має. Може інколи зворотню, але треба сприймати Його таку дію, як випробування. Кожну невдачу, як певне випробування.
Людина, яка живе без випробувань Богом – мертва людина. Бо носить в собі мертвий спокій. Бо Бог випробовує тих, які вміють терпіти – терплячих. Вони терплячі, бо не нарікають, а приймають Все. А Все то є Бог. Треба приймати з Любов’ю, навіть біль та нещастя. Бо то є шлях до Його Благословення. Треба жити в Любові. Вона оточує нас тоді, коло ми того хочемо, тоді, коли любимо.
Адже кожного ранку ми прокидаємось. Прокидаємось і бачимо ранок. Він нікуди не зникає, лише тому, що вчора дощ образив його своїми каплями і затулив схід сонця. Сонце не зникає, бо хмари затулили. Весна поступається літу, літо осені, осінь зимі, зима весні. І все це вони роблять у взаємній Любові. Бо інакше їх би просто не стало. Наша планета, від гніву на нас уже давно розчинилася б у космосі, бо ми її дуже ображаємо, лише своєю присутністю. Коли зрізають дерево, воно терпеливо мовчить, бо така його доля. Зайчик тікає від вовка, бо така його участь... Усе так. Як має бути. Природа, виключаючи людину, вища за нас, бо смиренно приймає Божі випробування. А ми лиш те й робимо, що нарікаємо, на недолю...
Та яка ж вона та доля у наших міркуваннях? Медом обмащена? М’яка і солодка? Пухнаста? А що ми робимо для того, аби вона була м’яка? Аби була солодка? Пухнаста?
Прогрес цивілізації, прогрес фізичного розумового розвитку сприймається, а розвиток духовний ні.
У нас є школи де ми вчимося писати, читати, рахувати...
Чому ж не відкривають духовні школи, чи бодай у звичайних школах не влаштовують уроки духовного росту?
Єдиний урок, який ми постійно прогулюємо – життя. Духовність – спосіб життя. Те, що батьки передають дітям – атмосферу Любові.
У якій атмосфері виростають наші діти? Коли більше розлучених людей ніж одружених. А половина з тих одружених майже ненавидять один одного. І живуть за модними законами – у вільному шлюбі. Як же поняття цілісності. Поняття єдиного цілого. Адже Адам і Єва частини одного цілого. Бог народив їх – оживив шматок Себе – у Любові Любов’ю.
Для цього Йому не треба було займатися сексом. А ми – чоловіки та жінки відчуваємо себе єдиним цілим, лише під час сексу... та навіть тоді не Любимо, а займаємося спортом, аби дійти до переможного фінішу.
Для чого фініш? Для чого фініш, коли він не спільний, не єдиний...?
І триває всього на всього кілька секунд. Іноді хвилин. Бо лікар каже, що це сприятливо впливає на організм. Тому треба робити це систематично. Бо якщо жінка не спатиме з чоловіком то він стане імпотентом, а вона...
Та ми всі протягом віків не здатні відчути оргазм духовний. І ніхто не метушиться, не відчуває себе неповноцінним, ніхто «не дружить з туалетом»...
Візьміться за руки і відчуйте оргазм Любові. Бо в Любові фізичний оргазм набуває значення духовного. Треба єднати не тіла, а душі. Треба зливати їх у квітку, живу воскову квітку... Тоді виходять живі фігурки – діти Любові.
Дитина Любові світиться і приємно пахне. А ви куштували на смак віск? Він не тільки ліпиться на зуби, а ще й клеїть – ліпить. Тому, коли ми молимося, то запалюємо свічки. Як символ. Але не клею, а Любові. Бо Бог, як відданий творець, безперестанку ліпить нас Любов’ю, заради миті прозріння. Тому у нових людей будуть особливі очі, особливі вуха, особливі душі. Все інше не має значення. Він припікає глину свічковим воском і тоді з’являється зовсім нова фігура. Бо з’эднав віск і глину силою вогню. А вже тоді вдихає Життя – Себе. Кажете, що забув крила зробити. Не забув. Він нам їх не зробив, аби ми самі відростили. Та ми вміємо відрощувати тільки бороду... ту за яку треба потім платити – довги. Уже стільки непрощенних довгів маємо, що Він прощає нам дуже тяжкі гріхи, з Любові Своєї. Та ми не сприймаємо це.
Живемо у своєму «святому» обмані і тішимося «святістю». Гріх непорочний. Тому він тектиме непорочними, прісними водами і поглинатиме нас фізично за для того аби ми взріли духовно. Стрімкий потік несеться силою, бажань очистити землю від непотрібу, змити грязюку неродючих ргунтів, що вже перевелися. Бо там, у надрах землі, є чорнозем. Після усього він буде родити посіяне Добро. Плодюча Земля нарешті відновить Райський сад, який ми затоптали протягом віків. Тому відродяться чарівні квіти, які заполонять Землю Любов’ю.

Квіткове поле

--- Ей, хто тут...!?
--- Тут!
--- Іди сюди!
--- Сюди!
--- Сюди, швидше до мене!
--- До мене!

Простелився зелений килим у підніжжя рідної гори. Неподалік тече річка. Несе живущу воду навколишнім садам. І співають птахи, і тут і там...!
Серце милує спокій, радість зійшла на полях... Колоситься весною. Рясніє весна. У душах рясніє п’янким ароматом, серце тріпоче галасом птах, ноги біжать танцювати і пісня бринить у очах. Погляду мило –я вільний птах. Лечу над простором, над землями своєї снаги, голубом білим лечу, мої крила – Ти. Несуся потоком, невимовних турбот, дарованих силою щастя, що викував Бог. І ми ковалі, куємо природу – і гори і небо і землю і сонце і воду...
Усе розпеклося на тлі відчуття. В єдиній Любові, Любові буття. Ми були, не є, але будем... Будуєм мир навкруги... Нас миром помазав Великий Отець – зірку на чолі малював...Як зробив та так нам сказав – Діти Мої, Волю Свою Вам Віддав, Бережіть і Плекайте Її, Будуйте Едемське Життя у Лоні Навіки Моїм. Схилися ми перед Батьком своїм, сказали – спасибі, за щедрі Дари. І Долю орати пішли. У кожному з нас насінина, лягаємо в вогку землицю, нас прикриває пір’ям своїм – возродились Великі поля. Річка дає їм водиці... Вишитий Мамою щирий узор, покровом стелиться на голови наші – розпущені коси на тендітних плечах, радості сльози в очах. Дочекалась Матуся дитячих дарів. Любов краща за безліч скарбів.
Ми маємо золото, блищить у душі – сонця проміння веселкою грає. На сопілці, Янгол Малий... Їй співає.
Квіти, квітковий килим. Не ходжу я по ньому – літаю. Кожну квітку впізнаю і метеликом на неї сідаю. Мої крильця весняні і теплі, загубились в тичинках малих... Мої квіточки любі ожили. Живлю їх собою – водою. Я хвиля у синьому морі. У глибині океану живу... Я рибка, окрасою золотою сонце ловлю. Мій хвостик пухнастий тріпоче для Нього, серденько в’ється Любов’ю, сповиває себе пеленою Життя. Його ти даруєш мені...
Як ладаном пахне... Гармонія запах несе... Отець наш Небесний на крилах іде, і пливе і літає, розвіює бурну уяву вчорашніх турбот. В долоні бере, нас малих, Діві Марії дає – Вона пеленає. Не кричу і не плачу, не волаю... тільки сміюсь у Батьківськім Раю. Там весело дихати, весело жити у розквіті сил, і ліку нема, бо в Вічності нас Народив.
Поле навколо – Орхідеї, Нарциси, Троянди... Росою блищать у променях сонця. Сиджу край віконця – на тому лужку і дивлюся у синєє небо, вітер руками ловлю, ковтаю краплини дощу, гойдаюсь на хмарах... Завірюху здіймаю в потрібній порі, морозом лютую... але квіти не в’януть – во істинну живі. Їм холод не холод, мороз не мороз... бо в серці вирує тепло. Їх вітер не ламле. Не котиться поле у прірву біди. Не сплять уночі – запалюють зорі... квітки тендітні мої.
Ніколи їх не зриваю, бо вони чарівні. Їм, п’ю їх і вдихаю – віночок плету. У коси вплітаю, вони світяться сяйвом між темних доріг. До пояса коси – багряні стрічки, розсіюють роси Любові моєї на віки.
Ладаном пахне. Одягаюся в шати царські – прикривають квітки мої. Я вся в пелюстках – маленький віночок, барвінок зелений між ним. Ми разом ідемо в таночок... Він мене полюбив.
І я Йому віддалася. Віддала всі роси і води, і сніг і морози... і серце і душу дала... І прийняла від нього пригорсть тепла. Держу у долонях маленьких своїх, прикладаю до вуст – цілую. Тоді в роті моїм запалився вогонь. Іду поміж люди, обіймаю й цілую усіх, бо вірю, що вогонь розбудить океан почуттів. Він не гасне ніколи, не пече, не палить. Дихає світлом Любові, і веселить. Запрошую всіх на Радості свято, радієм від того, що Бог у душі. У руки даю квітку безсмертя. Не лякайтесь. Як засохне вона. Бо то Сухоцвіт Вічного Життя. Імортелі сплітайте і летіть у «париж» по крила свої...Я їх намалюю родині усій. Дам кожному по парі світло-бузкові крильця малі. Ними не треба махати, лише берегти...
Сиджу у лужку гріюсь на сонці, проміння хапаю його. Здіймаюсь чим дужче біжу, біжу і кричу – я живу!! Серце волає, душа вилітає на зустріч Йому... Він мене завжди чекає на тому лужку.

--- Ей, хто тут...!?
--- Тут!
--- Іди сюди!
--- Сюди!
--- Сюди, швидше до мене!
--- До мене!
Тікає. Тікає від мене моє янголя. Ми бавимось разом – він та я.
В його серцю дитяча тривога, бо полюбив хлопчисько Бога.
З любов’ю тією біжить до ріки, п’є воду із моїх долонь і знову тікає у Божий полон. Біжить і кричить – своє серце я кладу у твої долоні. Я без тебе пропаду, я навік в полоні!!!!!!!!!
Нас розділяють не гори, не моря, а тільки смужка води... Я її вип’ю, бо то Ти...Покохав я самого себе! Адже Ти — я сам!
Маленька квітка смерті стає Безсмертям завдяки Моїм сльозам...
--- Прощай!
--- Прощай!
Прощай..., інакше малюю тебе – Сухоцвітом. Побачиш картинку – мене. Бо я ціла планета. Вінок на моїй голові, вінок твого безсмертя у моїм Житті.
Ми разом ішли, та звірі напали на нас у просторах чужої планети. Я загубила час – намалювала малюнок – Квітку Безсмертя. Із нас плестимуть вінки Янголи Божі. В косах Матері будемо ми. Я – твій дарунок, а Ти мій – навіки.
Ти моє полотно собою вистилав. Веселку ловив, і мною малював. Я тримала в руках пензль твоєї турботи, і туги , і скорботи за грішних людей. Я учениця твоя. Не вчусь, а люблю малювати, бо твоє вчення Любов. Ти розказуєш тему знов і знов. Вибігаю з палати, біжу у лужок, там де квіти ростуть – мої орхідеї, троянди, нарциси, фіалки, бузок, ромашки... їх не зриваю, а ними живу, ними малюю, ними люблю. Ковтаю пилок. Солодкий на смак... Я живу у раю, поміж квітів життя . вже не людина, а квіточка я. Прикрашаю собою усмішку твою, у кутиках вуст свої вуста гублю.
Моє небо не синє, і хмари не білі, не зелена трава... і очі не карі, не темне волосся, не червоні вуста... я прозора, прозора, джерельна вода. Тамуй свою спрагу, для тебе мої дари – єдина картина у світі Живої води. З того струмка будуть пити, до нього ти будеш вести. Щоб квітку полити, треба води принести. Огорожі нема ні для кого. Каміння і терен, за ним дорога, вона кудись поведе – у небо. А де воно? Де?
І тут, і там, і усюди...
У рамі моє полотно. Круглу картину малюю – дивіться, люди! Усе це картина, уявне життя. Не висить вона на стіні, бо холодна стіна. То брила великого льоду, несеться у водах і їсть береги... Змиває природу. Хтось кидає погляд у прірву біди, і тікає. Куди? Навколо вода. І небо - вода, і сонце, і зорі...у величезнім просторі. Дивна картина яка... Щохвилини міняє уяву, бо пронизана поглядом нових очей. Ви бачите шум, то вітер шумить. Він шепче про волю майбутніх віків. Але не могили і не мертвих вінків.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:34 | Сообщение # 5
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Сексом краще думати аніж займатись( Оргазм)

Думка дуже цікава річ. Може, тому, що не річ. Ви коли-небудь пробували взяти її до рук? Вона не береться, але думається. Як думати думку? Думати – народжувати. Думка – дитина. Народжувати у муках.
Сучасна Єва народжує у муках. Чому? Бо сучасна. Муки – пошук істини. Думка – шлях до істини. Бо сучасна Єва народжує і стає мамою. Бути мамою – шукати істину. То виходить, що мама – дорога до істини, вірніше, материнство. Бо через нього Єва пізнає дитину, плекає, піклується... І настає час, коли відпускає її у життя. І та дитина живе самостійно.
А як же період вагітності та зачаття?
Зачаття. Зачати думку. Для цього треба зайнятися сексом? Аби відчути оргазм? То треба зайнятися сексом для зачаття, чи для оргазму? Коли мозок відчуває оргазм? Тоді, коли Любить. І він може сам задовольнити себе, сам зачати, сам породити думку, і знайти істину?
Адаму для цього потрібна Єва. А мозку - душа. Та хіба можна сполучити матерію з духом? Мозок це не рідина і не хвилі, а віра у значно більше. Віра у те, що сполучившись почнеш пізнавати. Світ, який навколо тебе – у тобі. Бо мозок це вода, а душа середовище в якій виношується мрія. Бо єдиний оргазм такого сполучення – вагітність.
Тому виникла думка, що секс для оргазму. Але вона лише виникла. Невиплекана, недоношена губиться сиротою у чужих міркуваннях. І завжди нові люди надають їй нового значення. Бо завжди прагнуть нових відчуттів. А відчуття без почуття, лише початкова стадія розвитку думки, яку зачали лише для оргазму – сироти. Душі-сироти, які здатні на еволюцію, але покинуті початком(відкинуті). Бо нема віри. Віра в душу – пізнання душі – пізнання добра та зла. Їсти яблука за для задоволення, бо вони соковиті і смачні? Ні. Їсти яблука аби втамувати голод. Голод пізнання. Я голодна, бо прагну знати, знати, пізнавати... Тому я ненаситна. Пізнання істини – найвища насолода – оргазм.
Ось це розуміння терміну – думати сексом – любити. Від цієї любові народжуються діти любові – душі із здатністю пізнати істину. Мама несе її в собі. Бо Єва пізнала гріховність - з’іла яблуко аби повірити – прозріти. Зачала аби стати шляхом. А шлях починається в утробі, бо тоді Єва стає мамою. Таке призначення Єви. Але не кожна Єва відчуває найвищу насолоду. Тому, що мозок стає рідиною, а душа - сприймачем. Сприймаюча душа лише сприймає, але не обробляє інформацію, не еволюціонує, не прагне вкусити, прозріти, знайти дорогу, йти, плекати – відсутність насолоди. А найвища насолода – істинна. Тому? з покоління в покоління? народжуються діти сексу – сироти. Їх нікому плекати, любити... І вони лишаються на своїй початковій стадії розвитку. Тому треба створювати притулки для сиріт - душ у яких нема Бога. Потрібен банк співчуття, куди люди будуть здавати не сперму, а співчуття та небайдужість. Це вже є віра – прозріння. Коли є прозріння можна чітко побачити дорогу. Ту, яка поведе до Бога.
Наше життя - рух. Наше і не наше. Але істина у вічному житті. А ми не віримо у вічність бо віримо у смерть. Треба прагнути вічного життя – оргазму. А не кількахвилинної насолоди. Життя, яким ми живемо зараз – секс. Секс також рух – туди-сюди, туди-сюди... А далі...? Чому не просуваємось далі? Бо не живемо, а займаємось сексом – топчемося на одному місці. Бо те місце сполучається з нашим розумом замість душі.
Саме тому смерть. Лежати у труні і марити життям. Зараз, усім нам найкраще думається на спині, хоча кому як... Але на спині видно небо і зірки.
У той момент піку тягнеш руки до зірок, а ноги до протилежних сторін планети. Коли вони розходяться труна починає скрипіти... Та нажаль той скрип не розбуджує почуття душі, яка смиренно ховається у недорозвитку і страждає, найдужче тоді, коли ґвалтують. А небо шаленим утиском падає на нас. Це карма за те, що хотіли дотянутись до нього руками. Він казав – ось вам небо, але якщо не втримаєте його, то воно придавить вас.
Починає боліти голова, бо п’яна. Але відчуття тимчасової насолоди все ще колише душу, не співає колискову, а стогне... Хіба то стогін насолоди?
Ні. Насолода не в сексі. Бо секс – тимчасове життя.
Ми усі приходимо у цей світ для тимчасового життя. Для чого? Аби зрозуміти, що істина у вічності, у вічності Любові, у лоні Бога.
І хтось скаже, що людина не тварина? Бо єдиний прогрес, який досяг свого піку – секс. Дивовижна знахідка людини, яка надала йому божественного відчуття. І з того часу поклоняється йому. Придумали собі Бога, придумали Рай... І тішимося з того. Бо потіха перш за все. Так. Виявляється питання сексу актуальна тема, головне, розважлива і загально цікава.
Тільки треба змалювати все у певному жанрі, аби такі собі замальовки, набули конкретного бачення, що може зацікавити пересічну людину, обширною статтею. Бо справа в глибині... чи не так?
Тож давайте зануримося в глибину. Ви водолази. Я ваш інструктор. Точно виконуйте вказівки і відчуєте щось дивне, ще не пізнане почуття інтимної близькості духу і розуму. Якщо дуріти, то весело. Бо настав час потіхи.
Настав час, коли Сам Бог може тримати вас за руки. Ви тільки простягніть їх і розгорніть долоні. Тоді на них опиниться почуття. Як ви його відчуєте – повірите. Повірите у надприродне(занадто реальне). Воно настільки реальне, що сліпить світлом, тих, які надто широко відкрили очі. Тому закрийте свої очі. Коли стане темно – шукайте світло. Йдіть, рухайтеся до нього, не від нього, а до нього. Світло завжди є, його не може не бути. У безкінечному тунелеві темряви блистить перлина – мудрість. Не ставайте мудрими, а йдіть до неї – не на зад, а тільки вперед. Бо рух це не туди-сюди... Бо хода до мудрості – насолода. Насолоджуйтеся почуттям, що пробуджує душу, не возбуждає тіло, а саме пробуджує душу, сплячу, заморену чеканням. Тому її жага пізнавати істинну(оргазм) нестримна і ненаситна. Ваша душа неймовірна коханка. Кохайтеся з нею. І ви пізнаєте вічне життя.
Йти треба тепер. Тепер(у цьому житті) треба будувати світ у воді, водою. Вона чиста, як сльоза розкаяння – каятися. Тому кохайтеся з своєю душею і ви зачнете – завагітнієте і носитимете в собі, плекатимете думку(дитину), яка народиться у муках(у пошуку істини). Аби відпустити дитя у новий світ, світ, що всередині вас – вічність Любові – Бог. Бо таке призначення жінки – стати мамою. А жінка – частина чоловіка, єдине ціле. Саме тому ми не займаємось сексом а думаємо ним. Чоловік та жінка – єдина душа. Бо істина у цілісності. Бо разом(та душа) прагне вдосконалення і розвитку – еволюції. Саме тої де нема звичних нам тваринних інстинктів. Тому кохайтеся і плодіться, оволодівайте Землею і наповнюйте її. Наповнюйте її Любов’ю, розумінням Бога, Богом. Ось що Він нам заповідав.
Усе в цьому світі взаємно пов’язано. Усе, що оточує вас є блідим відбитком того, що всередині вас. Що ми зараз бачимо? Що нас оточує, який світ? Так от – це наша душа. Дивіться вона на долоні у Бога, а може бути Бог у наших долонях. Тоді, коли ми прикладаємо їх одна до одної, що означає – ТИ і Я – ТИ-Я. Ми століттями руйнуємо священний шлюб Сонця та Землі. Він освячений не в церкві а в Любові Любов’ю. Тому то є гармонія Любові, яку ми руйнуємо. Бо найкраще вміємо це робити. Руйнуємо свою сім’ю. Ми усі одна сім’я. У тій атмосфері руйнації зростають наші діти, народжуючись душами-сиротами. І все тому, що ми(батьки) морально не розвинені, бо наша мораль у штанах один одного. Розлучаємося... тоді діти скніють, скніють і помирають, бо єдине чого ми їх навчили – помирати. Коли важливо жити, важливо жити сьогодні, аби жити вічно. Ми дорослі діти, юні старі. Але ми не є дітьми нашого Батька. Бо щохвилини цураємось від нього за мить придуманого блаженства, що своєю сексуальною ходою веде нас до ліжка смерті. Коли можемо йти до чистих, справжніх почуттів, які можуть перерости у Любов.
Жінко, твоє призначення бути мамою, бо ти частина чоловіка – одне ціле!
Сексом краще думати аніж займатись.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:36 | Сообщение # 6
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Станьмо Творцями

Сьогодні Земля на мить зупинилася. Але та мить тривала так довго, що здалася цілою вічністю, вічністю не руху – смерті. У мою душу почали лізти дивні речі, не істоти, а речі. Вони лізли без зупинку і нахабно, намагаючись господарювати у моїй душі. Та у неї ніколи не було господаря. І ось тут, щось намагається приручити, наче песика... І не дивно, що вже за мить я почала гавкати. Саме те, про що мені наказували( але не довго про те). Вони не мали права наказувати і бити мене. Але у них було своє право, те, яке собі придумали. Тому вважали, що чинять добре. А я собі думала – добро, ти занадто добре...
Виключили світло. Коли я прокинулась, мій акваріум не освітлювався лампою, тому у темряві до моєї душі почали лізти вони, аби приручити. Дивно, хіба можна приручити рибу? Я їм була цікава, бо вміла гавкати – золота рибка. Тому захотілося здійснення бажань. Аби їх здійснити потрібно махнути хвостиком. Тому ті, почали його розколисувати(махати) і створили цілу хвилю. Вона почала хвилюватися і виходити з берегів. Вода потекла скляними стінками, сповзала повільно і жужіла. Жужіли «жужики» - маленькі Сомики, які чистять днище. На днищі різнокольорове каміння, а між ним осад, що сипався віками згори. Тому вони навіть не усвідомили, що зчинили справжній бунт почуттів глобального масштабу. І ось вона – катастрофа. Прісна вода стала соленою. Тому, коли речі її пили, вона роз’їдала їхні нутрощі. Бо вода має силу – руйнувати та будувати. Саме тому, почалася руйнація старих молекул, які спричинили розпад клітин. Так, як нервові клітини не відновлюються, треба збудувати нові з новими можливостями. Але наука досягла величезного розвитку, тому вже зараз старі клітини відправляють на «реставрацію». А якщо точніше – створюють молодий клон. Беруть аналізи у старого і створюють молодий. Він завжди молодий, бо не старіє, тому, що завжди можна зробити наступний. І так до безкінечності. Це людина посперечалася з Богом і довела, що може створити світ. Бо кожна людина – цілий світ. Тільки той великий світ наповнений плоттю(плотськими духами), тому клон дихає і тому живе. Але чи наука клонувала душу старого, це вже питання. А ось я собі подумала – я не нащадок, а предок. Я старий клон – новий.
Так судилося, що я клон золотої рибки, яка живе у мультику. А нині - у воді. Вода моя стихія, тому, що насправді не вмію плавати. Лише махати хвостиком. Він у мене пишний, золотаво-червоного кольору. Тому тримаюсь на плаву. Та як сталося так, що я почала гавкати. Це тому, що у період дозрівання(виношування) в мій мозок імплантували помилково мову собак замість людської. Але це нічого. Бо собаки вміють бути друзями, коли захочуть. Тому те про що я гавкаю, дуже привітна та дружня розмова. А інстинкт відданості я вже набула самостійно. Вони ж не врахували того, що клон може розвиватися. Тоді, коли прагне віднайти крихітну частину душі у собі. Бо душу також не імплантували...
Це я пояснюю чому мене не розуміють. Розуміють, лише слово – афоризм. Бо придумали його визначення, ось і визначають міру розсудливості через міру божевілля. Тому виникає новий термін – дурість. Та чи однакове значення мають слова – дурний та тупий. Людина не може бути тупою, бо її клон має округлі кінцівки. Тому тупими є речі, ті що безсоромно лізуть у душу аби приручити. Розумієте? Ви маєте зрозуміти, бо Ви не речі, а люди. Людина створена для розуміння, для знання. Для пізнання істини, а єдина істина – Бог. Тому усі вище сказані слова то є дорога. Вона дорога мені, саме тому дорога. Вона дорога мені, бо вмію любити і прагну розказати Вам про Любов. Лише тому, що про Неї неможливо розказати, Її не можливо описати. Бо мова Бога, та про Бога – мовчання.
У нічній тишині є світло – зорі і є звук – відгук дня. Якщо уночі бачити день, то ночі стають білими – їх нема. Але є здатність насолоджуватися красою зоряного неба. Розумієте?
Не обов’язково спати аби бачити сни. Бо сон – смерть(тимчасова). Сон – переродження – нове життя. Інколи сни погані. Чи не задумовувалися Ви, що це відбиток Вашого поганого дня. Проведіть паралелі, вони не схрестяться, але набудуть єдиного початку та кінця – єдину точку розуміння. Розумієте? Саме тому аби спокійно спати(жити) треба в Любові проводити(проживати) кожен день. Кожен день є нашим теперішнім. А кожна ніч – майбутнім. За для того аби ми могли частково пізнавати своє майбутнє і бачити у ньому тільки день(світло) із здатністю насолоджуватися зоряним небом, бо воно прекрасне. Розумієте?
Я знаю, Ви все розумієте. Тільки боїтеся повірити. Так, як колись боялася я. Я ношу окуляри, але бачу краще не через них, а через Віру. Бо вірити – це дивитися. У справжній Вірі є три початки – прозріння, прийняття Бога, страх перед Богом.
Почавши вірити, почала бачити і прозріла. Прозріти – прийняти Бога. Прийняти Бога – страх. Ні. Не боятися Його. А боятися образити Бога. Чим? Своїм неуцтвом, тупістю.
Знаєте, що стало моїм прозрінням? Що саме я побачила? Свою тупість. Стало соромно – ну як можна бути таким тупим? Небажання бути такою, прагнення вчитись аби знати, пізнавати... і є прийняттям Бога. А коли приймеш, то боїшся образити – знову стати тупим. Боїшся образити Святиню. Бо ти вже не є невіглас. Тому розумієш ницість тих, чи інших вчинків, що ще вчора були твоїми висотами. Бо тепер знаєш, що ті «висоти» стали твоїм сумлінням. Воно не дозволить ображати, бо болітиме душа – небайдужість, співчуття... Бо Святиня – Добро. Відмовляючись від добрих вчинків ми ображаємо Його своєю ницістю. Саме тому Святиня(Бог) всередині кожного з нас – наша душа. Коли наша душа наповнена Богом, а вона наповнюється вічно, наче, чаша, яка завжди повна, завжди наповнюється, але не ллється через край. Тоді, ми маємо можливість бути вище ніж просто люди. Ми можемо бути духовно багатими людьми. Духовність – найбільша насолода, найбільший скарб, бо тим скарбом є Бог. Саме тому існує розуміння – Людина – Бог. Бути Богом, означає творити Добро – Любити. А Любов не може бути зла. Тільки благодать. Тому треба жити в мирі та Любові. А це є центром Всесвіту.
Людина задається питанням – звідки виник світ, де центр(початок) його?
Та скажу Вам таке – він у тобі, у мені, у них, у вас, у нас... А ми є одне ціле. Тому нашою сферою(картою) не є планета Земля, а планета Любов. Це нічого, що її не можна знайти у космосі, побачити через телескоп. Бо для того аби бачити Бога непотрібно летіти у космос(покидати атмосферу Землі). Для того треба літати просторами власної Душі. Літати – Творити – Любити. Станьмо Творцями Любові!!!!!

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 10:58 | Сообщение # 7
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Намисто Любові

Я б не писала якби могла. Але мої пальці стрімко тягнуться до клавіатури, а мозок вибирає комп’ютерну програму і починає гасати по просторах інету.
Усе просто. Нічого складного. Та я ніяк не можу вставити кнопку. Комусь, вставляти легко(і тим хто вставляє, і тим кому...) А мені важко.
Тільки це не те, про що ви думаєте.
Інколи, хочеться піти на край світу, присісти на зелену траву, ноги відкинути униз, аби бовталися над нічим. Тому іду шукати край світу. Виявилося, що земля кругла, як і моя голова. І так само люди хворі на Землі, як і мозок у моїй голові. Але той мозок не мій, мій розумний, аж занадто.
Тому знаходить край світу. Виявляється він на самому початку. Я б ніколи не дала вам його адресу, але мушу, мушу зробити те, що маю...
Я нічого не маю, окрім світу, що лежить на самому краю. Сам хворіє, сам лікується. А історію хвороби записує у щоденник. Тому усі мої твори – сторінки великого щоденника. Тому не дивно, що коли пересічний читач листає ті сторінки йому стає погано, а що буде, коли він почне їх читати, і (не) дай Бог зрозуміє...?
Тоді всі стануть такі, як я. Хіба я хочу аби всі були схожі на мене? Ні.
Єдине, що я хочу – спокою. Тому не трогайте мене, бо в мене болить голова... І зараз я розвернуся до стінки зубами і буду лежати аж до свого кінця – вічно. Але не нарікайте потім, що я вам не казала. Не кажіть, що не бачили і не чули... Бо ви все знаєте і розумієте та за ради принципів чините неправду. Я знаю, що вашу неправду будуть читати і любити, а мою хворобу викреслять із списку, більше того зітруть із системи і забудуть... Але я знаю, що так і має бути, аби потім було інакше.
Інакше мені сниться, ні, я бачу його на яву. Воно прекрасне – прекрасне, світле майбутнє. Тому я живу в майбутньому, бо моє теперішнє ніщо інше, як майбутнє. Ваше теперішнє також майбутнє, але скоро воно стане минулим. Саме через це я хвора. Бо мені невимовно жаль, за майбутнє минуле. Невже ви не розумієте, що я хвора через вас. Я хвора, бо ви здорові у безглуздому світі... Саме тому я хвора, а ви здорові. Тому не спілкуйтеся зі мною, бо це заразна хвороба, недарма ж пов’язки понав’язували на носи та роти. Скоро протигази увійдуть у моду. І тоді ви всі будете однаковими...
Зате, не схожими на мене.
Ми усі одинакові, бо одне ціле.
У наших батьків свято – іменини. І вони чекають, що діти прийдуть їх привітати, порадіють за святковим столом. І єдиний подарунок на який Батьки сподіваються – щира Любов. Хтось забув про цей День, у когось інші плани, у когось нема подарунку, бо не встиг купити у крамниці...
Тому мені тяжко, тому я хвора. Бо бачу, що наша Мама, сумно стоїть біля вікна , позирає на пусту дорогу, яка веде до їхнього дому, дивиться і потай плаче. А Тато втішає її ніжним поглядом і все ще терпляче чекає. Ну хто, як не батьки вміють терпіти... терпіти за своїх дітей.
Як так сталося, що ми полюбили спокусу, сильніше за Бога. І вкушаємо її щомиті, бо ті миті здаються нам солодкими. Хіба то мед? Ні. То є густа, липка рідина – гріх. І ми не просто липнемо до нього, а живемо у ньому. Ми купили собі інший дім, бо виросли, лишили Батьківський...
Якби ж ви бачили, як вона плаче. Як сумно дивиться, і жаліє і просить за нас аби не карав... аби помилував...
Ні, я не можу. Більше не можу бачити її сльози, вони такі солоні і такі гіркі... Я також мама, тому дуже Її розумію...
Підбігаю до Неї. Стою, як укопана. Простягає руки до мене, вже усміхається. У Її вустах сяє сонечко, грайливо бавиться усмішкою... кличе до себе, мовчки. Припадаю до Її грудей і чую, як б’ється серце, воно стукотить цілим світом – Любов’ю. Підкошуються ноги і падаю... Легкий дотик Батьківської руки мене піднімає. На душі стає ясно і тепло.
Вітаю – нарешті вимовляю. І гублюся у їх лоні.
Невже ви не бачите, що я хвора, хвора Любов’ю. Я приречена до самого кінця, якого ніколи у мене не буде. Бо моя хвороба невиліковна. Наука тут безсила. Вона завжди безсила, це люди придумали образ її сили, бо якось дали хабаря... То нехай вона собі «захлибається» своїми заможними хабарями, а я хворітиму Любов’ю. Бо моя хвороба неймовірно чуттєва. Саме тому, що чуттєва мені боляче за вас... Серце крається, бо бачу кров. Я не можу дивитися на кров, бо одразу млію. Та мені не можна мліти, треба бути сильною, аби допомогти кожному хто прагне допомоги.
Я дуже хочу прихистити у своїх обіймах цілий світ, обігріти, напоїти, нагодувати щирим почуттям відданості і показати світле майбутнє... Але діти не слухають, не чують, що Мама кличе до хати.
Здіймається вітер і своїм свистом, трощить вуха, шаленим вихором здіймає і починає крутити Землю. Її оберти набувають шаленої швидкості. У мить зникає небо, сонце... нема нічого...якийсь невизначений простір. Той простір починає стискатися і давити людей, які всередині нього. Вони усі бояться померти, і кричать і волають, і на Бога нарікають, бо залишив їх у біді...
А я стою із краю, у маленькій планеті Любові, стою і позираю...
І молюся Богу: милий Боже, мій милий Боженько. Благаю не полишай їх...
Не полишай нас грішних і невірних, будь ласка. Дай нам гідно прийняти те, що маємо. Прошу тебе за усіх, мені близьких і рідних, за чужих і далеких, благаю, мій Боже...
Серце крається, сльозами обливається. І біль і туга... А я молюся, молюся без зупинку – милий Боже...

Кажете, що я хвора.
Я справді хвора, бо молюся за кожну людину, і прошу пробачити гріхи...
Моя наївність дуже наївна, казала ж вам, що я дитина. Тому молюся по-дитячому. Стаю на коліна, складаю рученьки перед собою(долоня до долоні)... і опиняюся у Божім лоні. Я в полоні. Той полон небесная світлиця. Там наша Мати готує пелени, аби попеленати своїх дітей і віднести до Едену.
Своїм Батькам на іменини дарую я картину. На ній зображення планети. Планета та жива – Любов. Картинка вміє розмовляти, сміятись, танцювати... Та картинка я...
Але моя планета у цілому Всесвіті, як маленька бусинка – перлинка. Вона виблискує щирим почуттям, і захоплює веселковим, діамантовим кольором, що світить з середини і розсіюється просторами уяви(мого життя). Перлина Любові неймовірний подарунок. Але я мрію подарувати ціле намисто. Тому прошу допомоги у Вас. Бо всередині кожного. Світиться маленька перлина загублена у «космосі байдужості», та перлина планета. Але чи стане вона планетою Любові залежить від кожної людини особисто.
Проте, беру нитку і голку. Нитка у голці. Не буду шити, а буду нанизувати перлини. Намисто моєї Любові готове. Не ношу його на шиї, бо в мене її нема. Одягаю на голову мамі замість віночку, воно обсипається цвітом. Тоді на Землі весна. А коли цвітуть маки – приходить літо. А коли достиглі яблука і пахне виноградом, виноградна лоза. Її листя просвічують перлини – настає осінь. А коли велика зірка у волоссю губить сяйво і припадає снігом – приходить зима. Це усе почуття, відбиток людських почуттів: день-ніч, тепло – холодно.
Моя ж планета рухається теплом. Її сонце світить зсередини, а не з неба(бо небо всередині). Всередині перлини Любов(істина). Тому я сповідую Любов – іду до істини Всередину, не зовні. Бо зовні чужий космос. І якщо потрапити в рутину того космічного життя, воно засмокче вас, наче пилосос. Чому людина придумала пилосос?
Для того, щоб не стати сміттям і не опинитися у мішку. А тоді на смітнику... треба стати намистом, бусинки якого – окремі часточки Вашої Любові. Любов Єдина, бо це одне намисто. Бо в кожній людині заховано безліч особистостей(світів, планет). Та вони не будуть світитися сонцем, якщо не буде сонця всередині. А місяць завжди буде новим і гострим, коли має бути повним(молодим). Бо сонце і місяць, також планети у середині Ваших окремих планет. Доки вони будуть окремими, не може бути особистості – Єдиної планети – душі. Душа.
Душа – сад. Він розкішний, коли за ним доглядаєте. Аби доглядати треба любити. Кожну квіточку, кожне деревце, хвилю річки яка поїть його...
Тоді там зів’ють гнізда солов’ї... І ви почуєте спів. Так співають янголи. Янголи співають у Раю. Тому питаю – де Рай?
У душі. Ось наш дім. Наша планета, у якій живемо. Саме – у. а не – на.
Тому дуже важливо будувати свій дім, цеглою для якого служать почуття.
Та почуття бувають різними. Ненависть також почуття і також любов. Бо треба вміти, любити ненавидіти(істинно ненавидіти). Тому треба дуже зважено обирати цеглу для свого дому. Бо зазвичай ми будуємо не Рай, а пекло. Тому і живемо у пеклі. Бо зовнішній світ(космос – наше життя) є відбитком нашої душі. Огляніться навколо, те, що ви бачите – наша душа. Хіба це надбання? Хіба це той скарб? Хіба найвищий скарб не на небі? На небі, тоді, коли небо всередині душі. Бо тоді на ньому сяє Сонце – Любов. Любов - Бог. Цілий Всесвіт усередині людини, тоді, коли людина усвідомить велич. Побачить у собі Початок і Кінець – частина Бога...
Моя голка велика але я нею не колю, а нанизую Бусинки – Перлини – Планети Любові... І молюся бо прагну подарувати Батькам(Батькові)ціле намисто, намисто Любові.
Що Ви бачите на моїй живій картині?
Справді, я уже цілу вічність грунтую полотно. За для того аби Ви побачили Намисто Любові – Початок і Кінець – нова Сонячна Система – Любов – Бог.


Після мова

Колись, людина полетіла у космос, але не побачила там Небесного Раю. І зробила висновок – Бога нема. Тому ми його не маємо, тому вивчаємо вічність, як простір часу шукаючи початок і кінець у космосі – наша кара. Наша кара – нездатність взріти Початок і Кінець у собі.
Та настав час, коли часу не стало(його ніколи не було). Але він для того настав, аби навчити нас бачити – жити. Та ми погані учні, бо вчимося помирати, тоді, коли смерті не існує. Нема нічого, окрім Бога(Початок і Кінець).
Я живу без часу, тому у мене вистачає часу для Всього.
Люди, не існує кінця! Є Початок а в Ньому Кінець. Є Кінець, а в Ньому – Початок! І це є Все. І це Все є Бог. Бог – Любов. Любов – Вічність.
Планета Любов вічна. Чи бажаєте Ви відкрити в собі цілу Планету Любові?
Бо це Істинний Скарб.

Колись я написала таке:
Притча

Не журіться кажучи: що ми будемо їсти, чи: що будемо пити, або:у що ми зодягнемось?
Бож усього того погани шукають; але знає отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно.
Шукайте ж найперш Царства Божого й праведности Його, - а все це вам додається.
Не журіться про завтрашній день, - бо завтра за себе само по-
клопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!
Євангелія від св. Матвія 6

Чи часто людина звертається до Біблії? Чи часто у повсякде-
нному житті покладається лише на Бога? Чи не занадто мудрою наукою є наука Його? Є безліч запитань, та відповідей інколи нема. А інколи відповідь у самому запитанні. І нам лишається її знайти, зрозуміти, зрозуміти, насамперед, душею і серцем, а вже тоді розумом. Та на жаль, людині простіше зрозуміти матеріальні цінності ніж сприймати себе як носієм любові. Бо чи зміг би ти підставити праву щоку, коли тобі вдарили ліву; чи зумів би ти любити свого найгіршого ворога; чи зумієш щиро помолитись без лицемірства... Адже саме цьому вчить нас Біблія. Та відкриваючи її якось наче провалюєшся в безодню – власних переконань, розуміння якогось особистого, ти забираєш звідти те, що лише спроможний забрати. Й інколи прості, звичні слова стають величними, аж так, що незбагнеш їх суть. Помічаєш за собою – лукавиш. Перегортуючи листок за листком, розумієш, що читаєш одну притчу – притча про людство, що заблукало у світі ілюзій.
Невже, наше життя то є елюзія, якесь відображення чогось, наче, живеш в дзеркальному світі. Твою постать відображено правильно, а відображення душі в кривих дзеркалах. І часом ніяк не збагнеш: у якому світі реальність. Й чогось через Біблію не проли-
вається світло, а падає тінь. Можливо тому, що треба звернутись не до книги, а перш за все до Бога, до Бога як книги. Бо де скарб твій, - там буде й серце твоє, а найвищі скарби на небі.

І лише тепер зрозуміла:

Біблія не написана складно. Там знайомі літери, знайомі слова. Кожна буква, кожне слово, кожне речення... перлина. Треба голку і нитку, але не шити і не колоти, а нанизувати бусинки Його Любові, тоді Любов стає Вашою. А Ви - Ним. Бо Біблія не книга. Книга – Бог.
Кожна душа – розкрита книга. Аби її зрозуміти, треба прочитати, аби прочитати треба забажати...

Тому маю сказати, що «Планета Любов» є бусинкою-перлиною, яку я відкрила через книгу. Та книга - моя душа. У моїй душі Живе Бог. Тому ці рядочки є дорогою до Нього – ланцюжок – намисто. Нанизавши я зв’язала намисто у міцний вузол Віри. Тому зараз я маю Надію. Надію на вічну Любов.
Аби її зрозуміти – треба прочитати, аби прочитати треба забажати...

Аби пізнати Бога до нього треба йти,
Важка хода, далекая дорога,
Але ти не сам, з тобою є Його сліди.
Хай терен обплітає, каміння гостре
Ріже п’яти... Це все Любов,
Як і те, що Він був розп’ятий.
Ми роп’яли себе у вічності тривог,
Не тоді, а кожну мить, коли в душі
Вмирає Бог.
Хоронимо його в труні – забиваєм
Цвяхи, знов і знов...
Тяжка хода і дихання важке,
Бо відреклись від Нього.
Бо воля в тому – або Його нема,
Або Він є...
Пологи – народжувати треба Бога,
Народити щоб пізнати,
Не щодня а щомиті воскрешати.
І не вкушати грішний хліб, не пити
Грішнеє вино...
Шукати скарб небес – Любов.
Христос Воскрес!!!!!

 
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Надприродне.(укр) (Віра у надприродне з релігією казки)
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Сайт создан в системе uCoz.
Развитие человека / Human development © Аллига Тэр, 2006-2021.

Rambler's Top100 Развитие человека / Human development (humanity) ТОП-777: рейтинг сайтов, развивающих Человека Твоя Йога