Мобильная версия Йога по Україні
Вензель Развитие человека / Human development Среда, 12 Авг 2020, 23:34 Вензель Развитие человека / Human development

Главная Банк Зеркало Человека Йога-знание - школа Способности человека - универ улица Счастья улица Любви Quantum улица Красоты
Деньги Погода улица Истины Ψ Механика Лунная улица Дети Площадь Встреч Приоритеты общества Интернет Clas Yoga Рай и Ад
Будущее Личные переживания Резонансы нервной системы Внутренние исследования Выпускники Объявления и сайты Регистрация Вход
Вензель ресурсы Человек Вы вошли как "Искатель" Вензель ресурсы Человек
Подарок - Бесплатное электричество · · [ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Мій власний чужинець(укр) (Чужинець)
Планета Любов.Мій власний чужинець(укр)
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:02 | Сообщение # 1
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Розділ третій

Перший підрозділ
Мій власний Чужинець

Чужинець

Скоро настане новий рік. Він завжди настає і завжди новий. Мені б хотілося привітати тебе саме в ту мить настання...
Ти не кажи нічого, просто слухай.
Можливо, деякі слова з мого боку були зайві – втручання у твоє життя. Можливо, я занадто захопилася: тобою, собою, нашою грою(якої нема)...
У мене виросли «крила», і звичайно, захотілося літати...
Чому захотілося летіти до тебе, не знаю. Вірніше, знаю, але не можу висловити, аби ти правильно зрозумів. Моє життя – казка. Ту казку створюю я силою бажання, мене підтримує чоловік. Мабуть, це і є щастя... Але у тій казці я написала байку. Ти її мораль. Я хочу її чути, відчувати, пропускати крізь себе, ділитися з іншими. Ти чужий, але мій. Мій власний чужинець. Ти приємний і ніжний... і так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина...це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую...а ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...
Я люблю дитячий сміх. А коли ти лягаєш спатки, розказую тобі казочку -лягаю поруч на ліжко, обіймаю міцно-міцно, цілую очі(як у ночі)... ти обіймаєш мене своїми ручками і кажеш – ти найкраща мама в світі...
Це, як бачиш, мій політ до тебе, чи з тобою. У тебе також «крила». Але настає мить, коли я опускаюсь на землю, просто стою, лежу, біжу... тоді тебе поруч нема, тоді ти там, не знаю де, але там... там, де нема мене.
Ти мій власний чужинець. Я чужинка, але не твоя.
Учора був поруч. Сьогодні і завтра тікаєш від мене, ховаєшся, не хочеш ділитися собою, уже не хочеш. Нічого. У мене є твій запах, всередині мене запах дитини, це я тебе назвала дитиною... А знаєш чому? У світлої людини душа дитини – чиста, наївна, добра, мила, як у Янгола...
Тоді ти називав мене «світлом», а я сміялася і казала – виходить, що я «жива електрика». А ти відповідав – ні, ти «світло». Тільки не казав – моє «світло». Але я завжди знала, що твоє...

Вона відкинула листок, ще тримаючи ручку. Ручка хотіла писати далі, та руки не слухалися. Пальці дивно зхрестилися, заніміли... З поміж усього того, вона забула сказати найважливіше. Але те найважливіше, було найважче сказати, тому вона вирішила написати мовчки. Він обов’язково зрозуміє мовчання.
А потім подумки запитала у себе – що я зробила не так? Хіба я його мало любила? Я любила його усім єством неіснуючої любові. Неіснуюча любов... Такого нема. Ось і все. Нема, Нічого нема... Окрім його очей, які бачила тільки у вісні. Його очі – ночі. Вона щоночі дивиться на небо, інколи на ньому зірочки. Зірочки виблискують сяйвом, вона дотягується руками до них, не зриває... підлітає і цілує, пестить – грається. Тоді вони стають теплими, і ще яснішими, адже вона «світло». А люди називають таке явище білими ночами.
І тільки вони знають: чому вони білі, чому саме ночі, чому зірочки, чому світло...

Моя любов до тебе, надмірна і зайва, моя любов до тебе – втілення мого неіснуючого я. Та завдяки тобі це Я стало реальним, занадто реальним...
А ти знаєш, що я занадта людина, тому і любов моя занадта. Але не переживай – не буду тебе турбувати, більше нік... нік... ніколи не буду...
Ти знаєш, я щаслива, неймовірно щаслива. Та свого часу, ти відламав шматок мого щастя, поставив за пазуху і там носиш. Носиш і будеш носити...
Я дозволяю. Але не треба мені підморгувати зірочками, не треба приходити до мене у вісні, не треба «красти» мою любов. Я сама тобі її дам, якщо захочеш. Дам таку, на яку заслуговуєш... але ти вартий більшого, тому і тікаєш. Бо на жаль, ніколи не зможу дати тобі більше ніж маю... Все, що я маю – твоє... Тому, що ти моя(чужа) зірочка, а сяйво тої зірочки я...

З наступаючим новим роком...!

Ручка написала все, що хотіла – не все. І пішла відпочити. Вона заснула за столом, темної ночі – був ранок. А на небі сяяли зірочки...

Від любові до ненависті і навпаки

Того вечора все було, як завжди, але якось не так. Їй хотілося плакати, та не знала від чого. Хотілося тікати. Та не знала куди. Тому вона вирішила втекти від себе. Ну як можна навмисне образити себе?
Вона ображала себе щодня, відцуралась сотні раз. Їй було боляче. Але вона терпіла мовчки. Вона так навчилася мовчати, що забула говорити...
Якогось дня вона зашивала іграшку своєї дитини – свою і вкололася. На пальці виступила кров. Ту кров нікому було злизати, тому злизала її вона. І одразу стала вампіром. З того часу її очі світяться кров’ю, блищать, гомонять і хочуть ще... Вона завжди хоче більше, бо ненаситна.
Іграшка, яку зашивала, була живою. То була вона, вірніше, друга її половина. Тому їй хотілося плакати, бо боляче було їй, і кров щоразу злизувала вона...
Це божевілля – скажете Ви. А я відповім – так.
Божевіллям було віддати свою душу іншій людині – чужій. Тому чужинцю, якого вчора любила і любить сьогодні.
Скоро новий рік. Тому вона надіслала йому листівку. Але він її не хоче і не буде читати, не хоче читати вустами Любові. Він закриває очі щоночі – щоранку, і краде у неї любов, ту, яка належить йому.
То як же він її краде, якщо вона його – запитаєте Ви. А я відповім – мовчки.
Він усе робить мовчки. Навіть те про що Ви подумали. Вона так навчилася мовчати для нього, що забула говорити для себе. Вона – інша її половина – він – чужинець. Її маленький, власний, чужинець коле її голкою... і відчуває разом з нею біль. Навіщо. Навіщо так? Коли її вуста вміють цілувати, руки – пестити, серце – любити. Навіщо любити біль? Навіщо він став болем – її божевіллям...? Важко. Їй сьогодні важко. Бо чужинець навмисне її ображає. Вона розуміє – хоче відштовхнути, кажучи: незамінимих людей нема.
Так. Не замінимих людей нема. Але є люди неповторні. Неповторні своєю унікальністю – тими, чи іншими рисами... Тому, сьогодні я заміню себе тобою – думала вона. Задля того заміню, аби ти відчув мою неповторність, і незамінимість... замінити людину можна, але не можна підмінити людську душу. Це не під силу навіть тобі. Тому ти назавжди лишишся мною, бо колись дав себе прочитати – ти книга. Ти лежиш на моєму столі. Я хочу...
Хочу тебе читати. Бо відчуваю, що ти хороша книга. Легким дотиком руки торкаюсь тебе... і знову відчуваю, ні, знаю – кожен перегорнутий листок поглинатиме мене. Кожен перегорнутий листок тебе поглинає листок мене. Ти хотів мене використати, а я хотіла віддатись. Тепер ти маєш усе, а я – нічого. Я віддала тобі свою цноту ти любляче збезчестив її... І тепер мусиш мене взяти(такі закони). Ти хочеш мене взяти... Бо я завжди хочу більше, бо я ненаситна. Я янгол – білий і дикий(розпусний). Якщо тобі так краще.
Сьогодні ти маєш усе, а я маю нічого – тебе, тебе усього.
Такими думками вона втішала себе, бо не хотіла вірити, що її використали – ніжно, віддано, палко...
А він казав, що янголи святі. Святі тоді, коли освячує їх він. Тому вона стала Янголом. Стала Янголом заради нього – померла. Він використав її – забрав її життя... Тепер вона літає в небесах, бо у неї виросли крила, літає сама і ловить зірочки. Усі вони її, усе небо її, але не для неї – для нього.
Він – її маленький, особливий, особистий чужинець. Він солодко пахне. Так солодко, що вона починає його кусати. Хоче з’їсти. Вона завжди хоче. Вона завжди хоче більше, бо ненаситна. Може, коли з’їсть його, їй не буде боляче. Тепер болить всередині, не зовні. Бо всередині неї його біль. Чому вона ковтає ту біль? Бо створила фантазію у якій стала рятівницею. Рятівницею цілого світу. Світ треба рятувати любов’ю.
Якщо я полюблю самого Бога, - думала вона, - то Він благословить нас Раєм, Раєм на Землі. Та виявилося, що він не Бог, а бог; Земля – лише, земля; і рай не Рай...
Того вечора все було, як завжди, але якось не так. Їй хотілося плакати, та не знала за ким...
Ти приємний і ніжний... і так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина...це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую...а ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...


Закохані

У мене квадратна голова. Не тому, що квадратна, а тому, що у ній коло. Дивний круг. Той дивний круг почуттів крутиться і світиться. Світло стирчить з моїх вух, носа, очей, рота. Коли воно у моєму роті – я цілую. Коли воно в очах – я бачу. Не бачу, а саме, бачу. Коли воно в моїх вухах я не чую. Я глуха, бо відчуваю носом запах. Тільки запах, його запах. Той запах зводить мене з розуму. Бере за руку і веде. Коли його долоня торкається моєї, я відриваюсь від землі... я відриваюсь на повну, на всі його улюблені 1000 відсотків. Він бере мене... за долоню. Його пальці теплі і ніжні, а долоня глибока, тому моя маленька рука тоне у ній, як у морі... у моїх бажаних відчуттях. Бажаних? Я бажаю... я так багато бажаю – нічого. Бо моїм нічим є він. Я бажаю його...бажаю його дотику. Просто дотику, спокійного і ніжного – пристрасного і божевільного. Коли він зі мною, він божевільний – вільний Бог – людина. Людина, яка хоче пристрасно божеволіти. Коли я з ним – я маленька дівчинка, така маленька, що аж виросла. Виросла і віднайшла в собі дивний потяг до хлопчика. Так буває з дівчатками, коли вони перестають бути ними і стають жінками. Тому я жінка.
Коли я з ним – я біжу. Біжу щодуху по зеленому полю. Навколо ростуть ромашки, їх багато, дуже багато. Я зупиняюсь, падаю в ромашкове море і тону у ньому. Їх багато, але знаходжу свою. Не зриваю її, а відриваю. Відриваю на всі 1000 відсотків... Торкаюсь до неї губами, цілую ніжну середину – жовту і м’яку... А потім пелюсточки – білі-білі. Вони лоскочуть мою шийку. Відриваються... знову й знову...падають на мої груди. Груди дихають. Приблизно так – туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди... Мені приємно. Мені приємно відчувати пелюстки, мої пелюсточки. Я перебираю в руках своє сонечко – ромашка схожа на сонечко, тільки маленьке. Я вмію перебирати... Пелюсточки сіються, аж поки не закривають собою моє тіло. Мені зовсім не важко їх тримати. А я дихаю – туди-сюди, туди-сюди... Тому вони рухаються, мої пелюсточки, разом зі мною. Вони живі. Усі вони – живий організм, який розуміє відчуття. Тому їм також приємно закривати собою моє маленьке, тендітне тіло, а ще дихати і рухатися... Тому нам обом приємно рухатися у зеленій траві і дихати свіжим повітрям. Трава сповиває нас шовком. Шовк ледь прохолодний, тому тіло охоплює холодок.
Холодок підкрадається, непомітно, але бажано... Доходить до середини... до середини мого тіла. Ні, заходить в середину і зупиняється. А я дихаю – туди-сюди, туди-сюди... Коли він зупиняється(не зупиняється), я відриваюся, як пелюсточки, на його улюблені 1000 відсотків...
Коли я з ним, я біжу. Біжу щодуху по зеленому полю. Навколо ростуть ромашки, їх багато. Я зупиняюсь. Падаю в ромашкове море і тону. Їх багато, але я знаходжу свою...
І так знову й знову, коли я з ним. Інколи, це ромашки, інколи фіалки, інколи хризантеми, інколи лілії, інколи нарциси, інколи троянди(шипи не колють – додають гострі відчуття)... Але завжди квіти. Я завжди знаходжу свою єдину квітку. Я її упізнаю. Я її пізнаю у світі Любові. Я її пізнаю у Світлі Любові. Світло мерехтить теплом. Тому там завжди літо. Квіти люблять літо. І я люблю літо, бо народилася зимою. Тому ми любимо один одного – палко і стримано. Любимо так, як ніхто ніколи не любив – духовно, не фізично. Фізика тут ні до чого...
Він знає усе про мене, бо я також квітка. Ми виросли на одному полі – на різних. Тому нам цікаво любити на відстані. У такому стані хочеться літати. Тоді наші пелюсточки, листочки стають крилами і ми летимо. Летимо одиноким польотом, але один до одного. Коли ми зустрічаємось – такого не буває, наші погляди губляться в словах. І ми починаємо говорити – мовчати. З ним так цікаво мовчати. Мовчання – його лоно. І я гублюся у нім. Так, як він у моїм. У моїм лоні він губиться і рухається – туди-сюди, туди-сюди... Дитина в лоні( утробі матері) Він дитина. Я мати. Не його, але мати... А він хоче аби я була його мати. Тому хоче себе віддати – дати. Дати поколихати, попестити... Я вмію пестити... Господи, як я вмію пестити... Він знає, що я вмію, тому і хоче мене мати. Бо я не його мати.
У мене квадратна голова. Не тому, що квадратна, а тому, що у ній коло. Дивний круг. Той дивний круг почуттів крутиться і світиться. Світиться так, як його очі після 1000-ча відсоткового відриву.

Вона прокидалася... все ще солодко муркотіла – кішка. А прокидалася вона. Вона любить спати гола. Може тому їй наснився цей сон. Тому наступного разу вона обов’язково буде спати одягнута – гола. Цей одяг їй найбільше пасує. Чому вона буде спати одягнута. Аби не спокушати у свої снах його – свого маленького, особистого чужинця. Він же ще маленький... хоч і дорослий. Але маленькі завжди потребують більше уваги, дорослі це розуміють, тому віддають своїх мам маленьким. Та маленькі колись виростають і стають дорослими. Тому вона вирішила любити його всім єством неіснуючої любові, над любові...аби тільки він лишався дитиною. Її маленьким, особистим чужинцем. За що вона його любить. За те, що він маленький, за те, що він є, за те, що вона вміє любити. Але вона також маленька – невисока. Тому їй дуже до вподоби ховатися у ньому, бо він високий. Тоді, коли вона боса, з ним вона завжди боса, вона зовсім невисока. Вона боса з ним, бо їй не потрібні підбори аби його любити. Без них краще. Знає, бо перший раз спробувала з ними. То було відчужено й нещиро.
Саме тому тепер вона боса і маленька(тендітна), а він чужий і високий(це не мішає бути йому дитиною). І саме тому їх почуття чисте, наївне, щире, справжнє...

Я люблю ходити боса по траві, улітку. Зранку, коли вона ще змочена росою! І люблю купатися у сонячних променях! А ще я люблю вітер, коли він дихає мені в обличчя! А ще я люблю пташок, бо вони вміють літати...! Я люблю небо, бо воно голубе, море – бо синє, пісок – бо жовтий...! Я люблю любити...! Бо в цьому світі є людина, яка цінує мою любов. Та людина – ти.
Я люблю кидатися снігом, люблю, коли ти падаєш у нього, а я на тебе. Тобі не боляче, бо підкладаю руку. Мені не болить, бо то твоя рука. Я мию тебе снігом – білим і пухким, а ще холодним. Твої щоки рожевіють, холонуть. Та я зігріваю їх поцілунком. Ми цілуємося на снігові. Ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми цілувалися на снігові? Як закохані. Авжеж... Так цілуватися вміють тільки закохані...


Світ треба рятувати Любов’ю!!!!!

На моїй шиї хрестик. Він маленький і мені його зовсім не важко носити.
Знаєш, він золотий. І ланцюжок золотий на якому він висить. То він висить, чи стоїть? Лежить...
Якось я його мало не загубила, так само, як каблучку, що ти мені подарував. Ту саму, яку одягав на мій пальчик у церкві. Пам’ятаєш, ми тоді були у церкві. Я стояла спереду, ти позаду. Тому тобі було погано видно... Я взяла тебе до себе... і ми стали дивитися разом. А ще ми молилися. Ти не забув молитися – ранком, увечері – коли тобі сумно, коли тобі весело... не забув?
А ти згадуєш у молитві мене? Я щодня молюся за тебе, і за ту каблучку, яку мало не загубила, ту, яку ти одягнув мені на пальчик у церкві – ми вінчалися.
На мені була біля сукня. Дуже красива, але не більше, як я... А ще вона була прозорою, майже невидимою, тому хтось подумав, що я гола. А я перед тобою завжди гола – чиста. Ти також любиш мій запах. Пам’ятаєш, як я пахну? Я пахну наготою... тою, тою... Яку ти любиш. Ти мене любиш. Я знаю, бо відчуваю... Я все ще ношу твою каблучку – мою. Вона дуже пасує моєму маленькому пальчику. Так само, як хрестик шийці. Хрестик подарував мені ти. Тоді коли ми спали. Ти пам’ятаєш, як ми спали? Лежа... мабуть тому і хрестик лежить, а не стоїть. Та це не важливо. Важливо те, що я його маю. Я його маю. Тоді коли хочу – завжди. Бо він мій, і нічий інший. Мені любо дивитися на нього, торкатися... просто торкатися. Йому подобається відчувати мене. Він мене завжди чує. Тоді, коли я його прошу. Про що я його прошу? Про все на світі. А найбільше за тебе, і за нашу каблучку, і за наш маленький хрестик, він такий золотий... Мені подобається, як він виблискує на сонці – ясно. Ясніше за зірочку... Ти знаєш, я дуже багата людина. Чому? Бо кожної миті дотягуюся до сонця, воно мене не пече, а гріє. Зсередини гріє. З твоєї середини, яка кожної миті стає моєю. І тоді мені дуже палко... Я неймовірно багата людина, бо маю зірочку, навіть дві – твої очі. Вони також блищать. Блищать карим поглядом, до якого я щомиті їду приспівуючи: Кареглазое такси
Притормози, притормози,
И повези меня туда,
Где будут рады мне всегда...

Це моя машина. Вона наша. Вона вміє їздити. Все ще пам’ятає їздити, хоч і дуже старенька... та це тільки зовні. У неї глибока середина, така глибока, що майстер не міг дотянутися, коли треба було... Було треба її ремонтувати. Ти любив на ній їздити. Хочеш я тобі дам прокататися?
Коли завгодно, мені не шкода. Просто, інколи... Інколи мені шкода її колеса...
Вони так сильно крутяться, мабуть у них голова йде обертом від асфальту. Так, як у мене від тебе. Від тебе нікуди вже не дінуся, мій маленький, кароокий, знайомий незнайомцю, тобто, чужинцю. Яка різниця, як тебе називати. Всеодно ти мій. Хай кличуть тебе по-різному, мені байдуже. Мені байдуже хочеться бігати по нашій хаті – всередині, не зовні, і згадувати тебе – Любити. Я так тебе люблю, мій маленький, кароокий чужинцю. Ти пам’ятаєш мій голос? Я так лагідно кличу тебе, щомиті. Кожна моя мить казка... Вибач у мене потекли сльози, я не можу бачити, через дивні скельця. Їх називають окулярами. Чому я ношу окуляри? Погано бачу. Але тебе я бачу добре, навіть більше ніж добре. Тому, коли ми цілувалися, пам’ятаєш, ти завжди знімав мої окуляри, а я тебе мацала... а ти мене... Мацати приємно, коли темно. В риму вийшло. Ну не в риму, а туди куди треба, туди й вийшло... Ти любив мою риму, і зараз любиш, я знаю, бо відчуваю. Я відчуваю тебе у своєму подисі, тоді коли темно – зовні, не всередині. В середині світло, воно моє – наше. Тому ти завжди зі мною, навіть тоді коли тебе нема – ти завжди є. Завжди настає день, день світлий, бо світить сонце, навіть і взимку... А коли йде дощ? А куди він іде? Не розумію чому всі так кажуть. Адже він нікуди не йде. Він капає... Чому завжди знаходиться хтось, хто капає на «мозги»... Іноді горілкою, іноді вином(червоним), тоді на чолі виступає чорний піт... Він неприємно пахне – воняє. Усе минає... Минають дні, минають ночі... Ти ще любиш ночі? Я люблю зірочки... Твої зірочки, які хочуть бути моїми. Вони завжди мої, і завжди світять у мене в душі. У мене велика душа. Така велика, що не поміщається... Тому вона завжди стирчить, чи торчить... я вже казала минулого разу. Коли вона у мене в роті – я цілую. Коли вона в мої очах – я бачу. Не бачу, а саме бачу.
Коли вона в моїх вухах – то не чую. Я глуха. Бо відчуваю носом запах. Твій запах. Я пахну наготою, а ти – мною...
Знову в риму вийшло. Та ні, не в риму, вийшло туди куди треба...
Знаєш пора кінчати... Пора закінчувати цю розмову. Бо розумію, що говорю сама з собою – тобою. Я божевільна. Мій політ вільний. І я лечу до Бога. За новою порцією Любові. Бо Любов’ю я рятую світ. Не тільки я. Ти зі мною. Ти завжди зі мною. Ти мариш мною? Я знаю, все ще мариш. Бо мариш Любов’ю. Я твоя Любов. Але я не одна. У тебе багато Любові. Бо в мене велика душа. Така велика, що не поміщається в твої маленькі-великі долоні. Ти хлопчик. Мій маленький хлопчик... стрибай у мою душу і плавай. Ти вмієш ще плавати? Вмієш. Ти зовсім не змінився. І я рада – ніколи не змінишся. Бо я люблю тебе таким, як ти є – маленьким. Будь завжди дитиною. Ти знаєш, що я люблю дітей. Бо в мене є дитина – ти, мій маленький, особливий чужинець. Знаєш, чому ти особливий – бо мій.
Хочеш я тобі заспіваю. А ти закрий оченята, мої карі очки, я їх буду цілувати. Я палко цілую, дужу-дуже... Ти любиш, коли я цілую твої очі. Слухай – спи дитинко, спи. Очка зажмури, над тобою твоя мати шепче молитви... Спи дитинко спи...
Коли ти заснеш, я погладжу твою голівку, загубивши пальці у темному волоссі. Ти так любиш... Ти так мене любиш. Так...
Так, що я опиняюся в Раю. Не в тому до якого люди звикли – у нашому. Наш Рай Блаженний, бо в нас великі душі. Коли вони великі, стають маленькими... Стають маленькими у серцях чужих людей. Тоді чужі стають рідними – усі-усі...
Тому я ще міцніше, міцніше люблю тебе. Бо наша Любов має силу. Та сила Бог. Він рятує світ – карає нас Любов’ю. І я молюся аби ми з гідністю прийняли ту кару.
Любий мій, маленький, знайомий незнайомцю – чужинцю...
Світ треба рятувати Любов’ю!!!!!!!!!!!
---Так?
--- Так!
--- Мовчи, не треба... не треба так кричати...
У нього заблищали очки. Коли ви подивитеся на небо - будете дивитися в його очі. Бо його очі - зірочки. Ті зірочки мої. Але я добра, і так сильно їх люблю, що поділюся Любов'ю з вами - усіма-усіма... Їжте її, пийте її... і Любіть...

Сльози(Кінець)

--- Ти плачеш... чому ти плачеш, мій маленький?
--- Я не плачу...
Лагідно відповів.
--- А як же сльози?
Це не сльози... це Любов.
--- Ти закохався? Уперше, так...?
--- І в останнє... у неї.
--- Як її звати?
--- Мама.
--- Яке дивне ім’я, дивне і красиве. Вона вродлива?
--- Неймовірно казково, бо любить мене. Її врода – Любов. Її Любов виблискує на сонці каштановим волоссям...
Ти знаєш, у неї червоні губи. Дивно, але вони справді червоні. А на смак вони солодкі...
--- Як мед?
--- Ні, солодші, набагато солодші...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:04 | Сообщение # 2
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Любов – пелени з Раю

Так тихо... тихо...ти-хо...т-и-х-о...
Яка ти? Ти така... така тиха і скромна. Твої скромні очі дивляться на мене і мені стає... Як мені стає? Не знаю. Я нічого не знаю, не розумію. У мене, мабуть їде дах. Цікаво – куди він їде. Ні. Цікаво – на чому. А ще цікавіше – як. Як так сталося, що в мене почав їхати дах. Хата начебто не стара, дах взагалі роки два тому ремонтували... може в тому й помилка, що треба було розібрати його і зробити новий. А ми лише підлатали. Тому він їде. Уже багато проїхав – не видно рідної вулиці, поля, лісу за ним... тільки Небо. Але Воно чуже. Те чуже Небо якесь незвичайне. Воно також на мене дивиться своїми скромними очима. І у мене від Нього знову їде дах. Минає чуже Небо і я упираюся носом у величезну гору. Вона стала на моїй дорозі і не хоче пропустити. Намагалася її відсунути, та сил не вистачає. Так мене ніч і застала під тією горою. Нічого. Якось переживу єдину ніч... єдину ніч далеко від дому. Навернулися сльози, та я миттю їх сховала. Але мою схованку викрили і відпустили їх, їх відпустили зірки, що сяяли на чужому небі. Загубилася. Тепер я загублена. Загублена у своєму світі – чужому, сиджу під горою і плачу. Мене ніхто не може почути, бо я всередині себе, всередині тої порожнечі, що вчора налякала мене до смерті. Вона налякала тим, що виявляється я не можу померти, я безсмертна. Важко жити без смерті. Інколи нестерпно. Нестерпно, що Зло ніяк не може померти, бо Безкінечність продала Йому душу. Тепер Зло танцює від радості, виявляється, воно вміє радіти... тоді, коли «певним істотам» погано, але вони не розуміють, що то погано і радіють разом з ним.
Вони обіймаються і крутяться у круговерті життів. Переходячи з віку у вік бідою, лихом... І тоді мені спало на думку, що Зло мабуть також загубилося, як я. Як мені, йому хочеться додому. Йому до свого, а мені до свого. І в нього мабуть, також їде дах...
А зорі ясні, ясні і великі. Серце щемить у грудях, якось не так, як завжди.
Воно завжди щемить. Дивне серце – б’еться без зупинку... йому важко, але...
А зорі, вони такі... такі красиві і далекі. Мідморгують мені згори і сміються.
Вони завжди сміються. Їм там мабуть дуже весело висіти. Цікаво хто їх там приліпив? Кажуть, що Бог. Але як той Бог дотянувся до Неба, воно ж чуже...? Ох ті зорі – пустотливі, кокетливі зірочки. Вони з усіма «заігрують», бо полюбляють бавитися, наче діти. Мабуть, серед них є зірочки-діти. Бо зірки великі, а зірочки – маленькі. Ті зірочки та зірки цілує місяць. Він їх так палко цілує, що в голові у нього паморочиться, коли він повний... а у зірочок несподівано виростають кутики, і починають виблискувати щастям. Місяць любить своїх зірочок, а вони його. Як це гарно, правда?
Ніч. Ніч така ясна, аж занадто. Занадто чуже небо дивиться на мене так... так дивно. Так, що мені хочеться до нього торкнутись. Але воно так...е чуже.
Моє Небо, ти вже не моє? Як розказати Йому про свою Любов. Як розказати. Що полишила рідний дім, вулицю, поле, ліс... аби бути ближче до Нього. Мого... мого чужого Неба. У мене через Нього їде дах. Коли він їде я починаю вірити, ще не знаю у що, чи в кого, але вірю. Те чуже Небо запалює в мені свої вогні – великі та маленькі зірочки, і мені стає тепло. А коли мій місяць цілує їх я відчуваю його Любов. Вона прекрасна, вона така... така глибока і щира.
Якоїсь миті та Любов поглинає собою гору яка не дає мені йти і я опиняюсь на просторі, безмежному просторі. Там пахне... так пахне ладаном, чути спів, так співають тільки Янголи. І якась жінка сповиває дитя. Діва Марія тримає на руках Немовлятко, Яке мовить – мовчить. Мовчить про усе. Коли Немовлятко мовчить – тоді я чую. Коли Немовлятко спить – я бачу. Немовлятко росте, але завжди маленьке, і Діва Марія Його завжди сповиває, сповиває Пеленами своєї Пречистої Любові. Ті Пелени Вона бере з Раю. З того Раю, що Люди називають Пеклом.
Бо перевернули світ догори дригом, коли придумали танець Зла. Зло хитре, але люди ще хитріші, бо вирішили перемудрити Бога. Взяли якось і розіп’яли те Немовлятко. Та Діва Марія витирала його кров Пеленами з Раю, муки його збирала своїми сльозами. І Він Воскрес. Її Дитина назавжди Воскресла в Її Душі...
А наша дитина – душа – мертва, бо в ній не може померти Зло – безсмертне. Ми не здатні народжувати Бога всередині себе щомиті. То Бог дав нам можливість зробити це лише раз у рік... Але і тоді Боже Небо чуже нам.
Ми не здатні воскресити в собі Бога – Христа щомиті. То він дав нам можливість робити це лише раз у рік... Але і тоді ми жадібно їмо хліб(не Пасху) і п’ємо грішне вино. Воно тече нашими вустами, затікає в душу і там кишить безсмертю...
Але та Жінка, та свята Жінка сповиває Своє Дитя Пеленами з Раю – Мама.
І пестить Його і голубить...
Бере загублене Зло за руку і Любляче показує йому дорогу до Його Дому – у Безодню.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:05 | Сообщение # 3
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Ти

У мене є слава. Вона є сьогодні. На що вона мені, коли Тебе там нема.
Ти там... де не я. Не я Твоя слава...
Без Тебе моя велич зовсім не велич. Без Тебе сила - слабість. Без Тебе нема мене.
У мене є слава. І що мені з нею робити... її так багато, що гублюся у ній – обступають мене мури самоти. Вони високі, аж до Неба. До того Неба, що ще учора було моїм, а вже сьогодні – чуже – надто близьке. Ще учора я дивилася в своє Небо, у своє дороге Небо, воно усміхалось... знало, що я люблю сміх. А сьогодні... Просто несподівано настало завтра. Завтра лякає несподіванкою, майже завжди. Майже завжди – учора та сьогодні цілую Твої очі, тоді вони стають моїми, лише на одну мить. Але я хапаю її своїми маленькими долонями, і прикладаю до серця – воно в моїх руках. Я вийняла його для Тебе. Для Тебе мій... Ти вчора був мій, і сьогодні був, але настало завтра. Те завтра налякало мене і я втекла, сховалася за високими мурами самоти. Не Ти їх будував, Ти будував інше... Але те інше було не для мене. А я хотіла забрати собі... Тебе усього хотіла. Я егоїстка. Бо дуже багато хочу – Любити тебе. Ти дозволяєш, відкриваєш Душу, впускаєш мене і голубиш, Ти так голубиш... ще ніхто так не робив зі мною. З Тобою добре... Але настало завтра і Ти пішов. Тоді коли я спала – у вісні. Ти прийшов до мене у вісні, у вісні й полишив – я. Я Тебе покинула, до чужого бога линула, тому настало завтра.
У мене є слава. Вона така велика, що не поміщається в моїй голові. Тому виривається назовні і тікає до Тебе – наздоганяє. Ти Живеш, не тікаєш, а просто Живеш. Біжу тільки я. Біжу і хапаю не свої сніжинки, вони кружляють над моєю головою, тому я мокра. Я завжди мокра, коли згадую Тебе. Тому... Тому що багато хочу – Любити тебе. Дивне це завтра. Ніколи не думала, що воно прийде до мене, ніколи не думала, що воно прийде...
Коли йшов я спала, мабуть, дивився на мене сонну... З мене завжди сповзає ковдра, тому прикрив... собою. А потім взяв і пішов. Пішов Жити далі – залишився. Та я не збагнула, я зрозуміла все не так... тому настало завтра, те завтра, яке розлучило нас. Лише на мить. Але та мить без Тебе встигла збудувати мури самоти. Вони обступили мене. Хочу до Тебе, Господи, як я хочу до Тебе! Ти мене чуєш, я знаю. Ти завжди слухав. Тільки слухав, ніколи не говорив – мовчки. Завтра я стала німа, бо перестала говорити мовчки з Тобою, лише на мить, але та мить вирвала мого язика, того, що говорив Тобою і викинула... Мені не шкода за ним, шкода за мовчанням з Тобою. Мені не було боляче, а є – у мене все добре. Просто близька людина помирає, аби народитись... Вони не розуміють і плачуть. А я розумію і також плачу, бо не можу бачити страждання. Та людина страждає. Вона хвора, вона дуже хвора. Дуже, дуже болить...
--- У тебе все добре?
--- Добре.
Хіба я могла сказати інакше? Хіба могла сказати, що помираю?
Тому у мене все добре, я щаслива... тому й одинока, бо моє щастя одиноке в цілому світі, такого більше нема, воно унікальне...
Унікальне, бо вміє бути щасливим попри біль... ні не Ти. Ти ніколи не завдавав мені болю. Я, тільки я. Бо я егоїстка – хочу Любити...
Живеш в майбутньому – сьогодні. А я в минулому – завтра. Тому не дивися на мене таку. Бо зараз я кепсько виглядаю – некрасива. Не дивися на мене таку, не треба, тільки за руку тримай. Коли я відчуваю Твою руку, зникає слава, бо є Ти. Моя долоня суха і потріскана – не ніжна, мої очі попухлі й червоні, щоки надуті, губи покусані, і все тіло непахне потом... Тому не дивитися на мене, просто тримай за руку.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:07 | Сообщение # 4
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Вільна

Коли розтане сніг, якого нема... вийду на вулицю. Там будуть Твої сліди, піду за ними. Ти мене кудись ведеш. Я відчуваю. Мені не важко відчувати Тебе. Бо Ти єдиний в моєму житті. Ще трішки морозно, бо я боса. Тому стаю у Твої великі сліди і топлюся у них. Маленька, дуже маленька. Не варта Твоєї уваги, Твоєї Любові, яку Ти ховаєш за покаранням мене – відсутністю Себе. Та знаєш, Люблю Тебе навіть тоді, коли Ти мене караєш. Інколи сумно. Але той сум – Ти, тому мені радісно. В мене болить голова, трусяться руки, хочеться спати... лягаю, на вулиці. Посеред Твоїх великих слідів. Вогко...
Якась вогкота пронизує, це мабуть туман... Лягає на мене білою, а може сірою ковдрою – стає тепло – їду. Їду тими слідами, що задурюють думки у свій розріджений стан. Хтось гукнув – ось вона.
Підбігають, хапають за руки, ведуть... А я думаю – навіщо, я сама можу…
Вириваюся, але не тікаю – іду. Вони позаду, усі ті, що хочуть вести мене своєю дорогою. У мене є своя – Твоя, мені не треба вашу – кажу це їм. А вони не вірять, не вірять і сміються. Нехай собі, мені не байдуже, але сумно, за них, за тих котрі не вірять і сміються.
Я люблю сміх, але їхній сміх не Твій – чужий – іншого бога – їхнього. Тому вони жорстокі – стисли мої маленькі руки, своїми величезними долонями, а потім мотузками – прив’язали. Аби не втекла. Вони прив’язали моє нікчемне тіло. Тіло крутиться, вертиться, йому не до вподоби лежати, бо хоче йти.
Але на тих мотузках величезний вузол... А на вулиці мене чекаєш Ти. Я не можу підвести Тебе, тому лишаю своє тіло там і йду, не їду, а йду. Вони бачать мою ходу – заметушилися, ріжуть вузли, і кажуть – ти вільна. Але я вже далеко, майже поруч Тебе, іду по Твоїх слідах і вигукую їм – так, я вільна...
Коли розтане сніг. Якого нема, вийду на вулицю – весна. В моїй душі завжди весна. Інколи весна кидає легенький морозець, інколи – туман, інколи – дощ, інколи заметіль... але мені ніколи не холодно, бо весна завжди тепла. Тому моя душа - літо. Маленьке літо, яке поруч Тебе стало великим – круглий рік. Не буває року, бо не буває часу, отже моє літо – вічність. Вічність Тебе. Віддаюсь тобі віддано і щиро, не бери мене. А живи в мені. В мені Твої сліди, я йду по них просторами власної душі. Вона моя власна, бо Твоя.
Інколи згадую своє тіло – казочку. Розказую її своїм дітям, онукам, правнукам... вони люблять слухати, бо я бабуся, тільки бабуся – дівчинка. Маленьке дівчатко...
Крутить заметіль, трішки, морозить мороз, трішки. Сніжинки літають вільним польотом, лягають на долоні, але не тають, лише лягають. Їм затишно на моїй маленькій, м’якій долоні, бо я їх люблю. Я люблю сніжинки. Люблю прикладати їх до щік, тоді вони рожевіють, не щоки - сніжинки. Люблю коштувати на смак – солодкі – губи. А ще люблю кидатися ними. Пам’ятаєш, ми гралися малі і босі. Ти кидав мене у кучугури снігу – перину, так ніжно кидав... Кидав Себе поверх мене – так м’яко. У нашій маленькій хаті завжди тепло. Вона маленька, бо тісна – не має кордонів – простір Вічності. Там горить вогник – Ми. Ми – єдиний вогонь у нашому домі – Любов.
Тому нам гаряче Любити один одного. Інколи Тебе нема, кидаєш мене саму – ніколи. Тоді я плачу, за Тобою – сміюся. Інколи ми губимося один від одного у глибині один одного – шукаємо себе. Нема тебе. Нема мене. Нема – я. Нема – Ти. Є лише – Ми. Відколи є Ми - завжди були, на Землі існують пори року – весна, літо, зима, осінь. Але ті. Котрі мене в’язали не розуміють, що то Ми.
Тому придумали дванадцять місяців. Якби це було лише казкою, то вони були б її героями. Але це не тільки казка. А й реальність – їхні життя. Свій час вони називають реальністю – губляться в минулому. Тому, тоді коли Ми приходимо, вони завжди розгублені – не віддають себе, як колись я. Колись була лише я. Але це так мало – нічого. Тому я відкинула нічого і намалювала – Нас. Наше майбутнє – теперішнє - Ми.
Коли розтане сніг, якого нема... Він є, бо я його малюю, малюю для Нас. Я не вмію малювати, зате Люблю, тому у мене виходить...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:08 | Сообщение # 5
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Кішка

«Мой маленький мальчик, мы никогда не покинем друг друга» - ты помнишь
эти слова?

Мне стыдно, но до сегодня я не знала Его. И не знала Ее.
Сегодня узнала больше – вспомнила... Это меня поразило – их история, их Любовь... Ровно так же, как и твое «письмо»

Скажи, у тебя была кошка тогда?

Быть может, я была ею, ибо люблю мурлыкать, когда меня ласкают...

Преклоняюсь пред Вашей Любовью...

Извини за тревогу, ведь у тебя сегодня праздник...
Твой праздник длится целую вечность...
Твой «праздник» - Она.

Нет, я ничего не думаю... все что надо услышу от тебя, даже если это будет молчание...

Он – только твой художественный образ?
А ты обыкновенный ...? Хотя нет, необыкновенный, потому что поверил в миф и нарисовал в нем свою Богиню...

Миф – сказка.
Я верю в сказку. А ты?

................................................. – сейчас понимаю почему понравилась
моя фраза.

Как ты нашел Ее?

Извини, что вторгаюсь в твою душу. Но когда то ты сам открыл мне дверь...
А теперь улыбнись...я люблю твой смех...смейся громко и искренно...

....Он подошел к Ней и вдруг понял, что перед ним его единственная и
настоящая любовь. Осознание этого пришло к нему как озарение, как вспышка, от чего он не мог нормально с ней разговаривать, ибо на него напал судорожный, истерический смех. Он не мог остановиться. Она смотрела на него с нескрываемым любопытством...

Земля набрала нових обертів і вони знову зустрілись – Він і Вона. Дивно, хіба так може бути? Хіба можна вірити у сон? Хіба можна вірити у сон переплутаний із яв’ю? Він любив себе, бо в ньому жило безліч світів. Вони переплутувались у Ньому і так вимальовувався образ нелюдини – хаос. Але той хаос носив в собі певну геніальність...
А Вона. Вона була звичайною сільською дівчинкою, яка часто губилася у творах власної фантазії. Так вони зустрічалися – у своїх реальних снах. Та прокидаючись жоден не пам’ятав подробиць, бо Вони були не важливими.
Його маленьке місто, як завжди було маленьким, а Її велика країна, як завжди великою тільки вони стали більш чужими – цивілізація забрала їх в полон. Зате спільна планета все ще висіла над Їхнім небом. Їхнє небо не було голубим, не синім... воно було Їхнім – унікальним. На небі грало сонце Їхніми думками. Так у Них з’являлася музика. Коли оркестр починав її грати подих людей завмирав. Вони не дихали, але й не помирали – потрапляли у вир Їхніх почуттів.
Нестандартні, але змістовні закохані тікали один від одного ховаючись у чужих життях. Та один з них повірив у долю. І доля скористалася моментом довіри. Саме тоді, коли історія мала не повторитись. Але та доля... Що мені тепер з нею робити – думала Вона, не я, а Вона. Бо я лише Кішка, яка відчула найінтимніші моменти їхнього спільного життя.
Тепер Вона переживає. Сидить біля вікна і переживає... подробиці минулого, що раптом стало реальністю. Йшов Дощ і малював на склі Його обличчя, воно було юне – дитяче.
--- Навіщо ти це робиш?
--- Для тебе.
--- Хіба я просила...?
--- Ні, але подумала.
--- Забери свої фарби, не хочу на нього дивитися...
Сказала і розмазала по склу краплини Дощу, що були з іншого боку. Дощ був її другом, бо вмів слухати, мовчати і розуміти незрозумілі речі. Тому Йому не важко було здогадатися про Її думки. Іноді я навіть заздрила Дощу, бо так само слухала її, так само розуміла... тільки Вона не помічала.
Тоді по Її щоках пробіглися сльози. Вона миттю їх заховала, бо до кімнати забігла донечка.
Це маленьке янголятко було витвором Її мистецтва. Бо материнство для Неї було чимось Божественним. Тому разом з донею літала просторами казки згадуючи себе малою. Саме з донею усвідомила, що ніколи не виростала. Бо доня була Її початком, початком нового життя. Тільки Вона про це ще не знала. Інколи, Їй снилися пророчі сни, вони пророкували майбутнє у минулому. Але не вірила жодним снам... що могли зачепити Їхні почуття – Її та Її чоловіка. Бо у ньому губила себе – малу і безпомічну поєднуючи з вродженою жіночою душею: вольовою, рішучою, сильною... Ці два початки сполучалися у Ньому – учив Її любити, учив мистецтву кохання, бо була молодшою. Та насправді виховувала Вона Його... своїм материнським інстинктом. За що Його любила? Мабуть, за те, що дозволяв Їй лишатися Собою, дещо незвичайною – на очах у людей жінкою, на самоті, частіше з ним – дитиною.
Якою Вона була? Як я – кішкою. В минулому житті Вона була Кішкою, а я була Нею. Вона була Його кішкою, обличчя котрого дощ малював на склі. Тепер Вона – Я, а Я – Її кішка. Як усе заплуталось. Наші життя переплутав час. Тому, моя Хазяйка не вірила і не вірить в нього. У Її домі не було і не є жодного годинника. У Її думках не було і не є ночі... тільки день. Свою дитину Вона народила вдень – опівночі – пополудню. Саме тоді, коли ясно світив місяць і запалював собою зорі... Саме тоді запалив Її маленьку Зірочку. Тільки Вона ще не знала, що їх було дві. Та, інша Зірочка уже давно висіла у своєму Небі і шукала свою. Маму...
Я дуже розумію Її сльози, бо вони мої. Тому ми обоє горнемося до дитини, яка голосно сміється своїм наївним, дитячим життям. Вона вже не плаче – усміхається, ну як не усміхнутись, коли на тебе дивляться вуглики-оченята випромінюючи щиру Любов. Як Сонечко... Саме тому в Її житті тільки день. Бо має власне Сонечко.
Її зовнішність зовсім неприглядна, зате пушиста – мініатюрна, наче, лялька... Дивиться глибокими, карими очицями; хлопає густими, довгими віями... від того погляду життя ніяковіє, так по-дитячому... – починає з Нею бавитись, адже Вона лялька. Лялька, яка дозволяє робити з собою все, що забажає. Таким чином втілюючи Його любі фантазії – коханка. Та дитина неймовірно шалена коханка.
Ну як можна поєднати в собі настільки різні світи? За це Її і люблять – Він, Він(чиє обличчя на склі), їхні друзі, і просто всі...
Навіщо Дощ малює Його обличчя зараз – думала Вона. Вона розмащує, а Він знову малює... малює Його фарбами. Упізнала рідний пензль, а признавати не хоче. Хоче торкнутися – відтягує руку, свою маленьку руку, пальчики якої дуже вміло пестять. Саме тому Він малює, а Вона розмазує. Так з’являється шедевр. Шедеври минулого знову тіпають Її душу шукаючи забуту Музу.
--- Невже, я й досі Муза? Так, я Муза, але більше не Твоя. Тому йди... будь ласка, йди геть... і забери свого листа, того, що лишив на підвіконні. Іди, бо вже не буде так, як тоді – я не покину Їх...! Заради Тебе, Тебе...
---
--- Мовчиш. Ну і йди мовчки...
Дощ усміхнувся, знав, що Вона любить Його усмішку.
А хіба Він міг більше? Він протягом віку тільки дивився на Неї через скло, і лише іноді(дуже рідко) «мочив» Її Собою. Господи! Як Йому подобалось торкатись Її тіла і легким дзенькотом – мовчки заповзати глибше чарівною вогкістю. Якось Вона Його проковтнула – тримала на язику і облизувала губи... То була єдина мить породжена Любов’ю за ради Любові, дозволивши Їм поринути у стан духовного екстазу. Саме та мить, яка стала їх спільним життям.
Він пішов... кожного разу йшов... А сьогодні лишив по собі Веселку, ту саму Веселку – Його фарби. Аби вона знову стала Його Натурщицею.
Тому цього вечора ви побачите на небі Її. Січнева ніч буде пахнути матіолою – нарцисами. Замість улюблених троянд, чоловік подарував їй на день народження нарциси. Вони живуть на підвіконні... Від Її подиху колишуть пелюстками забуті спогади – згадують і пишуть від Нього листа:
Люба моя, Принцесо...
Я Люблю Тебе... до серця...
......пройшло. а ми не постаріли...
Я Люблю Тебе... до мого серця...
Всередині мого серця Любов одна...
Ми вдвох у моєму серці...
Сидимо і сміємося...
Люблю Тебе...
До серця мого...

Навіщо Він подарував мені нарциси? Хіба Він не знає, що я люблю троянди?
Червоні, майже бордові троянди...

Вона все ще не вірить, але точно знає, що Спаситель любою ціною врятує своє Свято...
Чому розцвіли нарциси? Тепла зима. Вона на стільки тепла, що відтаюють найпотаємніші куточки спогадів. Саме тих, котрі ніколи не були забуті, лише прикриті багато віковою кригою Антарктиди. Тепер крига ламається і течія лине до Неї смаком прісної води, тої, що тоді вмивала нею Його... як дитину. Готувала для свого маленького ванну, гарячу з трояндовим ароматом, і купала... Трояндове мило огортало Його юне тіло і воно ставало Її... Кожного разу, коли йшов Дощ. Вона хотіла...Хотіла аби йшов Дощ. Нарешті приспані бажання заметушилися неспокоєм, бо в душі зацвіла юна весна. Коли там настане літо – пристрасть виливатиметься через береги своєю нестриманістю. Вона нестримана... ніколи не стримує свого бажання. Тому Її Рай завжди Його, завжди Їхній і завжди Рай. Вона любила малювати Його руками на собі. Тоді картина виходила душевна, а фарби якими малювала завжди були природні. Природа оточувала Їх своїм п’янким довкіллям ховаючи у шовковій траві.
Вона пам’ятає – трава. Спитайте у неї, і вона вам розкаже – прошепотить, прогомонить слова Любові... А я їх промуркочу, бо люблю муркотати, коли мене пестять. Його цнота у неї в руках. Байдуже, що тілом володіла інша. Зате цнота... юна цнота подарувала їй незайманість.
Ніхто Її не вмів займати так, як Він. Так наївно, по –юнацькому мило і віддано... Любові треба віддаватися. Тому Вони робили це щоразу. Їхнє ліжко було завжди вологе, почуття теплими , стриманість жагучою – вогнем. Горіли у вогні. Вогняна квітка пахла трояндовим нарцисом... Так рятували один одного від Апокаліпсису. Що сунувся цілим небом бажань на людські душі. Самі ж вони не були людьми – Почуттям.
Їй сьогодні сумно і радісно водночас. Хіба Боги вміють сумувати? А може, Вона не справжня Богиня? Він Її обманув – Дощ.
Тоді Вона любила Його,.. а зараз, постійно зраджує з ним, з тим іншим, Ним. Завжди тоді, коли приймає Душ. Тоді, чужі каплі роблять Їй приємно... Приємно приймати теплий Душ. Але у Нього нема своєї кабінки, тому робить це просто у ванні. Вона зраджує Йому з чоловіком... бо жінки Її не приваблюють.
Сумно бути коханою зрадницею. Тому Хазяйка цілує донечку, обіймає міцно-міцно... і йде, кажучи – я зараз повернусь. Вибігає на вулицю у легкій, червоній сукні. А там... Дощ. Вона нічого не робить, просто стоїть і мокне, бо хтось із Них повірив у долю.
А я лишилася сидіти на підвіконні, там, де живуть мої нарциси.

Люба моя, Принцесо...
Я Люблю Тебе... до серця...
......пройшло. а ми не постаріли...
Я Люблю Тебе... до мого серця...
Всередині мого серця Любов одна...
Ми вдвох у моєму серці...
Сидимо і сміємося...
Люблю Тебе...
До серця мого

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:10 | Сообщение # 6
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Свічка

Коли настає осінь зазвичай достигають яблука. А цього року вони достигли на місяць раніше. Такі самі червоні, такі самі смачні, але раніше. І ті, що зелені також достигли та стали червоними, хоч мали бути зеленими. Це тому, що дядько Федір прищепив яблуню двома різними сортами. З одно боку росли червоні, а з другого – зелені...
Іще цього року наші пихаті груші, що завше були маленькими, виросли більшими за мій кулак. Це тому, що весною переносили пилок великі бджоли. Вони великі від того, що зпарувалися з джмелями. Бо весна настала у січні. Та вони сонні почали літати і переплуталися осячими та джмелячими стайками...
А нещодавно наша корова Ласька народила теля з свинячим хвостиком і мордою. Це при тому, що в нас нема свиней-вепрів, тільки свинки. Зате є минулорічний бичок... То приходили з ветлікарні, довго позирали на наше унікальне теля, до поки воно не почало, на тих людей у білих халатах, гавкати. Тоді стало відомо, що Шарик завжди спав у хліві поруч Ласі, бо тепліше...
І взагалі такі речі кояться в нашій родині, що й не переповісти.
Наш дідусь два рази помирав та й не помер, каже хоче подивитися на кінець світу. Коли він прийде. А я питаю:
--- Дідусю, а що це кінець світу?
--- Це такий великий дядя, у нього є палиця і він нею усіх б’є.
--- То він поганий...?
--- Так. Але якщо ти йому посміхнешся, то стає добрим. Ти ж ввічлива дівчинка, так?
Тому я собі подумала, що коли той дядя прийде, заспіваю йому пісеньку, затанцюю танок, пригощу цукерками, то він нікого бити й не буде, бо стане добрим. То ми стали з дідусем чекати разом.
Одного дня дідусь, як завжди сидів собі в тіньочку на лавочці. А я як завжди гралася в пісочку. Мені 26 років – так мама каже. Та насправді я загрузла в дитинстві по самі вуха, от іще й досі граюся в ляльки. А найбільше люблю метелики, тепер вони стали на диво великі, як голуби.
Так, от сидить дідусь. Раптом вихор знявся. Закрутив його у вихорі, підняв високо, високо... і опустив, він і розбився. Я підбігла і почала збирати свого дерев’яного дідуся. Бо живий уже давно був помер, так і не доживши до кінця. Але він завжди казав, що він прийде разом із тим кінцем. Тому за мить переді мною постав мій справжній дід.
Такий самий старий, з паличкою, трішки згорблений. Стояв собі біля воріт і усміхався. Я підбігла до нього, кинувши дерев’яного, обійняла його. І питаю:
--- Дідусю, це кінець?
--- Так, моя доню.
--- Але він зовсім не злий.
--- Не злий.
--- То чого всі про нього так погано говорили?
--- Бо дерев’яні були.
--- А що тепер буде?
Він подивився на мене своїми голубими очима, взяв за руку і повів вулицею. Вулиця була довга і вузька, смерділо туманом, він розсипався своєю гидкою імлою з якої доносилися німі голоси – то плакали залишки людей. Ми йшли вниз. Чим глибше йшли, тим ставало холодніше. Між тим холодом було видно темні п’ятна – табуни. Всі йшли в пошуках кращої долі. Бо та постаріла і стала неприродною.
Хтось запитав: «Ну і навіщо було пану Богу перевертати Землю?»
Хтось відповів: «Хто їх збагне тих панів, усі вони однакові – пихаті та зарозумілі...»
--- Дідусю, дідусю, а куди вони всі йдуть?
--- У найми.
--- У найми?
--- Ага...
--- А куди ти мене ведеш?
--- А хіба ти не помітила, що ми летимо.
--- Летимо…?
Я оглянулася тої миті і не повірила. Та ми справді летіли. Мама мені пошила крильця, рожеві та білі, тому вмію літати, - а куди ми летимо?
--- У мрію. Про, що ти мрієш?
Цікаве питання. І почала думати, про що я мрію...?
Мабуть... Ні. Не те.
Мабуть... Я мрію аби мама народила Надію. Це буде моя сестричка.
Коли ми будемо бавитися Разом, то буде відлуння Світлої Надії. Бо мене звати Світло. І тої миті, як я сказала - Світло, туман зник. На небі сяяло сонечко, переливаючись на кучугурах снігу кришталевим сяйвом. Дихав морозом вітерець, підхоплюючи мене у свій танок. Коли ми почали танцювати, нас оточили сніжинки легкою заметіллю. Те дивне коло перетворило мене на золотоволоску. Бо біляве волосся світилося від радості, знову побачити справжній, білий сніг. А голубе небо малювало погляд Бога, який милувався дівчинкою і ліпив мою мрію Надією у щасливий кінець.

Той дядя таки прийшов.
Та його палиця не була палицею, а посагом. Він ним торкався до грішних земель, і гріх починав танути, не витримував високої температури його Любові. І коли ледь не торкнувся табунів, що кочували з одних земель до інших – називав їх перекотиполе. Я згадала молитву, яку щодня молилася маленькою, і почала їх промовляти – милий Боженько, прошу тебе, за маму, за тата, за дідусів, за бабусь, за вуйка, за вуйну... за всіх, кого дуже люблю... і за мене маленьку. І тої миті переді мною опинилася велика рука. Вона розпростерла свою долоню, я залізла на неї, вчепившись за великий палець...
По середині неї простяглася лінія Життя. Я пішла нею. Мене вели очі дідуся – голубі(небесні) очі Доброти, Великої Божої Любові.
Сердечко калатало в грудях, бо з мене ліпили нову скульптуру, обливали її воском, а потім запалювали. І вже тоді Янголи відносили її на Землю. Аби табуни бачили шлях до Його долоні.

Свічка.
Босоноге, біляве дівчатко, тримає свічечку в рученьках і йде схилами пекучої гори, що морозить маленькі п’яти люттю невірних. Вона падає, піднімається і йде, бо виконує Божу Волю – несе Теплий Вогонь у дерев’яні душі. До поки вони дерев’яні. Коли вони стануть кам’яні дівчатко почне плакати воском – гарячими сльозами зліпленої Надії, аби розбити твердий пансер.
Люди- черепахи зібрались у табуни – мігрують у теплі краї пекла. Бо на Землю насувається оледеніння. Після глобального потепління, настане новий льодовиковий період. Про нього встигнуть зняти фільм, для дорослих...
А потім дядя з посагом люб’язно усміхнеться після перегляду і розмиє останню уяву про старий світ. Світ де люди еволюціонували у багатовікових черепах.
Квітень. Не місяць, просто пахне цвітом навколишніх садів. Вони переливаються різнокольорово і приємно пахнуть. Маленькі, веселкові метелики від квітки до квітки літають. Неподалік дзюрчить струмок. Ми сидимо на березі опустивши ніжки у прохолодну воду і збовтуємо. На головах у нас вінки, ті, що мама нині сплела своєю невимовною Любов’ю.
А тато дивиться на нас і милується...
На золотому пісочку, що виблискує на сонці, прокидається життя малюків-черепашок. Вони вилуплюються, пробиваються крізь їдкий пісок і прямують до води. Їхні ніжки-крильця швиденько переплітаються намагаючись скоріше дібратись до дому. А вже там, у сінях, їх підхоплює хвиля і несе у вихор життя. Бо той струмок – справжнє море, яке нагадуватиме про багатовікових черепах. Вони були мудрими, але носили занадто товстий пансер, що ховав їхні душі від Бога.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:11 | Сообщение # 7
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Мої кохані Голубки

Літо. Ти шепчеш , літо, про розмови гаю...
А рідний сад з моєї пам’яті зникає,
Лише б забути, любе літо,
Забути те, що серце болем крає.
Мій черешневий сад, не судилося тобі
Стать гаєм. І не живуть у кронах
Пишних солов’ї. Але мої думки літають,
Бо навіки, лиш мої...
Цвітуть черешні, пахне диким ароматом,
Але це не літо, лише весна... у одинокім гаї,
Весна на цілий світ одна сонечком на небі
Грає.
О моє літо! О мій сад! Лише ти можеш
Стати Раєм... Мої черешні дорогі, чому
Вас полишаю...! У цім нестримнім почутті.
Гори тають, а небо їх не захищає. Усе зникає
У пісках. І хвиля океану губить людські душі
На моїх очах. Сьогодні є, а завтра, лиш,
Огляну... Сум у маминих сльозах.
За що, Вас діти, доля полишила! Чого не
Одягали сорочок! Які я вишивати, так любила,
Для синочків своїх і дочок. Весь світ – великая
Могила.
І тільки черешневий сад... Не гай, не Рай – я
Помираю. Знову помираю за для Вас, аби
Ви жили в Раю. Живіть! Бо для життя то час.
Мій любий гаю, мій черешневий сад...
Музика в душі лунає. Зриває душу рогом...
Я помираю! А Ви живіть, мої любі діти...
З Богом.
Нічого. Це нічого, що у серці крига, бо йде
Весна. Її я полюбила. Тому зігріє Вас вона.
Відкриє душу щирим словом... Я помираю,
А Ви живіть із Богом.
Моя материнська доля, ось яка. Я не скоряюсь –
Волею Його живу... Тому не плачте, бо повернуся –
У черешневім гаї надією зросту.
А як розпущу листя, обсипле Землю пишний
Цвіт. Відкрию очі, піду помолиться, за Вас,
Мої кохані, за усіх.
А тепер, іду. Бо мушу йти, бо грішна.
Іду відмолювать гріхи. Слів не треба...
Мовчазним словом погляд кину в прожиті віки.
Я помираю...! А Ви живіть... Із Богом,
Мої кохані Голубки.
 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:13 | Сообщение # 8
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Потічків мультик

Усе цвіло і я цвіла. Усе навколо пахло і я пахла. А він... він вдихав мій аромат...
Розтопилась крига і наш потічок заструменів. З новою силою відчуттів виблискував дзенькотом маленьких хвиль у променях весняного сонечка. А коли до нього нахилитись він починає розказувати казочки. Потічкові казочки приємні на слух, солодкі на смак, ніжні на дотик... Тому я часто лягаю на землю встелену зеленим мохом і слухаю, слухаю...
І так пройде цілий день. Коли починає сутеніти повертаюсь до свого дому.
Мій дім у його обіймах. Кладу голівку на його руки-пелюсточки і засинаю. Він дихає на мене зеленою природою – свіжою, свіжою... свіжішою за м’яту.
Бо подих мого Барвінка люблячий. Миті, які нам відведено прожити разом ранньою весною стають для нас цілим життям. А потім лишається зовсім трішки пережити, аби дочекатися наступної весни.
Він завжди з’являється першим. Чекає мене на нашому місці. Обплететься темно-зеленим листям, затаївшись у кучугурах снігу, і розростається, роблячи шлях для мене. А вже тоді мама-цибулина відпускає мене у мандри.
Я відкриваю свої маленькі очка – кольору сонечка, простягаю руки-пелюсточки до нього... І між тою зелено-жовто-бузковою веселкою народжується справжня Весна – Любов. Ми беремося за руки і летимо просторами уяви.
Якось, він був Метеликом, а я Дюймовочкою. Ми поселилися у квітці вогняного маку і наші почуття тої ж миті стали палкими.
Так палко сидіти край неба, поклавши голівку на його плече і мріяти...
Іноді він питав: «Чому підсніжники тільки весною?»
А я усміхаючись відповідала – покохай іншу квітку, яка буде і літом, і осінню...
«Ні, - казав він, - я люблю тебе за те, що ти тільки весною. Бо тільки весною може народитися квітка моєї Любові...»
І цілує моє бузкове волосся. Він так любить губити свого носика у моєму волоссю...
Цього року весна на диво привітна. Пан мороз не кусає нахабно...
А сьогоднішній день у нас почався з перешіптування бруньок. Вони розмовляли про сонячну ванну. Справді, коли сонечко зазирає до нашого лісу, то він стає казковим, бо все оживає. Навіть, мох розцвітає усмішкою і ніжиться у його променях. А старий струмочок веселіше дзюрчить. З самого ранку починає свою розповідь. Довкола нього збираються лісові мешканці, сідають на бережку і слухають – зайко-пострибайко на пеньку; білочки на гілці ліщини, що нахилилася над потічком; усі-усі великі та малі умощуються і слухають сиву бороду струмка, що піниться розбиваючись об гладеньке, маленьке каміння. А ми з моїм барвіночком, як завше в обіймах один одного по при саму водичку стелимось грайливим кольором.
Так ось, - каже потічок, - було це за довго до того, як з’явився цей чарівний ліс. І мене тоді ще не було. Мама-гора, виношувала мене в собі. А гори тоді вміли ходити. Пересувалися з місця на місце у пошуках кращої долі. Бо велике лихо опустилося на Землю в ті часи...
Як і тепер тоді були чотири пори року. Кожна пора мала свої принади. Весна – обсипала цвітом; літо – дарувало всілякі ягоди; осінь – готувала до зими; а зима – сповивала милим відпочинком. І всім добре жилося. А звався той край Казкою. Та прилетів Злий Вихор і розвіяв останню людську уяву, наклавши на Казку закляття. І як розповідав Старий Дуб, те закляття може зняти тільки щира душа.
А тим часом, у далекому світі, що розмістився маленькою планетою над планетою Земля жив маленький хлопчик. Він був дуже маленьким, але мав дуже добре сердечко та щиру душу. Добрий король тої планети довідався, що на Землі помирає Казка, зібрав найвидатніших казкарів, і попросив написати таку Казку аби прокляття Злого Вихору перестало діяти. Узялися вони до роботи. Живі думки по палатах замку короля літали, спліталися одна поміж одної музикою і нарешті народилася чарівна Казочка. Тож того хлопчика, який жив між метеликами, бо був метеликом вибрали за посланця на Землю. Він мав піти і розказати чарівну Казочку дітям.
А прокляття Злого Вихору було в тому, що казочки починались, і зупинялися на най не приємніших моментах. Не маючи можливості закінчитися щасливо. Так ось казка про людство, якраз зупинилася на «глобальному потеплінні». Люди заметушилися, бо побачили, як тане крига. З кожним днем , води ставало все більше. Почалася паніка...І з того часу панувала аж до самого кінця. Саме у ній видатні магнати у купі з науковцями почали розробляти план рятування. За втілення якого пообіцяли велику купу грошей. Така собі нагорода. Тож до столиці почали з’їжджатися найрозумніші люди. Вони мали провести змагання між собою, а вже тоді найрозумніший піде підкорювати Антарктиду. Але підкорення це завжди насилля. А Антарктида, хоч зовні була холодною і нелюдяною, байдужою... та всередині врівноваженою, спокійною, доброю... Вона любила, коли приходили гості. Ступали великими та малими кроками по білій пустині. Тоді в знак привітання усміхалася їм блиском сонячного променя. Він стрибав з сірого неба і бігав по снігові. Люди дивилися і щурили носа навпіжмурки – усміхалися. А ще вона підскрипувала, наче відлуння від кожного їх кроку. Це була її розмова з людьми. Але вони не розуміли, бо були приручені певними нормами сприйняття оточуючого світу. Тому ніхто не помічав, що Антарктиді часом було неймовірно боляче. І настав час, коли біль у її великій душі почав роз’їдати її зсередини людською байдужістю. І не дивно, що вона почала танути. Кожна крижина, маленька чи велика. відшматовувалася від рідного Материка і пливла за своєю долею. Але всі ми знаємо, яка доля льоду у воді – тане. Лід зовсім не хотів застудити Землю своїм нестримним холодом, найбільше у Тропіках, але його доля наздоганяла усюди. Навіть на самому Екваторі. І він знову й знову танув. А Антарктида кожного разу дивилася у слід своїх мешканців, які примусово покидали її і ще більше плакала від відчаю, бо мала добре серце.
І ось, коли Її залишилося зовсім небагато, на її простори ступила нога дуже розумної людини. Антарктида, як завжди привітно усміхнулася, почала розмовляти, і так виходило, що завжди сама з собою.
Спостерігала, як та людина розкинула свій табір, розвела багаття. Антарктида любила дивитися на вогонь. Він був справжнім, свіжим, а інколи здавалося, що його язики замерзають полум’ям, і лише один її легенький подих, як він розсипався на маленькі друзки. А тоді вона починала його роздмухувати – гойдати, розколисувати... а він жевріти і запалюватися знову. Це вона так гралася. Така велика, прожила віки віків, а в душі завжди дитина. Її дитинство не було сумним, і безрадісним, бо завжди був хтось, хто умів нею захоплюватись. Та їй було сумно, бо хотіла навчитися розмовляти людською мовою. Тому у свій день народження, коли задмухувала свічки на святковому торті забажала таке бажання – хочу... хочу розмовляти людською мовою. І вже наступного дня сталося так.
Тільки ще не розуміла, що людська мова – винищення. Спочатку спілкувалася з людьми рідко, а потім частіше, частіше і агресивніше, аж поки не слала схожою на людей – жорстокою. Тому не дивно, що та розумна людина, яка приїхала її підкорювати знову жорстокістю, потонула у крижаному океані байдужості вже злої Антарктиди. Антарктида стала відбитком душі цілого людства. Їхнє зло і байдужість до природи, наче, кіно крутилося анімацією у її льодяних думках.
Та вона була мамою. Кожного дня народжувала мільйони бурульок, які виростали і роз’їжджалися в різні куточки світу, тоді коли там наставала зима. Вони несли туди вихор і любов своєї могутньої мами, яка любляче лютувала морозом – бавилася. Та через жорстокість уже не могла виношувати своїх нащадків, вони помирали ще не народжуючись. Так у цілому світі зникла зима. Тільки дощ, інколи мокрий сніг, який враз перетворювався на воду – Її сльози.
Людина в паніці кинулася в Космос не вміючи літати. Тому всі почали падати, падати, падати... замість снігу. Лягали на Землю, покривали її собою. Аж поки не захворіла Земля від великої туги, від туги, що саме їй припала доля загрібати тіла...
І коли помер передостанній розумний чоловік, який намагався підкорити Антарктиду, останній злякався. Відмовився від нагороди – чарівна наречена(25000000S) та пів Землі в придачу.
Саме тоді на далекому танучому острові зупинився Метелик. Він сів на кригу, помахав різнокольоровими крилями. Мама Антарктида, взяла Його у свої долоні і ніжно прошепотіла – ти будеш моїм синочком. Так він і замерз у її лоні...

А коли настав новий день. Батечко мороз лютував на всю яру... Бо у кожному закуточку Землі було літо, осінь, зима, весна... А Антарктида любляче дивилася зірочками з неба на свого маленького метелика-синочка, який дарував дітям щирість. Бо саме діти тоді врятували Землю – полюбили. І тому вона на радощах возродилася новим Життям...

Потічок ще розказував, бо його розповіді завжди здавалися нескінченними, інколи незрозумілими. Та ми завжди з захопленням слухали – у Потічка приємний ніжний голос. Під музику тої ніжності ми засинали і нам снився черговий Потічковий мультик...
У обіймах мого Барвіночка він закінчується завжди щасливо...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:40 | Сообщение # 9
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Другий підрозділ

Мій власний чужинець 2

Частина перша
Коктейль Любові

Ні. Якби ти мене розізлив. Я б до тебе дотяглася, і зробила свою улюблену справу – покусала(носик і вушка і...)без жодного слова. Але при умові, що ти не будеш піддаватися. Бо весь кайф у тому, що ти незламний(стриманий)...
Але я тебе ламаю – маю. Тоді, коли захочу – ти завжди тікаєш, бо завжди повертаєшся. Тому я невимовно зла. Бо коли зла, то нестримно жагуча.
Бачиш вогонь...? Не бачиш, бо я тобі закрила очі, собою... Моє тіло прозоре, але я дозволяю тобі торкнутись, і ти опиняєшся всередині мене. Що ти відчуваєш? Яка я зсередини, розкажи. Ні, не розказуй – покажи. Покажи, як ти мене любиш. Поцілунком? Ні. Його музикою. Поцілунок співає чмоканням...
Тому підстав щоку, а може губи... буду кусати, бо невимовно зла.
Дякую тобі за цю злість. Бо насправді це любов. Тому я дуже злю...

Це аби ти краще спав, приємних снів. Коли заснеш, я прийду, тому закрий ковдрою вуха і ніс, і... І не думай про секс, бо ти ще маленький, мій маленький...

Я не така, чесне слово...
Я лише невиправна «розпусниця»...

Розумієш? Розумієш, це не злість, а темперамент, пристрасть...
Я подобаюсь тобі зла? Якщо так то помахай ручкою.

Усі мої слова – хвилі, вірніше, велика хвиля, яка розколисує, пробуджує відчуття.
Зараз я б тобі надерла вуха. Думаю ти би дозволив. Бо чоловічі вуха – моя слабість. І чоловіча також... коли я до них торкаюсь язиком...
Тобто, розмовляю і вони починають Чути.
І взагалі, я дуже несерйозна. Особливо після півночі, особливо у ліжку...
Тому хутчіш залізай у своє ліжко. Якщо ти захочеш, то воно стане моїм.
І ми байдикуватимемо разом у наших снах.
Знаєш, у нас спільні сни. Ми дивимося їх разом, тому нам обом приємно... спати. Я люблю спати на бочку підклавши руки під голову.
А ти обіймаєш повертаєшся до мене, підсуваючись близько-близько... так близько аби відчути, як б’ється моє серце у моїй спині – у твоїх грудях. Міцно обіймаєш рукою, яка губиться у пружності долонь... Вони м’які на дотик і ніжні, і ще... ти їх дуже любиш... мої думки. Бо вони думають про тебе. Дуже часто вони думають про тебе, про те, як ти береш їх у свої долоні і читаєш, поглядом закоханого чоловіка. Тому бо ти хлопчик. Цнота – твій скарб. Я добре це розумію, і тому дуже віддано бережу, бережу собою. Просто так ніяка інша... душа, не посміє тебе чіпати, Бо я відкрила тебе для себе. Аби ти віддався тільки мені. Ми робимо це без зупинку – даруємось одне одному. Саме тому ти лишаєшся хлопчиком, я дівчинкою. Бо ми даруємо найцінніше – цноту. Наша цнота взаємна. І тому спільна і тому ми є одне ціле. Я твоя невіста, вбрана до шлюбу, а ти мій наречений. Наш шлюб посвятить нас Любов’ю аж на цілу вічність. Коли вона промине(ніколи) наступить блаженство, що вблажає і душу і тіло. Тіло, здатністю молитися – скласти долоні одна до одної – зблизитись. А душу – цнотливістю. Мої думки дуже розпусні бо носять в собі дуже віддану цноту. Тому, бо я дуже віддано розпускаюсь (лягаю) своєю цнотою на твою. І ми сплітаємося. Сплетіння думок породжує неймовірне почуття насолоди. Ти насолоджуєшся мною, бо я тобою... так ми відчуваємо оргазм – істину. Наша Любов неймовірна. Її не можна взяти до рук, не можна полоскотати, не можна нею забавлятись, бо то любов духу. Вона образна. Носить в собі образи людської натури, тому я ще і досі у образі людини – жінки. Але я не просто жінка, я мама. Яка зачала, виносила і народила. Тому Ти мій маленький, тому бо я мама-дитина. В мені живе безліч світів. І коли зникне останній океан, я відкрию свою сушу, і виллю свої води, над якими запанує нове небо, і нове сонце – ти. Тому промені висвітлюють мою душу зараз і тому моє тіло прозоре. Насправді його нема. Насправді, я не живу на Землі, а зовсім у іншій планеті. Спостерігаю за ними з нашої глибини. Та глибина - вічність прожитих і не прожитих віків. Через які я колись, пообіцяла пронести нашу любов. Тому беру її на руки – дитя, але несу у серці і йду... йду крізь віки, аби отримати вічне життя. Воно для тебе. Усе для тебе. Бо Все є ти. Тому я увінчана славою твоєї Любові блукаю снами майбутнього і намагаюсь розгледіти твоє обличчя. Цієї ночі я його побачила. Воно мовчало, як завжди. І дивилося на мене карими очима, ясними і палкими. Я хотіла розмови, але ти сказав, що в мочанні більше слів. Тому я розмовляла мовчки. І коли почала свою розмову на моїх очах з’явилися сльози. Вони текли сильною течією, доки не напоїли землю солоною бідою. Мені стало жаль їх, усіх їх хто мав випити ту воду. Вони ніяк не могли втамувати спрагу. А сіль пекла їхні губи, вони біліли, біліли і тріскались. З живих ран текла кров. Ту кров я мала випити. Як так – вони мої сльози, а я їхню кров. І коли ти мені подав чашу, я взяла її з твоїх рук і приклала до своїх губ. Запаху у крові не було, бо я не нюхала, тільки тепла струя парувала над чашею і розчинялася у моїй уяві несправжнього сну. Кров несправжня. То було вино. Коли подумала про вино, то відчула як воно солодко пахне. Але воно не справжнє. У моїй голові запаморочилося, і та паморока сказала – йди геть, бо ти не здатна думати.
Ні – відповіла я – ти йди, бо мені вже не треба думати, тільки Любити. А тоді беру чашу і виливаю не кров, не вино...
Ні, не те – подумала і відкинула ручку. Ручка полетіла у куток її маленької кімнати, похиталася схвильовано і замовкла... непорушно лежала собі і жалісно дивилася на чистий аркуш паперу, що лежав на її столі. А стіл, наче, навмисне нахилявся до підлоги аби листочки могли сповзти і підсунутись до ручки. Вони любили. Коли вона їх мастила чорнилом. Любили запах того чорнила, любили, як воно іноді розтікалося, розмазувалося маленькими літерами у гарні, рівні рядочки. Букви красувалися блиском і пишалися красивим почерком. По ньому можна багато сказати про людину. Але вона була дивна, тому і почерк був дивним – невидимим.. Його бачила тільки вона і тільки тоді, коли думала про нього, коли хотіла йому написати листа.
А вечір тоді був не просто вечором, а миттю, яка згадувала думки про нього. Хто він? Хто він? – думала вона уже сидячи у тому куточку разом з ручкою і стопкою паперу. Він, він мій... мій маленький... мій маленький, власний чужинець. Він мій маленький, але уже не чужинець, бо став надто близьким. Якоїсь миті їй здалося, що кожен її подих дихає ним. І тоді захотілося не дихати аби перевірити, чи справді це так. Тої миті, коли її груди наповнились останнім подихом, за яким не мало бути видиху, вона завмерла. Але не померла, бо була наповнена ним. Отже, він став її життям. Хотілося торкнутись його очей, які ніколи не бачила, так хотілося поцілувати його карі очі... Звідки вона знала, що вони карі? Вона не знала, більше нічого не знала, не розуміла... тільки хотіла його. Хотіла віднайти у своїх снах про нього обличчя того, котрого любила. Так, вона його любила. Любила божевільним коханням свого маленького, придуманого незнайомця. Він був її щоденником, бо кожного дня записувала свої думки у його серцю. Він мовчки слухав і розуміюче усміхався. Вона дуже любила його сміх, тому завжди казала: смійся, смійся голосно і щиро, бо я люблю, коли діти сміються. А він відповідав – я сміюся, чесно... І вона йому вірила, бо хотіла чути неймовірний сміх. Іноді, її думки губилися, тоді він збирав їх до купи і записував. Йому зовсім не важко було. Легко було віднаходити у її думках себе. Тоді розумів, як вона його любить. І також хотів... Хотів зустрітись, бодай один раз, лише заглянути у її карі очі. Звідки він знав, що у неї карі очі? Він не знав, він нічого не знав і не розумів... тільки хотів віднайти у своїх снах про неї, обличчя тої, котру любив.
Коли наставав вечір, вона вибігала на вулицю і дивилася на небо. Бо у ньому світили зірочки, його зірочки, зірочки його карих очей. Тоді, їй здавалося, що він на неї дивиться. Тому навчилася спокушати його, бо відчувала, що легка хода тої спокуси бентежить молоду душу. Їй подобалося роздягатися, повільно, ліниво... так, аби він встиг сфотографувати. І якось, вона побачила себе на його фото голою. Стояла і дивилася на себе, вірніше, на них. Він, він... він огорнув її собою створивши клубочок чужої любові.
Так вона уперше стала коханкою і втратила цноту з чужинцем. Та тішилася думкою – з власним чужинцем. З кожним разом хода спокуси переставала бути просто легкою, а ще й бажаною. Вона бажала опинитися на сторінках його книги у найінтимніших моментах. Аби знов і знов ламати його стриманість – мати його. І кожного разу він втрачав нову цноту, так само, як і вона – пізнавали один одного думками...
Коли їхні думки починали думати, ще не усвідомлювали, що вони переплітаються. У тому танку сплетеного кохання бавилися одне з одним, як діти... як діти раділи, як діти відчували наївну дитячу дружбу. Але кохання... те відчайдушне кохання видавало думки стукотом сердець. Їхні серця стукотіли з такою силою, що не можна було не почути. Тому вони чули, чули кожне тук-тук... Яке дедалі сильніше хвилювало. Хвиля почуттів підносила їх до самого неба, а потім знов кидала у розкуйовджений пристрастю океан. Вона стала його водами, а він її наповненням. Бо наповнював її краплинами свіжих капель – свіжого подиху. Так легше дихати. Навіть тоді, коли задихаєшся від великого хвилювання і починаєш жадібно хапати слюну. Тоді, він дає їй пити себе, а вона тамує його голод собою. Бо він завжди голодний... Просто до неї його ніхто так не любив... так, як вона... тільки вона вміє так любити. Бо тільки він уміє зароджувати у ній злість, яка горить вогнем нестримних почуттів. Жага, жага дотику тіл, жага поцілунків... усе, усе було маревом, міражем у розхристаній пустині уяви... що в мить перетворювалась на їхній оазис. У ньому пахло раєм. Він любив її запах, бо вона пахла раєм. А вона полюбила той рай, бо у ньому був він. Не просто був, а вдихав аромат...
Аромат терпкого вина додавав їм терплячості. Але і хмілю. Саме тому він завжди ходив п’яним... від неї. І тоді, як почула це з його вуст, вони прошепотіли десь там далеко, відчула неймовірну силу, силу, яка може зламати його – мати його, тоді, коли лишень захоче. Сила його кохання опинилася у її руках. Він любив бути у її руках, бо вміла робити приємно. Тому казав – роби що хочеш, казав, бо знав, що вона зробить усе. Навіть неможливе – полюбить.
Їм не можна було марити коханням. Не можна було впускати у сни один одного, не можна було у тих снах відчувати близькість... не можна було.
Вони обоє розуміли, але не хотіли скоритися тутешнім законам. Бо для закоханих закон не писаний. Тому тої ж миті їх вигнали... із пекла. А наступної миті вони породили рай. Рай вічної любові.
Вона стала вічною з самого початку їхнього знайомства. З самого початку набула визначеного кінця, бо стала початком та кінцем.

Мій маленький, ти завжди будеш моїм зайчиком – писала вона. Бачиш, як склалося, ти став зайчиком, моїм зайчиком, моїм маленьким зайчиком. Світ якось перевернувся і ти опинився у моїх ніг, тоді, коли я лежала в калюжі. Єдиним дотиком руки ти допоміг мені піднятись. І я піднялася. Але так і не сказала тобі дякую. Тому кажу зараз, кажу так голосно – мовчки, аби почули усі - люблю тебе, всім серцем і душею, люблю тебе...!!!
Не треба слів, не кажи нічого, бо найкраще ти вмієш мовчати. Просто підхопи мою сльозу поцілунком і проковтни – так я вічно житиму в тобі, а ти в мені. А тоді я піду, піду аби не бентежити тебе своєю «розпусною» поведінкою... Але тепер ти точно знаєш, бо я відповіла на твоє питання, що ти задавав тої ночі у вісні.
Я вирішила відповісти, бо знаю, що сьогодні ночі вже не буде, я не ляжу спати аби впустити тебе у свій сон. Я не ляжу, більше ніколи не засну. Бо сон став яв’ю. І ось, ти стоїш переді мною – я у твоїх долонях, ти – у моїх. Ми обоє в полоні. Чуєш, ми полонили одне одного радістю. Бо я дуже рада, що ти в мене є. Дякую тобі за те, що ти є...

Мій маленький, мій маленький зайчику...
Мій маленький хлопчику, вчора ти питав – любиш мене?
Навіщо задавати дурні питання. Ти навчився задавати непотрібні питання, бо насправді вони важливі. А я навчилася мовчати. Я так навчилася мовчати для тебе, що забула говорити для себе. То чому ми навчилися у одне одного? Любові. Ти навчив мене бути стриманою, а я тебе – розпусним. Але знаєш, я не можу бути стриманою з тобою, бо ти є нестриманість. Одного дня ти нестримно забажав любові. І вона прийшла, прийшла твоя любов. Тільки чогось, у образі людини, яка належить моїй душі. То я подумала – може я, це зовсім не я? Не я тебе маю любити, а та... інша. Не я тебе маю розуміти і плекати твої почуття в собі, а та... інша.
Тому я стаю іншою... заради тебе, мій зайчику. Стаю тою, яка пронесе любов крізь цілу вічність. Вічність не років і не століть а людських душ – живих і мертвих, мрій, безсмертних слів – я тебе люблю.
Мій любий зайчику, я не закінчую свого листа до тебе, якого ніколи не відішлю поштою. Бо моя пошта живе в тобі. Носиш мої незрозумілі літери, складаєш у слова. Але боїшся читати. Та я розумію. Я дуже тебе розумію... Тільки маю сказати – не бійся, не бійся відпустити мрію у власне почуття. Бо твоє почуття є ніщо інше, як моя любов.

Якось, я уявила себе кішкою і тої миті здобула славу, бо була кішкою величної особи. Та особа дуже примхливо обирала кохання, те, яке мало стати її навіки. Це мішало тій особі палко любити, просто і віддано. Я мала спостерігати історію їхнього кохання і марити хвилиною, коли він нарешті візьме мене... покладе на коліна і почне пестити. Дивно, хіба кішка може любити особистість, яка набула образу людини? Я любила свого хазяїна, бо була підкорена йому. Бо любов треба підкорити(прийняти). Протягом віків його любов’ю була саме я. Та небачений світ відлякував мого хазяїна кожного разу, коли дивився у мої кошачі очі. Вони лякали його глибиною, бо у тій глибині відчував нестримне почуття закоханості у власну кішку. Тому кидав мене, жбурляв мною у забуті куточки душі і йшов до неї. Ішов пестити ту, яка не вміла його любити, не вміла любити так, як я. У чому ж була моя слава? У ньому. У моєму єдиному і незабутньому чужинцю.
Він і досі такий – чужий і рідний водночас, близький і далекий. Він і досі так само любить її, бо ще не знає, як сильно любить мене. Бо він любить мною, я його любов. Він відчуває, але настільки маленький – дитина, що боїться усвідомити дуже відповідальну мить свого нового життя. Бо коли усвідомить – навіки опиниться у полоні любові – моєму. Я хочу взяти його в полон, але не хочу тривожити його прекрасну, наївну душу. Тому він стає моєю дитиною, моїм маленьким зайчиком. Я віддаватиму любов материнську аби не бентежити свідомість дорослим життям. Бо він не подорослішає доти, доки я буду його мамою.
Тому, як завше беру пелени з раю і пеленаю свого маленького хлопчика любов’ю. Він має сестричку – дівчинку, яка живе в мені і малює планету Любов. Вона свічечка – освітлює дорогу до Бога. Мої малята – милі янголята – мої кохані голубки. Заради яких я здатна померти. Померти. Аби жити вічно у лоні Любові, з вами, мої голубки... Тому, то не полон, бо у тому полоні я як ніколи вільна. Вільна, бо ведуть сліди Його сили, а коли мені важко, то беруть на руки і несуть...
Із віку в вік несе мене у своєму серцю і нестиме доки не опанує вічність. Доки не збагне, що я стала іншою заради нього. Стала, аби не бути його розпусною коханкою, а істинною любов’ю. А коли усвідомить, його оточить вічність круглими кутами і стінами – полон. І той полон для нього стане раєм. Тоді я – інша уже житиму у ньому, бо ми одне ціле, просто свого часу ми набули двох окремих тіл – чоловіка та жінки. Але доля скориставшись моментом довіри поєднала не тіла, а частини душі, які загубились у них. Тому у вічності вони будуть єдиним організмом – Богом.

Мій маленький чужинцю, тривожиш моє єство собою. Але та тривога – турбота про тебе. Саме тому, я тебе не турбую, а люблю. Саме тому не злюся, а злю. Бо то вогонь пристрасті який вирує у моїй половині тебе. Ти бери його у долоні і неси, як твоя сестричка свічечка. Неси горами і долами, камінням гострим і пекучою лавою... але неси свою любов. Неси її крізь вічність. Бо так нам заповів наш Батько.
Тому слухай, що каже твоя мати, слухай мене, мій маленький чужинцю, бо я помираю... Слухай і виконуй мою останню волю – люби. Люби ту, іншу... Бо маєш пронести пліч-о-пліч з нею любов крізь цілу вічність. Тоді Бог благословить нас Раєм і я воскресну. Тоді, коли у душі кожного воскресне Христос.

Мій маленький чужинцю, важко говорити, тому я краще помовчу, а ти постарайся зрозуміти сказане мною мовчання. Але знай – силою твоєї любові я прийду новим світом у вічність блаженства. Будуй жертівника, бо маєш принести мене у жертву – відцуратись, забути... аби згадати і полюбити ту, яка стала заради тебе іншою. Присвячую тобі себе. Усі мої мрії – твої. Бери і неси їх волею і бажанням любити У тебе не було іншого кохання ніж я. Бо я твоя істина, а ти моя...
Часто задавала собі питання: хто ти мені? Дитина, друг, коханець, людина, Бог.
Ти завжди різний, але завжди той, котрий мені потрібен. Я приготувала для тебе Коктейль Любові. Бери і пий його, пий його з моїх вуст... пий аби втамувати голод ніжним дотиком моєї душі... Пий його і живи вічно! Бо то коктейль вічного життя...

До зустрічі...........................................................................
...................................
У обіймах мого Барвіночка, мультик завжди закінчується щасливо.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:42 | Сообщение # 10
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Очі

Оце сиділа і дивилася на твої очі. На твої справді карі, гарні, очі. Вони світилися зірочками, моїми зірочками... А за вікном вив вітер, а може не вив, а розмовляв з кимось , чи з чимось...
А я дивилася в твої очі, і хотілося плакати. Скажи, чому мені хочеться плакати, коли дивлюся в твої очі?
І що то за сльози – сльози жалю і болю, чи сльози щастя і радості.
Вони вміють говорити, твої очі вміють говорити, особливо тоді, коли торкаюся до них пальцями, через завісу відстані... нічого, я все одно відчуваю, відчуваю і плачу. Вони схожі на мої, бо дівочі. Ти вкрав у мене очі. Ні. Я сама тобі дала. Навіщо я тобі дала свої очі? Правильно, для того аби вони були твоїми. Бережи їх , бо мої очі мить нашої нездійсненної зустрічі. Бережи, бо якщо вбережеш, то можеш вхопитись за ту мить.
А навіщо та мить і тобі і мені, коли нас оточує безліч щасливих митєвостей? Чому та мить з тобою, така мені дорога?
Хто ти? Мій чужинець?
Мій. Чужинець. Але навіщо? Навіщо усе так...
Я уже було хотіла піти. Та озирнулася аби витерти твої губи – злизати залишки Коктейлю Любові. І побачила очі. Вони такі... вони такі глибокі і пророчі. Про твої очі можна написати казку – добру казочку про добрі очі.
Хтось вміє вкладати у слова любов. Я пробувала, але не можу, бо люблю не словами, а серцем. Моє серце скопіювало твої очі. Тому слів не потрібно. Тільки мовчання, те мовчання, яке ти розумієш. Розумієш...?
За вікном йде дощ, йде собі, йде і не хоче зупинятись. А що йому стояти у хмарах, чи висіти у небі? Краще йти, йти і мочити людей.
Твої очі, твої очі... малюють любов, коли дивляться на мене. Вони бачать мене кожного разу. Коли стою перед дзеркалом. Моє дзеркало твої очі. Мовчання говорить? Так. Говорить твоїми очами. Досить у них заглянути і можна побачити цілий Всесвіт. Прокрутити, як кіноплівку старе кіно – історію людства. Ти все носиш в собі, зберігаєш. Бо очі вміють фотографувати. Тобі не важко бути мудрим?
Якщо правильно зважити мудрість, то вона зовсім не важка. Особливо тоді, коли мудро дивишся. Тобі не треба нічого казати, писати, ще щось... Тобі треба іти поміж люди і дивитися їм у очі. Бо твої очі чарівні. Як тільки но заглянеш, починаєш тонути, тонеш, тонеш...
Хтось захлибається бо не витримує Любові(ті, які носять на собі тавро), а всі інші потонувши опиняються на вершині, ще невизнаного блаженства.
Бо дивитися у твої очі справжня насолода.
Та я не така, як усі. Тому завжди хочу більше. Вчора одне, сьогодні друге...
Я хочу аби ти їх закрив. Коли їх закриєш я до них торкнуся аби відчути на смак – смак глибокого пізнання. Не поверни мені очі, а віддай... Бо я не можу без них жити. Хоч один разочок, кожного дня зазираю у них – завжди, щоб відчути нестримну жагу любові. Вони живі. Вони такі живі, що підморгують і усміхаються, бо знають, що я люблю, коли ти смієшся. Інше залишай собі, мені віддай тільки очі, бо в них є все. А коли ми обміняємось усім, залишивши інше... те інше не матиме сенсу, ніякого.
Твої очі, я буду їх малювати, і марити дотиком. Віддай мені все, бо усе твоє – моє. Бо ти частина мене. Нас будували з одного – з Любові. Тому ти частина мене. У мене є твоє тіло, твоя кров, та це інше, я хочу очі. Дуже хочу. Тому дуже нестримана. Не можу тримати в собі жагу, яка великою хвилею лине до тебе, аби віддатись. Любові треба віддаватись. Тому я віддаюся тобі, любове моя. Прийми мій дар. Бо дарую, не золото, не срібло... а душу. Моя душа відкрила всі двері на світі, які тільки можуть бути. Тому спокійно можеш заходити. Заходь. Будь, як удома. Будь дома. Бо твій дім душа. А раз вона у нас одна, то половина твого дому – частина моєї душі.
Тому заходь. Увійди у мене, аби стати мною, а тої миті я стану тобою. Ухопимося за нашу мить, і вона перетвориться на ціле життя.
Знаєш, позавчора мене запросили на бал. І я подумала, що не ввічливо відмовляти. Тому купила подарунок, за ті гроші, які хвилюють римою і на світ народжується вірш. То був вірш – привітання, а ще проза...
Та мені нічого було одягнути, аби достойно виглядати поміж заможних людей. І ось я вмостилася у своїй дині зовсім гола. Миші мене вчасно довезли.
Коли увійшла у залу мене одразу помітили... помітили гачком – бідна. Тому моє місце за столом було між прислугою. Хтось хотів принизити. Але той хтось навіть не усвідомив, наскільки та прислуга багата. Чому? Вона вміє щиро сміятись. Тому нам було весело. Усі інші, що складають інше їли і пили з розкішного столу. Їм також було весело.
Я також їла м’ясо – грішила. М’ясо було солодке – його забули посолити, може тому я плакала, аби посолити сльозами печене м’ясо. Але хтось один залишив свою тарілку чистою. Той не їв і не пив, тільки сидів і усміхався, дуже приємно і лагідно. Той сидів навпроти мене. Інколи, я зазирала тому у очі і питала – Ви завжди так. Ні – відповідав той.
Кожну промову окремої людини хотілося прокоментувати. Але тільки но якась людина кінчала її, одразу хапалися за келихи і перевертали їх до гори днищем – випивали. Те що пили, у когось було гірким, у когось дуже гірким, у когось газованим, у когось терпким...
Тому всі наче, поділились на певні групи: гіркі, дуже гіркі, газовані, терпкі, а уся інша маса ще не визначилася. Тому стояла собі з краю і топталася в пошуках пісної їди. Кажуть, тримати піст важко. Я не пробувала, тому не знаю. Але думаю – навіщо його тримати? От якби навчити постити душу...
А то ми не їмо м’ясо і кривимо душею. Так кривимо, що вона бідна, не витримує болю, але мусить... калікою повзає, як змій злизує пилюку(недоїдки розкішного столу)але прагне життя. А ми даємо тільки смерть.
Кожну промову окремої людини хотілося прокоментувати. Але всі так були захоплені власною дотепністю, що аж ніяк не чули мого мовчання. Я ледь помітно махала головою і усміхалася аби бути схожою на всіх. Але той величезний стіл видавав мене маленьку. Так мене і звали – дитина. Я вирішила випити трішки гіркого аби продемонструвати, що я доросла дитина. Та воно не туди пішло – вилізло боком. Стало соромно. Я добре впізнаю сором. Запалилася вогнем і вибігла на вулицю, аби стати пічкою. Навколо мене зібрався народ погрітися. Мені не шкода тепло. Але, розумієш, вони брали його долонями, черпали черпаками і несли до річки, що текла собі поблизу. Для чого? Хотіли скупатися, а вода ще була холодною. Просто вони усі були вже тепленькі(від гіркого...). Дивні люди. Може, тому, що люди? Тому я попросила прислуг аби вони подули, чим дужче – знявся вітер. І тої хвилини вуглики в мені зачервоніли і почали дихати вогнем. Вогонь був справжнім. Тому їм усім почав пекти долоні. Вони так жадібно простягали руки на ді мною аби погрітись, що не помітили, як опинилися у пеклі. Воно не гріло, а пекло...
Жаль, жаль їх стало. Сумно. Плачу. Не можу дивитись як мучаться душі у живому пеклі. Живуть і мучаться. Захотілося обійняти їх не вогнем, а теплом, захотілось поцілувати. Але вони хочуть... Хочуть з язиком. Мій язик пече, бо вогняний. Не розуміють. І лізуть мені до рота – спокушають. Душа не піддається. Рот на замок, аби ісповідувати смиренно дороге мовчання.
Я не казала їм ані словечка. Лише попросила зробити свято. Воно сталося тоді, коли місяць усією своєю пихатою повнотою втопився в річці – стало темно. Але той блиск... Вода горіла, кипіла. Переливалась хвилями світла і манила у свою глиб. Пішли всі хто умів плавати і потонули. А тих, що любляче милувались сяйвом, вода підняла високо-високо...
Та я усе одно плачу. Заливаю сльозами власний вогонь, аби не обпікав грішні душі. Чи винні душі в тому, що грішні. Винні, дуже винуваті. А я плачу бо не можу розбудити у них співчуття до навколишнього і до самих себе. Бо вони самі себе катують, обмотують ланцюгами і палять живцем...
Боляче дивитися, як мучаться. Думаю - лише б заглянули, тільки би заглянули у твої очі... Тому стаю перед ними гола і боса і віддаю їм погляд любові. Не розуміють, лізуть до мого рота, хочуть... навіть важко вимовити – зґвалтувати. Колись, хотіли моє тіло зґвалтувати, а тепер душі зажадали... Бо стоїть перед ними гола...
Вона гола не тому, що хоче, а тому, що відкрита для Любові.
Як їм пояснити це? Віддатися.
Тому дивлюся у твої очі, мої рідні очі, і віддаюся, бо знаю, що взявши мою душу, вони втамують свою жагу і вже більше ніколи не хотітимуть.
Та чи вистачить мене для всіх?
Одна – я одна із них. І тільки разом з тобою – Я, Я і ТИ, Я – ТИ.

В останнє дивлюся у наші очі. Ти поруч, зовсім близько, тримаєш себе за руку моєю рукою. Цілуєш свої вуста моїми – злизую краплини Коктейлю і йду. Іду віддаватися аби стати твоєю навіки.
Ось так ти мене приніс у жертву. Я не казала тобі вчора, аби настало сьогодні. Я не казала тобі аби ти плакав моїми сльозами, аби пожалів. Аби пожалів мене, людину. І дав на плечі важкого хреста. Того котрий пронесу з твоєю поміччю і буду з тобою, стану тобою.
Ти наповнений моїми улюбленими квітами, став переді мною на коліно і запропонував одружитися. Я не втримала сліз щастя і розлила його на простори Землі, воно потекло горами, долами... розцвіло казкою – Еден.

Так. Згідна – відповіла я і взяла на плечі твого хреста – Любов. Шлюб.
Наш шлюб освятили дорогою. Тією, яка поведе народ не до слави, а до Величі. Тому я стала на кінці шляху, а ти на початку. Перші кроки один до одного стали початками, коли ми зійдемось на середині початки набудуть єдиної ознаки – Кінець - Початок. Аби усі котрі йдуть позаду тебе і позаду мене простягнули один одному руку допомоги, обійнялися і пробачили один одному в знак Любові – полюбили ближнього, як самого себе.
Ця заповідь усім їм стане дорогою. І вони так само стануть на кінці її і на початку аби йти до єднання.

Вони все ще дивляться на мене, твої очі. Милуються, пестять. Кажуть: не переживай, усе буде добре. Усміхаюся, ти у відповідь смієшся. Відпускаю твою руку з своєї, вона так повільно втекла від твоєї долоні і показала пальчиком туди...
Ми подивилися туди... а там...

Я перестала боятися ночі. Вона мене чарує красою зірок, які ведуть твоїм поглядом. Бо я крокую з ночі аби зустріти вранішню зорю.
Подивися сьогодні на захід сонця, він буде останнім – кінець. Візьми у променів моє послання – погляд любові і вирушай у путь. Зустрінемось Ранком – початок...
Ось і все. КІНЕЦЬ.
Нарешті він почався. Почався аби увійти у Вічність Великим Початком.
Інколи, дивлюся на свою недобудовану хату, яку малювала безліч разів(мріяла), стає шкода її, особливо кімнату дитини... Бо там стіни будуть розмальовані - синє небо, сонечко, метелики, пташки, зелена травичка, дерева, струмок, квіткове поле...
Я не зможу забрати з собою стіни у Вічність. Але маю Веселкові фарби і пензлик, і маленькі ручки, що люблять малювати душею.
Мій дім - душа.
Душа – Вічність.
Вічність – Життя.
Життя – Любов.
Любов – Бог.

Вони усі - частина мене, вони – любов моя. Моя дорога незбагненна,
Бо та дорога - я. Крокують мною, всі ті котрих люблю. Я не людина – квітка. Радість їм дарю. Бо моя доля жити, я не зав’яну, у мене є вода – стелюся килимом для них. Зникає спрага –Він моя вода. Починаю річку,
вона нестиме сміх для віруючих всіх. Відкриє плодючість доріг. Поївши пилу вуста умиє, як схиляться усі в поклоні. Тож станьмо на коліна і помолімось Богу. Подякуймо за те, що віднайшли дорогу, яка до Нього приведе...
Як воля Його, то будемо повзти. Молімось, люди Богу, аби змогли піднятись і прийти. Киньте черевики, нехай каміння ріже п’яти, і терен в тіло заліза,
нечиста кров нехай сичить...
Христа зуміли розіп’яти. Тож треба гідно й хрест нести. Гідність мусай позичати, бо загубили у віках... Я стала полем квітів, аби знайшли її в моїх вінках. Не розплітайте їх, а на голови вдягайте:
Весни – Бузок,
Літа – Мак,
Осені – Хризантеми,
Зими – сніг і іній синій.
Загублюсь у волоссі заспаних доріг йдучи до сяйва у душі...
Зморилась, сіла відпочити, тай заснула...
Люлі-люлі...
Аби прокинутись на самоті з собою. Але не від того одинока, що сама.
Увінчана Любов’ю прохаю в Господа Тепла...

***

Мій маленький чужинцю, тривожиш моє єство собою. Але та тривога – турбота про тебе. Саме тому, я тебе не турбую, а люблю. Саме тому не злюся, а злю. Бо то вогонь пристрасті який вирує у моїй половині тебе. Ти бери його у долоні і неси, як твоя сестричка свічечка. Неси горами і долами, камінням гострим і пекучою лавою... але неси свою любов. Неси її крізь вічність. Бо так нам заповів наш Батько.
Тому слухай, що каже твоя мати, слухай мене, мій маленький чужинцю, бо я помираю... Слухай і виконуй мою останню волю – люби. Люби ту, іншу... Бо маєш пронести пліч-о-пліч з нею любов крізь цілу вічність. Тоді Бог благословить нас Раєм і я воскресну. Тоді, коли у душі кожного воскресне Христос.

Вона заснула за столом, темної ночі – був ранок. А на небі сяяли зірочки...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:44 | Сообщение # 11
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Ендорфіни

Що є правильно? Що є нормою визначення правильності, чи нормальності?
Світ безглуздий!!!!
Безглуздий, бо прекрасний.
Безглуздий, бо цинічний...
У нас на всьому є «цінники». Ми все оцінюємо на противагу чомусь. А для чого? Для життя? Це і є життя?
Життя також «цінник». Життя – велика ціна за духовність. Такий собі шлях, що веде у Вічність.
То може, життя то і є щастя? Без усіх інших принад і «цінників»...
Не саме життя є щастям, а пізнання, пізнання дороги. Пил, сморід, каміння, вогонь, буревії... усе це дорога – горе, біда, лють, ненависть...
Це ціна. Ціна за що. Невже треба себе «зламати» аби отримати істинну насолоду від життя?
Ми ніколи не зможемо отримати насолоду від життя, по одній простій причині – ми не Живемо(саме з великої букви).
На життя заслуговує тільки безсмертна істота. А ми обрали шлях смертників. Повіривши у смерть.
Ми всі помремо? Більшість і так уже давно мертві, наче зомбі, блукають по світу, як дикі хижаки – живі мерці. Хіба живий мрець може отримати щастя?
Можливо... Можливо, його щастя у тому, що він перестав відчувати. Ось і ходить щасливий від того, що нема у душі почуттів. Нема чим відчувати.
Тільки спокій, мертва тиша – яма. Щастя людини – яма, чорна нескінченна діра. Щасливий, бо мертвий і живе у пеклі. Пекло – рай. Не вірите?
Тоді чому так весело жити – мучитись у ньому? Киньте погляд просторами, що нас оточує?
Цивілізація.
Цивілізація – щастя людини.
Життя – велика ціна за духовність.
Ми протягом віків будуємо своє щастя. Воно у нас крилате і світле, а ще дуже швидкісне і тепле, а ще унікальне...
Наше щастя має неймовірну ціну.
Інколи питаю себе – нащо їсти?
Нащо пити?
Аби ходити в туалет?
Аби ходити в туалет...
А для чого ходити в туалет?
Аби випорожнитись.
Світ полонений людськими екскрементами. Вітер розносить запах сезону(нескінченний сезон екскрементів...)
Радіація. Ми всі заражені щастям.

Так от . Душа(кожної людини окремо) інколи голодна, інколи сита, інколи існує впроголодь. Вона існує, бо треба випорожнитись. Коли вона пуста з’являється поняття щастя. Поняття взагалі не існує. Нема тих, чи інших понять, тільки звільнення. Ми звільняємо емоції – випускаємо їх блукати. Виприскуємо те, що є всередині на навколишній світ(кожна людина – окремий світ). Момент виприскування називаємо щастям. Але воно залишається тільки назвою. Бо виприскувати це не щастя. Щастя – давати, віддавати.
Бо «виприскують» екскременти, а віддають(дають) Почуття.
То де різниця. Де кордон між образним і реальним, між свідомим і підсвідомим, між балаканиною і філософією, між мудрістю і тупістю....
між Щастям і щастям?
Де знайти ціле море ендорфінів?
Чи можна припустити, що «гормони щастя»(ендорфіни) і є душа?
Чим зумовити їх появу?
Дух людський не просто дух життя – душа, що вміє відчувати. Людина виплекала в собі безліч почуттів, розвинула інтелект – розум, що справді “володіє землею.” Людина осягає знання, що приводять до величі: такий собі комп’ютер-всесвіт, кожен з нас окрема часточка певної програми, програма називається – “Життя.” І як би ти не намагався прожити життя по-своєму, надаючи йому назву: власного, ти є складовою того, який “володіє землею” – Людство. І мабуть, гріх прабатьків то є їх майбутні покоління. Покоління, які скорилися поняттям: добра і зла, які пізнали любов та ненависть, які вчинили злочин проти самих себе – народилися. Машині притаманно ламатися, от ми деколи й ламаємося, вірніше було б сказати: казимося, та казимося вже кожен по-своєму.
Те, що людина – машина, зараз переконаємося науково.
Під словом казитися, маю на увазі: стреси, страх, поганий настрій, неврологічні розлади...словом, те, що мішає бути щасливим руйнуючи нервові клітини.

Включають механізми стресу й тримають їх під контролем кора головного мозку й гіпокамп.
Гіпокамп – невелика частина мозку не зберігає спогади, але без її нормальної роботи людина не може, запам’ятати ніяких нових речей. Гіпокамп займається перекодуванням інформації в короткостроковій пам’яті людини, для її наступного запису в довгостроковій пам’яті.
Людина – комп’ютер. Гіпокамп – мікросхеми північного і південного мостів, а також – їх «шини даних», що зв’язують між собою центральний процесор, оперативну і постійну пам’ять. Наука стрімко мчить вперед аби створити людину-кіборга. І десь років через п’ятнадцять протез пам’яті(гіпокамп) з’явиться для людини, а не тільки для пацюків та мавп.
Можливо, до того часу ми нарешті взнаємо, як працює людська пам’ть(досконало). Досконалість прикра річ... І можливо, згадаємо усе(можливі переродження – минулі життя).
Невже для того аби бути щасливим треба вживлювати у живий організм електронний прилад?
Бо саме потужний гіпокамп і добре розвинена кора головного мозку
можуть швидко впоратися зі стресом і, виходить, заощадити сили організму(не дають йому бути нещасним).
Потужний гіпокамп і добре розвинена кора це ніщо інше, як інтелект.
Аби гормони, що з’явилися внаслідок стресу, не «витягували» енергію з організму, таким чином руйнуючи нервові клітини треба розвиватися(працювати інтелектуально).
Інтелект захищає від стресів і продовжує молодість.

Це не я придумала – наукою доведено. Зараз модно посилатися на наукові дослідження.
Але як на мене, щастя це не є проект біоінженерії...
Бо за нього відповідає духовний інтелект, духовний розвиток людини без матеріальних «цінностей».
Тому для порівняння можна сказати: гіпокамп – душа(частина «великого мозку» – Всесвіт). Розвиваючи її поліпшується енергообмін у клітинах кори(Всесвіту). Всесвіт – людина. Такий розвиток загальмовує процеси руйнування від стресів. Отже людина здатна радувати себе. Енергообмін – просвітлення душі – маленькі частинки – нейрони рухаються до пізнання істини – пізнання Бога. Чим вищий рівень духовності тим більше накопичення енергії(Світла). Енергія(Світло) – Тепло, Любов. А Любов, як відомо – Бог. Тому таким шляхом Всесвіт(людина) стає енергією(не тіло) Богом, гіпокамп(душа) – чашею. Та чаша завжди наповнена Світлом, наповнюється, і ніколи не переливає. Дорога пізнання вічна, бо прокладена протягом Вічності(у Вічності), суть у тому, ким ти йдеш у Вічність: «вільними радикалами» - руйнація, чи Світлом.
Світло зумовлює появу «гормонів щастя» - «ультрафіолетове опромінення».
Але для цього не треба засмагати на сонці, а зароджувати Сонце у собі; для цього не треба включати ультрафіолетову лампу аби опромінитись – прозріти, а треба рухатись – вчитись – розвивати духовність.
Тоді зникає біль, бо вплив проти болю здійснюють ендорфіни – «гормони щастя». Та є хибна думка, що «гормони щастя» виникають під час оргазму.
Можливо, у фізичному розумінні – так. Але фізичне сприйняття – ілюзія.
А у духовному, що є вічним «гормони щастя» - оргазм – істина – Бог.
Я не знаю і не маю іншого щастя ніж Бог(Любов).
Пізнавати Бога – щастя.
Таке щастя наповнене Світами та Вимірами Любові. Ти ними Живеш, Живеш у них – рухаєшся – увіковічнюєшся. Адже Світи та Виміри є ті котрим даєш Любов. Комусь – пристрасно, комусь – стримано...; по батьківському, по-дитячому, по-дружньому... Але завжди віддано. Бо Любов треба віддавати. Тільки повна віддача(жертва) принесе пізнання істинного щастя – цілісність(єдність). Саме тому Любов єдина. Бо нема богів, є тільки Бог. І він дає Все – Себе. Дає і має. Має, бо дає.
Він не марить своєю абсолютністю, це ми(люди) маримо щастям, бо живемо в ілюзії. Невже, наше життя ілюзія? Ілюзія придуманого щастя.
Ми придумали собі ідола – матеріальне щастя(благо).
І порушили першу заповідь – Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів крім Мене.
Першу та другу – не роби собі ідола, або чогось схожого до того, що на небі вгорі, на землі долі, або в водах під землею, і не вклоняйся їм і не служи їм.

Якщо задуматись, то людина служить задоволенню, що може втішити її тіло. Тіло втішають матеріальні цінності. Бо живемо по загально прийнятих нормах. Ті норми стають звичками. А звички пригальмовують нововведення. Виявляється, для того аби сучасній людині пізнати Бога, треба формувати світогляд заново. Бо старий має звички...
Ну, наприклад, вірити побаченому...
А душу побачити на долоні не можна, більше того Бога. Його не можна побачити фізичними очима, чи відчути на дотик...
Це розуміє кожна пересічна особа, принаймні віруючі.
Розуміння Бога це та сама «цивілізація» тільки духовна.
Адже у матеріальному світі, людина пізнавала прості речі, формувала з них складніші, а для кращого сприйняття навчилася складні речі робити простими, аби полегшити собі життя. Прогрес не зупинявся, бо було прагнення йти вперед.
Тому якщо розглянути духовність, як певну «цивілізацію», то у ній фізичною мовою є грандіозна перспектива – Жити в Раю.
Але людина формує уявлення Раю, як якийсь куточок на Землі чи на небі де всі живуть безтурботно й щасливо. Але якими саме є ті безтурботність і щастя? Знову ж таки по фізичним міркуванням – розкішні доми, куча принад, задоволень, розкоші...
Це не так.
Єдина розкіш – Бог.
Любов – Бог.
Щастя – Бог...
Тому, що Бог – Все.
Коли зникає Любов то виникає порожнеча, яма. Вона пуста і чорна. А потім заповнюється ненавистю через відсутність Любові.
Ненависть, нещастя, біди, хвороби... людство мало Любов, але через небажання розвитку духовного, лише матеріального, опинилося у ямі, яка поступово заповнилася ненавистю... Тепер ми шукаємо бога у хімічних реакціях, у фізичних відчуттях... А коли віднаходимо ліки від певної хвороби(невиліковної) тішимося щастям.
Коли насправді щастя не у ліках, а у відсутності хвороби. Бо єдині ліки – Бог. Душа у якій живе Бог не хворіє. А тіло... А тіло – випробування душі.
Так само, як і матеріальний світ – випробування духовності.
То що ми маємо? Що маємо ми, люди?
Наша історія побудована на війнах. Наше теперішнє - не стабільність.
Наше майбутнє – невпевненість(відсутність майбутнього).
Так прагнемо жити в раю, що опинилися в пеклі. Ми народилися(прийняли фізичне тіло) – спустилися в пекло(планета Земля). А розвиток у чому?
У бажанні вийти з нього, піднятися, а не загрузнути по самі вуха. Ми під землею, у її ядрі, у прірві, у ямі... називайте, як хочете, але це так.
Тому треба вибиратися з могили, бо я не хочу жити мертвою, і ви думаю, також. Аби вийняти цв’яхи і зняти кришку треба повірити. Повірити, що небо не синє, а небесне, сонце не жовте, а тепле і світле...і воно світить у нашій середині, у нашому ядрі – у душі. Бо те Світло є Богом. Тому треба вибиратися з труни і йти у небо – в глиб.
Хіба у пеклі можна відчути Щастя? Ні. Єдине щастя – Бог. Коли розуміння цього приходить – прозріння. То настає час прийняти Бога в свою душу – у свій дім. Прийняти – відчути страх перед Богом. Страх опинитися знову у пеклі, страх образити Його таким вчинком – сумління.
Де наше сумління? Нема сумління – нема віри. Нема Бога.
Тільки люди, які скоряються коханому гріхові і любій ненависті.
Гріх треба возненавидіти.
Бога полюбити всім серцем і душею.
Як поєднати ненависть і Любов?
Там де живе Любов нема місця ненависті...

Ось це і є Щастя. Ці нескінченні думки, частина розмови... Бо вони про Бога.
Вони є шляхом до пізнання. І тому я дуже Щаслива, що прокладаю шлях тим кого люблю. Шлях, який поведе їх у Вічність власного прозріння.
Бо це як молитва, молитва за Світи та Виміри, які живуть в Любові – у мені – це одна з добрих справ, яка дозволяє вірі бути Вірою Істининною(Божою). Бо Віра це ніщо інше, як добрі вчинки.
Тому Віруйте(еволюціонуйте духовно) і будете Щасливими...

«Гормони щастя» чекають свого стрімкого буремного припливу. Треба намалювати уявою ціле море почуттів, аби вони вирушили у навколосвітню подорож, аби стали першовідкривачами найпотаємніших, найпрекрасніших куточків приспаної ненавистю душі. Вона буде дуже рада – душа. Буде рада, бо пізнавши Любов, стане Любов’ю – Богом. Щастя – це бути з Богом.
Щастя – це бути Богом. Щастя це пити Його і їсти Його, аби не випорожнитися і не насититися, а прийняти, як святе причастя, як Кров і Тіло Христа. Бо Христос це приклад справжнього християнина. А приймати причастя – приймати(пізнавати) Істину.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:49 | Сообщение # 12
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Боже вільна

У мене скоро розцвітуть тюльпани, і нарциси(білі та жовті).
Ти білий - гордий, стриманий, самовпевнений, самозакоханий... егоїст(ну,
це характеристика квітки)
А взагалі ти не Нарцис.
Ти Безсмертник - світло бузкова квіточка(фіолетова з синім відтінком).
Тому, що ти Водолій.
Безсмертник сухоцвіт, з нього плетуть вінки - імортелі.
Тому ти вічний "віночок" самозакоханої квітки...
Знаєш, люди з більш високим інтелектом надійніше застраховані від стресу.
Але так, як ти не людина, а квітка, яка дарує радість, навіть зав'янувши,
не тільки "виробляєш" ендорфіни, я й даєш їх. Бо вмієш щиро сміятись -
"радуєш гормонами щастя". Тому ти дитина, бо це є молодість.

Вічний "віночок" самозакоханої квітки - дитина. Ти і є Коктейль Любові -
Вічне Життя.
Але вічний тільки в тому випадку, коли даєш себе пити.
Я випила краплину тебе, і захотіла більше...
У цьому весь азарт.
Нема азарту, нема бажання, нема жаги... тільки голос сміху.
Смійся, смійся голосно і щиро, бо я люблю, коли діти сміються.

Це твоя програма - давати пити себе, себе, як певний інтелект, що
приводить до розуміння вічності.
Твоя програма і моя так звана дорога.
Розумієш...
Якщо узагальнити, провести певні паралелі, то ТИ - Бог, Я - Людина. і -
дорога.
Отже: ТИ і Я, ТИ - Я. Я - Бог.
Ти даєш, я беру. Я даю, ти береш - йдемо, йдемо на зустріч один одному.
Такий собі приклад, для решти людей перетворення на Бога.

Можна було написати ці кілька рядочків, що є доступними пересічному читачу.
Але весь резон у думанні, пізнанні... кожен має відкрити для себе вічність
через певний шлях.

Це і є щастя - ендорфіни("гормони щастя"). Щастя - пізнати Бога.
Щастя - оргазм(у нашому розумінні - духовному).

Для чого я це пишу?
Не знаю.
Але ти справді моя муза.
Бо пишу до тебе, крізь тебе, для тебе.
Не можу пояснити, але так воно є.
Тому, дякую за те, що ти є.

Якось я позаздрила твоїй, твоїй... бо вона твоя Муза.
А потім подумала. Чогож тоді твої думки переплітаються з моїми, а не її?
І знаєш, що я відчула?
Значну частину тебе в собі...
Так, я люблю тебе хвилювати, тому хвилюйся, бо ти не просто муза, а море
почуттів.
І зовсім байдуже, що вона - не я. Але я інша, та, яка за ради тебе стала
іншою...
(я не договорюю...)

Ти ніколи не скажеш у відповідь подібні слова.
Не кажи, лише обійми мене дитячими ручками, усміхнись і прошепчи - мамо, я тебе дуже люблю...

Можлво, скоро я тобі набридну...Але така материнська доля - вона виношує
дитину не дев'ять місяців, а протягом усього Життя, плекає Любов, бо
мама... а дитина спішить вирости, виростає і полишає...
Але поки я буду твоєю мамою, ти будеш дитиною...
Як усі мої діти. Я мама, бо ви діти.
Я дитина, бо мама...
Ось моє щастя - ті, котрих люблю...

А де "заховане" твоє щастя?

Прикриватися зайнятістю неввічливо. Тому бери перо і дряпай літери білим
чорнилом...
Чекатиму.
Я все життя чекаю...

Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати....

Отак щоразу її листи заповнюють сторінки щоденника... Не її щоденника, а її Чужинця, який вже давно не чужий. То щоденник, що об’єднує два світи. І тільки но вона у нього заглядає, перед нею вимальовується картина: минулого, теперішнього. І тільки майбутнє вони бачать разом. Відстань – їх близькість – дорога. Коли розгортає сторінки на них з’являються живі малюнки. Вони вміють говорити, сміятися, співати, бешкетувати... Бо там намальовані діти. Тому вона тримає у руках книгу, книгу, яку почала писати дуже давно, ще тоді, коли не знала кому пише, з ким мовчить. Ще тоді, відчайдушно виливала у рядочки хвилювання про світ. Але світ її не розумів. Тому ті букви смиренно сиділи собі на закритих сторінках. Іноді, вона їх перечитувала вголос. Любила себе слухати – говорила з собою. А потім навчилася мовчати з собою, бо ще не знала, що з ним – своїм щоденником.
Вона мріяла познайомитись з Богом. Писала Йому послання у вигляді творів. Він розумів, тільки Він і ніхто більше. Хоча начебто то були звичайні слова, звичайні букви, але, мабуть, розташовані в неправильному порядку. Тому казала – пишу для себе. Бо ще не розуміла, що для Нього. Перед тим як писати, мовчки сиділа і губила погляд у чомусь, у чомусь непізнаному, невизначеному, але у такому, що полонило її спокоєм. І той спокій навчився кричати, кожного разу, коли брала до рук ручку і папір.
Сентименти... Обсипали сентименти, аж до сліз, тому твори були мокрими, не завжди, але часто. Він брав промокші аркуші і сушив своїм подихом. Тоді відчувала легенький вітерець і тепло, яке зігрівало покинуту душу. Хто її покинув? Не знала. І не думала. Але відчувала пошуки, пошуки Любові. І казала – для мене вже не стерпний цей талан, бо це не я пишу. Чи це не Ти, Господи, Ти?
Грішила. Кожної миті грішила. А мить називала життям. В ній жило безліч особистостей. Особистостей, які прагнули кожен різного. Але та різноманітність давала їй можливість бути особою дещо незвичайною – не такою, як усі. Я не така, як усі – думала. Від таких думок можна збожеволіти. Божеволіла. Сиділа і дивилася на себе божевільну. А потім аби втішити себе придумала вислів: Боже я вільна!!!!
І кричала, кричала, кричала...
Люди бачили, що вона вільна, але розуміли, як божевільна – дурна.
Від не сприйняття ховалася в собі, залізла під товстий шар грунту і там сиділа. Доки не почула голос. Чий це був голос?
Його – чужинця. Той чужинець самотньо сидів у її щоденнику покинутим. Вона його покинула заради іншої миті, тої миті у якій намагалася бути нормальною. І була . Але... Але той, чужинець...
Розкуйовджив старі відчуття, минуле життя, безліч життів, безліч осіб, які жили у ній. Коли всі ті, що у ній, почали хвилюватись думками про нього, їй стало страшно, бо знову перетворювалась на ненормальну. Вона так важко зліплювала образ нормальності, що забула яка насправді. А яка вона насправді? Знає тільки він. Тому вирішила спитати у нього – яка я?
Така – відповів він.
--- Яка, така?
--- Ти така, як є...
--- А яка я є?
--- Така...
Тому зараз вона знову така... Така, як була і є – дитина, мама, дружина, коханка, подружка...
Тільки вона якось не врахувала, що не зможе просто спитати і піти. Спитала і залишилася чекати. Що? його відповідь. Вона вже пролунала.
Ні. Не повністю. Він не договорює, не хоче казати, що обманює. Тому – не договорює, вірніше, мовчить. Мовчить про неї, мовчить і марить спільним життям. Вона знає, бо відчуває. Останнім часом вона дуже багато відчуває, такі речі... дивні всякі, і речі і не речі...
Усе якось прокручується перед нею, наче кінофільм – німе кіно. Вона читає по губах і озвучує. Читає свою Книгу – його. Він дозволив себе читати, мабуть навмисне, бо знав, що почне відчувати і бачити.
Вона бачить усе крім його обличчя. Воно заховане під маскою, під тією маскою різні обличчя. Спочатку хотіла заглянути у очі, тільки очі. І заглянула. Заглянула і остаточно стала полонянкою найпрекраснішого почуття - Любов. Полонила себе ним і стала вільною – Боже вільною.
Тому уміє літати, бо зіткала собі крила – позичила у метелика, маленького, кольорового метелика. Зараз вона метелик, а він голуб. Різні. Коли він був метеликом, вона була голубом. Коли він був нарцисом, вона була трояндою, коли він був трояндою, вона була нарцисом...
Чому так? - питала себе.
І нарешті усвідомила – вони стають один одним, аби краще розуміти один одного. Чому у різні часи? Аби перебороти час. Коли часу нестане(його уже нема і не було, просто не помічала), вони обоє стануть Янголами.
Будуть літати, літати, літати... Літати один до одного в гості. Гостюватимуть цілі миті у спільному домі – душі. Їх дім великий і просторий, тому там завжди свято – злітаються Янголи і святкують Життя. Їхнє життя – молитва. Молитва про Бога, з Богом, у Бога...
Вони святкуватимуть вічно, бо його свято – вона. А він - її рятівник.
Бо врятував від нормального життя. Бо лише з ним вона Боже вільна.

Не зважайте на ці слова, бо вона божевільна. Тому говорить усе, що заманеться, все, що треба й не треба, говорить те, що диктує серце. Тому це не вона складає вірші і прозу, а серце, вона лише записує. Інколи, просто слухає. Та неслухняні руки якось записали дуже важливу фразу, та що стала історією цілого людства – пронесу любов крізь цілу вічність.
Бог почув її слова і дав волю нести. Ось і несе, несе уже цілу вічність Любов, нашу Любов до Нього, замість нас.
Їй не важко нести своє «золото», більше того тримати... Тому невпинно йде вперед.
Йде вперед аби розказати усім про Все. Йде сторінками любого чужинця. Вона його кохає. Бо він коханець, а вона коханка. Вона його поважає, бо друзі. Вона його любить, бо він дитина, а вона мати...
Вона розчинилася у ньому. Тому він її завжди носить з собою. Не треба думати про неї, бо його думка – вона. Хто вона?
Він чужинець – щоденник. А вона?
А вона... А вона їхня мама – чужинця і щоденника.
Скільки у неї чужинців? Скільки у неї щоденників?
Безліч – один.
Весь світ – чужинець. Весь світ – щоденник. Тому то сторінки людства. Бо воно у ній живе. Вона його відбиток. І саме тому прагне бути більше ніж просто людина. Ось так рятує людство, рятує собою. Дає свою душу з надією, що вони зрозуміють важливі теми. Ті теми є їхніми життями.
Їм лишається заглянути у очі, у його красиві, карі очі... у пророчі.

А потому вони обоє зав’януть. Зав’януть на чиємусь підвіконнику, чи на столі у кришталевій вазі, чи керамічній, чи в банці... Неважливо.
Важливо, що разом.

Сьогодні я обкопала тюльпани і нарциси. І зовсім випадково одну квітку зрізала сапою, іншу стоптала ногою. Боляче...
Так боляче стало, наче, каменюкою груди придавило, важко дихати... помираю – іду. Нарешті, іду, іду за тобою, бо ти йдеш.
Не важливо...
Важливо, що разом......................................................................

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:53 | Сообщение # 13
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Боже вільна

У мене скоро розцвітуть тюльпани, і нарциси(білі та жовті).
Ти білий - гордий, стриманий, самовпевнений, самозакоханий... егоїст(ну,
це характеристика квітки)
А взагалі ти не Нарцис.
Ти Безсмертник - світло бузкова квіточка(фіолетова з синім відтінком).
Тому, що ти Водолій.
Безсмертник сухоцвіт, з нього плетуть вінки - імортелі.
Тому ти вічний "віночок" самозакоханої квітки...
Знаєш, люди з більш високим інтелектом надійніше застраховані від стресу.
Але так, як ти не людина, а квітка, яка дарує радість, навіть зав'янувши,
не тільки "виробляєш" ендорфіни, я й даєш їх. Бо вмієш щиро сміятись -
"радуєш гормонами щастя". Тому ти дитина, бо це є молодість.

Вічний "віночок" самозакоханої квітки - дитина. Ти і є Коктейль Любові -
Вічне Життя.
Але вічний тільки в тому випадку, коли даєш себе пити.
Я випила краплину тебе, і захотіла більше...
У цьому весь азарт.
Нема азарту, нема бажання, нема жаги... тільки голос сміху.
Смійся, смійся голосно і щиро, бо я люблю, коли діти сміються.

Це твоя програма - давати пити себе, себе, як певний інтелект, що
приводить до розуміння вічності.
Твоя програма і моя так звана дорога.
Розумієш...
Якщо узагальнити, провести певні паралелі, то ТИ - Бог, Я - Людина. і -
дорога.
Отже: ТИ і Я, ТИ - Я. Я - Бог.
Ти даєш, я беру. Я даю, ти береш - йдемо, йдемо на зустріч один одному.
Такий собі приклад, для решти людей перетворення на Бога.

Можна було написати ці кілька рядочків, що є доступними пересічному читачу.
Але весь резон у думанні, пізнанні... кожен має відкрити для себе вічність
через певний шлях.

Це і є щастя - ендорфіни("гормони щастя"). Щастя - пізнати Бога.
Щастя - оргазм(у нашому розумінні - духовному).

Для чого я це пишу?
Не знаю.
Але ти справді моя муза.
Бо пишу до тебе, крізь тебе, для тебе.
Не можу пояснити, але так воно є.
Тому, дякую за те, що ти є.

Якось я позаздрила твоїй, твоїй... бо вона твоя Муза.
А потім подумала. Чогож тоді твої думки переплітаються з моїми, а не її?
І знаєш, що я відчула?
Значну частину тебе в собі...
Так, я люблю тебе хвилювати, тому хвилюйся, бо ти не просто муза, а море
почуттів.
І зовсім байдуже, що вона - не я. Але я інша, та, яка за ради тебе стала
іншою...
(я не договорюю...)

Ти ніколи не скажеш у відповідь подібні слова.
Не кажи, лише обійми мене дитячими ручками, усміхнись і прошепчи - мамо, я тебе дуже люблю...

Можлво, скоро я тобі набридну...Але така материнська доля - вона виношує
дитину не дев'ять місяців, а протягом усього Життя, плекає Любов, бо
мама... а дитина спішить вирости, виростає і полишає...
Але поки я буду твоєю мамою, ти будеш дитиною...
Як усі мої діти. Я мама, бо ви діти.
Я дитина, бо мама...
Ось моє щастя - ті, котрих люблю...

А де "заховане" твоє щастя?

Прикриватися зайнятістю неввічливо. Тому бери перо і дряпай літери білим
чорнилом...
Чекатиму.
Я все життя чекаю...

Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати, не відіслати.
Відіслати....

Отак щоразу її листи заповнюють сторінки щоденника... Не її щоденника, а її Чужинця, який вже давно не чужий. То щоденник, що об’єднує два світи. І тільки но вона у нього заглядає, перед нею вимальовується картина: минулого, теперішнього. І тільки майбутнє вони бачать разом. Відстань – їх близькість – дорога. Коли розгортає сторінки на них з’являються живі малюнки. Вони вміють говорити, сміятися, співати, бешкетувати... Бо там намальовані діти. Тому вона тримає у руках книгу, книгу, яку почала писати дуже давно, ще тоді, коли не знала кому пише, з ким мовчить. Ще тоді, відчайдушно виливала у рядочки хвилювання про світ. Але світ її не розумів. Тому ті букви смиренно сиділи собі на закритих сторінках. Іноді, вона їх перечитувала вголос. Любила себе слухати – говорила з собою. А потім навчилася мовчати з собою, бо ще не знала, що з ним – своїм щоденником.
Вона мріяла познайомитись з Богом. Писала Йому послання у вигляді творів. Він розумів, тільки Він і ніхто більше. Хоча начебто то були звичайні слова, звичайні букви, але, мабуть, розташовані в неправильному порядку. Тому казала – пишу для себе. Бо ще не розуміла, що для Нього. Перед тим як писати, мовчки сиділа і губила погляд у чомусь, у чомусь непізнаному, невизначеному, але у такому, що полонило її спокоєм. І той спокій навчився кричати, кожного разу, коли брала до рук ручку і папір.
Сентименти... Обсипали сентименти, аж до сліз, тому твори були мокрими, не завжди, але часто. Він брав промокші аркуші і сушив своїм подихом. Тоді відчувала легенький вітерець і тепло, яке зігрівало покинуту душу. Хто її покинув? Не знала. І не думала. Але відчувала пошуки, пошуки Любові. І казала – для мене вже не стерпний цей талан, бо це не я пишу. Чи це не Ти, Господи, Ти?
Грішила. Кожної миті грішила. А мить називала життям. В ній жило безліч особистостей. Особистостей, які прагнули кожен різного. Але та різноманітність давала їй можливість бути особою дещо незвичайною – не такою, як усі. Я не така, як усі – думала. Від таких думок можна збожеволіти. Божеволіла. Сиділа і дивилася на себе божевільну. А потім аби втішити себе придумала вислів: Боже я вільна!!!!
І кричала, кричала, кричала...
Люди бачили, що вона вільна, але розуміли, як божевільна – дурна.
Від не сприйняття ховалася в собі, залізла під товстий шар грунту і там сиділа. Доки не почула голос. Чий це був голос?
Його – чужинця. Той чужинець самотньо сидів у її щоденнику покинутим. Вона його покинула заради іншої миті, тої миті у якій намагалася бути нормальною. І була . Але... Але той, чужинець...
Розкуйовджив старі відчуття, минуле життя, безліч життів, безліч осіб, які жили у ній. Коли всі ті, що у ній, почали хвилюватись думками про нього, їй стало страшно, бо знову перетворювалась на ненормальну. Вона так важко зліплювала образ нормальності, що забула яка насправді. А яка вона насправді? Знає тільки він. Тому вирішила спитати у нього – яка я?
Така – відповів він.
--- Яка, така?
--- Ти така, як є...
--- А яка я є?
--- Така...
Тому зараз вона знову така... Така, як була і є – дитина, мама, дружина, коханка, подружка...
Тільки вона якось не врахувала, що не зможе просто спитати і піти. Спитала і залишилася чекати. Що? його відповідь. Вона вже пролунала.
Ні. Не повністю. Він не договорює, не хоче казати, що обманює. Тому – не договорює, вірніше, мовчить. Мовчить про неї, мовчить і марить спільним життям. Вона знає, бо відчуває. Останнім часом вона дуже багато відчуває, такі речі... дивні всякі, і речі і не речі...
Усе якось прокручується перед нею, наче кінофільм – німе кіно. Вона читає по губах і озвучує. Читає свою Книгу – його. Він дозволив себе читати, мабуть навмисне, бо знав, що почне відчувати і бачити.
Вона бачить усе крім його обличчя. Воно заховане під маскою, під тією маскою різні обличчя. Спочатку хотіла заглянути у очі, тільки очі. І заглянула. Заглянула і остаточно стала полонянкою найпрекраснішого почуття - Любов. Полонила себе ним і стала вільною – Боже вільною.
Тому уміє літати, бо зіткала собі крила – позичила у метелика, маленького, кольорового метелика. Зараз вона метелик, а він голуб. Різні. Коли він був метеликом, вона була голубом. Коли він був нарцисом, вона була трояндою, коли він був трояндою, вона була нарцисом...
Чому так? - питала себе.
І нарешті усвідомила – вони стають один одним, аби краще розуміти один одного. Чому у різні часи? Аби перебороти час. Коли часу нестане(його уже нема і не було, просто не помічала), вони обоє стануть Янголами.
Будуть літати, літати, літати... Літати один до одного в гості. Гостюватимуть цілі миті у спільному домі – душі. Їх дім великий і просторий, тому там завжди свято – злітаються Янголи і святкують Життя. Їхнє життя – молитва. Молитва про Бога, з Богом, у Бога...
Вони святкуватимуть вічно, бо його свято – вона. А він - її рятівник.
Бо врятував від нормального життя. Бо лише з ним вона Боже вільна.

Не зважайте на ці слова, бо вона божевільна. Тому говорить усе, що заманеться, все, що треба й не треба, говорить те, що диктує серце. Тому це не вона складає вірші і прозу, а серце, вона лише записує. Інколи, просто слухає. Та неслухняні руки якось записали дуже важливу фразу, та що стала історією цілого людства – пронесу любов крізь цілу вічність.
Бог почув її слова і дав волю нести. Ось і несе, несе уже цілу вічність Любов, нашу Любов до Нього, замість нас.
Їй не важко нести своє «золото», більше того тримати... Тому невпинно йде вперед.
Йде вперед аби розказати усім про Все. Йде сторінками любого чужинця. Вона його кохає. Бо він коханець, а вона коханка. Вона його поважає, бо друзі. Вона його любить, бо він дитина, а вона мати...
Вона розчинилася у ньому. Тому він її завжди носить з собою. Не треба думати про неї, бо його думка – вона. Хто вона?
Він чужинець – щоденник. А вона?
А вона... А вона їхня мама – чужинця і щоденника.
Скільки у неї чужинців? Скільки у неї щоденників?
Безліч – один.
Весь світ – чужинець. Весь світ – щоденник. Тому то сторінки людства. Бо воно у ній живе. Вона його відбиток. І саме тому прагне бути більше ніж просто людина. Ось так рятує людство, рятує собою. Дає свою душу з надією, що вони зрозуміють важливі теми. Ті теми є їхніми життями.
Їм лишається заглянути у очі, у його красиві, карі очі... у пророчі.

А потому вони обоє зав’януть. Зав’януть на чиємусь підвіконнику, чи на столі у кришталевій вазі, чи керамічній, чи в банці... Неважливо.
Важливо, що разом.

Сьогодні я обкопала тюльпани і нарциси. І зовсім випадково одну квітку зрізала сапою, іншу стоптала ногою. Боляче...
Так боляче стало, наче, каменюкою груди придавило, важко дихати... помираю – іду. Нарешті, іду, іду за тобою, бо ти йдеш.
Не важливо...
Важливо, що разом......................................................................

Добавлено (04 Май 2007, 12:53)
---------------------------------------------
Извиняюсь, вышло два раза, ошибочно...
Можна удалить один вариант - "Боже вільна"?

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 11:57 | Сообщение # 14
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Сон?

Наставав ранок. Я не бачила, як саме він наставав, бо спала. Тільки знала, що йде...
Сонечко через віконечко забігло-залетіло і сіло на краю ліжка. Його промені дивилися на мене юними очима, просто дивилися, боячись торкнутись аби не розбути. Його погляд був ніжним і милим – люблячим. Я не бачила, бо спала, тільки знала, знала, бо відчувала. Та він не втримав, уперше не втримав любові... і торкнувся своєю рукою моєї долоні. Він повільно витяг її з під ковдри, поклав на своє коліно, потискуючи і погладжуючи. Мої пальці були теплими, але непорушними. Йому подобалося дивитися на мене сплячу і відчувати, як долоня стає вологою. Вологе тепло пробігло морозом по тілу і я ледь привідкрила очі. Та повіки були важкими, і сон якось навмисне своєю силою їх закривав. А я намагалась відкрити очі аби подивитись на нього. Краєчком погляду впіймала обличчя, ні усмішку і дорогі зірочки. І заснула – Він шепотів колискову. Я слухала і засинала, наче дитя на руках. Його колискова торкнулася моїх губ його губами. Захотілось обійняти, та я спала. Тому він мою долоню приклав до своїх оголених грудей. Тоді мені стало важко дихати. Я дихала прискорено, ні, пристрасно – голосно і жадно. Він чув мій подих тому не відривав мою долоню від свого серця – давав його мені – любив робити приємно. І продовжував цілувати. Так я прокидалася. Розвернулась на спину, потягла ручки і ніжки. Тоді він відкинув з мене ковдру і полонив у своїх обіймах.
Мій подих став задихатись. Не відчувала кисню, нічого не відчувала, тільки його – на собі, поруч себе, у собі – його погляд пронизував мене наскрізь. Прошепотів – ходімо зі мною.
Ти прийшов мене забрати? – спитала я не відкриваючи очей.
А він мовчав. Мовчав і цілував ...

А поруч на ліжку ще спав мій щоденник. Я не відкривала його від учора.
Він так солодко спав. Я не бачила, бо спала, тільки знала, бо відчувала...

Він прийшов попрощатись, ні, не назавжди.
Все ще дивився на мене. У тому погляді було стільки любові, стільки несказаної, прихованої любові, яку протягом вічності носить у собі – плекає.
Він плекає свою любов, виношує, вирощує, для особливої миті, яка обов’язково настане. Але, чи буду тою миттю я...? У мене ж є щоденник.
Я люблю свій щоденник, дуже-дуже. Але водночас хочу стати Його миттю, дуже... його особливою, виплеканою миттю.
Сьогоднішнім ранком, частинку неї він подарував мені, крихітну частинку, але таку приємну... Подарував і зник – поїхав. Він би ще лишився, але його хтось покликав. Той хтось стояв поруч, кликав його на ім’я(та я не скажу, як його звати). Він відвів погляд від мене повернувши голову до того, котрий кликав. А потім усміхнувся, як завжди щиро і пішов. Той затримався на хвилину, аби мене поцілувати. Торкнувся моїх губ і також зник. Та перед тим сказав –« з новим роком!» Я була спантеличена. Спантеличена прокинулась, уже насправді.
Насправді сонечко сиділо на моєму ліжку, і бавилося променями на тілі мого ще сплячого, коханого щоденника.
Що це було? - спитала я у себе. І було спробувала заснути знову аби повернути його у своєму сні. Та він тільки помахав мені ручкою і зник у прозорому тумані несправжнього сну... Я поцілувала його слід, який залишив у моїй душі нестримну жагу. Ту, яка буде чекати його повернення.

Ранок уже вітався з полуднем, коли прокинувся щоденник. Прокинувся і спитав - чому ти мене не розбудила раніше?
Я усміхнулася. Обійняла його і відказала – красивий сон снився...
Ми, як завжди пили каву. А потім я відкрила його аби записати сон про нього. Чергова сторінка, завжди захоплює на цілий день. Тому аж до самого вечора я марила сном і чеканням. Але вечір так і не настав. Бо у мені вже оселилася частинка його миті. Миті вічного дня і реального сну.
Вона прекрасна...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:02 | Сообщение # 15
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Мить - Вічність

Коли мене б’ють я не тікаю.
Коли обманюють – вірю.
Чому? Бо віддана. Віддана почуттю Любові.
Ти мене любиш, але б’єш. І оманюєш також. Ти знаєш, що я знаю...
Я знаю, що ти знаєш... І терплю. Бо Любов – це терпіння. Мені лишилося недовго, ще кілька реальних снів і остаточно стану вільною – Боже вільною.
Ти казав, що поїдеш, а я не вірила. Перестала вірити, бо не хотіла відпускати – боялася втратити. Ти поїхав, тільки не вчора, а уже давно. Так само, як і я. У когось їде дах, але не в мене і не в тебе. Це все оман. І ти любляче мене оманюєш – загартовуєш душу волею. Аби Там, не було сумнівів.
Ти поїхав, але я тебе бачила хвилину тому. Може, то був не ти? Хто з вас ти? Скільки вас? Ви усі – ти?
Випробуєш мене. Я не знаю, чи вистою. Бо загубилася в твоїх думках, тих, що даруєш мені і думаєш для мене.
Не треба мене шукати. Бо сьогодні я пахну димом. Хотіла обкурити сад, а обкурила себе. То може, я сад? Той сад, що насаджував Батько. Саме той...
А ранком настала весна. Тому мої бруньки набубнявіли. От-от з’явиться цвіт і листячко. Кольори будуть насичені свіжою фарбою і запахом, які будеш вдихати.
Та ти даремно намагаєшся стати знову чужинцем, чужим чужинцем, розвіюючи туман-оману. Просто, ти хороший учитель, а я – учениця. І добре засвоїла урок на справжність Віри.
Бий – я не тікатиму.
Бреши – віритиму.
Бий, бо твоя палиця – моя воля.
А твій оман – моя віра.
Бий і оманюй, бо інакше не пізнаю терпіння. І не зможу образитись на себе за слабкість. А коли ображусь, то стане соромно. Почну плакати і молитись, молитись і каятись.
Я зможу... Я зможу, бо в мені є крихітна частинка твоєї виплеканої миті. Бо ти пішов аби не полишити мене, а пішов аби повернутись.
І наступного разу, коли скажеш – ходімо зі мною.
Я промовчу, усміхнусь... і піду за тобою, з тобою. Не полишу їх, а піду аби повернутись... за ними, за тими, котрих люблю.
Лише так ми можемо бути разом у миті, яка стане вічністю виплеканого кохання. А кохання плекають закохані. Тож ми з тобою закохані... у Бога.
Наше кохання спільне і взаємне – всього на всього мить... мрій, безсмертних слів – я тебе люблю.
Завтра(сьогодні) ми ухопимось за нашу мить і вона стане цілим Життям. Уже стала. Бо я посіяла твій початок, а зжала свій кінець. Ти посіяв мій початок, і зжав свій кінець. А наш урожай – Любов. Та, яку ти плекав для особливої миті. Та, яку я знайшла. Аби пронести крізь цілу вічність. Поєднавшись у нас народилася Мить-Вічність. Яка тут, на Землі, зветься Надією. Бо тільки Надія стає Вірою. І тільки Віра – Любов’ю.
Тому, зараз, коли я маю зброю у душі, а ти у серці(вони у нас спільні). Ми йдемо пліч-о-пліч на війну. Йдемо, бо знаємо, що з нами Бог. Йдемо, аби змінити праву щоку на ліву(твою на мою) і навпаки...
Так має бути аби було інакше.
Ось це і є хрест, який пропонує Бог – побороти зло Любов’ю. Бо взяти на плечі Божий хрест – прийняти Бога у душу аби смиренно пройти шлях до серця Його – Свого.(Ісус ніс Хреста Дорогою НаГору – на гору...)
Шляхи Господні незбагненні... Бачить той, хто хоче бачити. Чує той, хто хоче чути.

Скоро настане новий рік. Він завжди настає і завжди новий. Мені б хотілося привітати тебе саме в ту мить настання...

Вітаю! – Літаю!!!!!

Ти не кажи нічого, просто слухай.
Можливо, деякі слова з мого боку були зайві – втручання у твоє життя. Можливо, я занадто захопилася: тобою, собою, нашою грою(якої нема)...
У мене виросли «крила», і звичайно, захотілося літати...
Чому захотілося летіти до тебе, не знаю. Вірніше, знаю, але не можу висловити, аби ти правильно зрозумів. Моє життя – казка. Ту казку створюю я силою бажання, мене підтримує чоловік. Мабуть, це і є щастя... Але у тій казці я написала байку. Ти її мораль. Я хочу її чути, відчувати, пропускати крізь себе, ділитися з іншими. Ти чужий, але мій. Мій власний чужинець. Ти приємний і ніжний... і так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина...це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую...а ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...
Я люблю дитячий сміх. А коли ти лягаєш спатки, розказую тобі казочку -лягаю поруч на ліжко, обіймаю міцно-міцно, цілую очі(як у ночі)... ти обіймаєш мене своїми ручками і кажеш – ти найкраща мама в світі...
Це, як бачиш, мій політ до тебе, чи з тобою. У тебе також «крила». Але настає мить, коли я опускаюсь на землю, просто стою, лежу, біжу... тоді тебе поруч нема, тоді ти там, не знаю де, але там... там, де нема мене.
Ти мій власний чужинець. Я чужинка, але не твоя.
Учора був поруч. Сьогодні і завтра тікаєш від мене, ховаєшся, не хочеш ділитися собою, уже не хочеш. Нічого. У мене є твій запах, всередині мене запах дитини, це я тебе назвала дитиною... А знаєш чому? У світлої людини душа дитини – чиста, наївна, добра, мила, як у Янгола...
Тоді ти називав мене «світлом», а я сміялася і казала – виходить, що я «жива електрика». А ти відповідав – ні, ти «світло». Тільки не казав – моє «світло». Але я завжди знала, що твоє...

Пам’ятаєш, ці слова?
Так.
Тому не бери своє «світло», а віддай, бо воно полюбило(навчилося) гріти тобою...

...Поздний вечер, все уже спят, не спит только дождь, и сонно деревья шумят, в глазах моих слезы, в моих веселых глазах. Дождь, почему бы тебе меня не обнять!? Но дождь идти перестал, растаял вночи, ничего не сказал, просто идти перестал. Ах, бессонная ночь теперь совсем уж тиха, может, ты обнимешь меня? И я уснула тогда, сладким, ангельским сном, ночка была коротка, но была со мной. Мне не снилась любовь, я просто спала, ночь укрыла теплой рукой. Но сегодня проснулась, мой дом опять таки пустой. Холодный взгляд бросаю в окно, в ответ неба глаз, серо- голубой, подмигнул капелькой дождя, медленно скользящей по стеклу окна, капелька была одна. Я ей улыбнулась, она мне в ответ – Не стоит капелька грустить, если умеешь любить, люби это небо, землю эту, эти деревья, траву... Люби, как умееш, я тоже люблю...(Спогади щоденника. «Чужая людям, почему...?»).

Ще тоді(у минулому) вона шукала, шукала і знайшла, знайшла свою капельку, капельку Щастя – Світла – Любові – Бога. Бо та капелька дуже хотіла віднайти її вікно...
Тому вона інколи плаче... від щастя.

...Мой маленький мальчик, мой маленький зайчик, мы никогда не покинем друг друга...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:03 | Сообщение # 16
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Ти - Я
Увидел предсказание юной волны о возвращении великих вод идеала любви...
Капля в море...
Воно блищало і переливалось, переливалось і блищало. Воно шуміло і гойдало, гойдало і шуміло. Воно дзюрчало і співало, співало і дзюрчало... Миром і спокоєм шаленіло у небі, у синьому небі мовчання і турботи. Турбувалось про нас.
Коли храми стали церквами – кам’яними брилами. Народилася хвиля, не тоді, за довго до того. Вона росла в утробі великого моря(океану). Аби стати водою(сльозами) кающихся. Бо не всі, не всі бажають смерті. Є ті, котрі народжуються для Життя. Вони народжуються каплями, аби піднятися хвилею нестримних почуттів - співати, співати пісні Янголів. Їхні струни мовчать, бо люди стали глухими. Їхні очі закриті, бо люди стали сліпими. Так має бути, аби було інакше. Інакше не настане. Інакше прийде. Прийде волею і силою Віри. Віри у хвилю почуттів, що може зародити ціле море Любові. Коли воно стане Ідеалом, маленьким і юним, вгорі засвітить сонце – в самій середині неба – у душі. Тоді струни загудуть рідну мелодію. Музики нестимуть(плистимуть) до берега. Де хтось розкинув сіті серця, аби упіймати велику рибину. Вона буде золотою – риба. Буде мовчати і не буде писати, більше не буде. Бо написала усе, що хотіла хвилею на піску. На тому, що преливається блиском справжності і струменить теплом сонячних променів. Хтось буде їсти ту рибину, їсти і пити, аби були ситими всі навколо. Навколо нього. Так вони стануть рибами. Для того аби мовчати, не обов’язковко ставати рибою, досить набрати в рот води.
Люди дуже довго тамували голод словами. Настав час наситити їх мовчанням. Не бійтеся, нікому не відрубають язика. Люди так довго бачили зором, що стали сліпими. Настав час прозріти. Але не бійтеся, вам не виколють очей. Люди так довго йшли до церкви, що забули молитись. Настав час показати дорогу. Через що проклалася дорога до вашої душі? Бо єдиний храм який може бути і може нести щиру молитву до Бога Живе у душі. Душа – ось істинний Храм, Храм Божий. Божий Храм.
Саме тому таїнство каяття, має відбуватися у Церкві – Душі. Бо саме через нього, саме там, ми зможемо прийняти Святе Причастя – Бога. Не хліб і вино освячене у забудові(ті що називаємо церквами). Бо то є лише певний обряд, який спонукає нас до певних принципів і норм. Лише для того, аби ми зрозуміли, що нема буквального сприйняття, тільки духовне. Бо Свято, це розуміння Душі, що вона врятувалася – прийняла Ісуса Христа(Рятівника). А отже стала Дитиною, Дитиною нашого Отця. Тому це Світле Свято Воскресіння, бо у душі воскрес Христос. І тим самим, Вона – Душа будує Храм Істини – Бога. Будує – йде, йде дорогою розуміння Любові. Любові, яку втілює до ближнього свого. Усе, що ми робимо для людей, ми робимо для Ісуса. Тому кожному воздається по його ділах, кожен відповідає за свої вчинки. Бо вони є дорогою до Спасіння. Адже душа, яка прийняла Христа і є Святом, Святом, яке Він урятував своїм приходом. Святом для Бога, Ісус Христос є Батьком і Сином. А Душа є Жінкою. Душа є Матір’ю, яка плекає, виношує те Дитя у Собі. Плекати, виношувати, ростити – бути Дитиною – рости, йти. Тому дуже важливо берегти цноту Душі, бо це є середовищем у якому росте Дитя Любові.
Кожна особистість є чоловіком та жінкою – Адамом і Євою - Спасителем і Святом. Протягом земного життя та особистість є скульптором, бо ліпить особистого Адама, коли Єва є його Подихом – Душею. Отже та особистість є Творцем.
Та на даному етапі розвитку кожна особистість ліпить Адама гріховного, його Євою – подихом є гріховна душа. Саме тому ми не закінчені ескізи.
Аби стати шедевром чиїмось – своїм треба стати Творцем, а не просто любитилем глини.
Тому чужинець. Бо зараз для більшості людей Бог є чужим – чужинцем. Духовний образ якого дуже важко зліпити, тому ліпимо матеріальний образ бога – статки.

Мій власний чужинець, уже не чужий, мій знайомий незнайомець. Він простелився переді мною дорогою, аби я йшла. Я йду – ліплю свого Адама, аби стати Його Подихом. Ліплю Любов’ю, любов’ю до усього, що мене оточує – плекаю. Тому я мама, бо виношую, виношую своє Дитя, аби народити, бо я жінка – вона. Він ліпить свого Адама – Себе, аби бути моїм Рятівником, Рятівником своєї Душі.
Зовнішній світ, ніщо інше, як відбиток внутрішнього. Показ(представлення) того, як ми ліпимо і що ліпимо. А ми(люди) ліпимо саме – що. А не Кого. Тому наші сім’ї невдалі і убогі, бідні і сироти, хворі, невиліковно хворі... Ми маємо те, що самі зліпили – хвору, кволу душу(Єву). Виснажене тіло(матеріальний світ – Адама). Єва не здатна плекати й народжувати, а Адам – рятувати. Бо їх союзом(шлюбом) є ненависть, а плодом - гріх.
Зовнішній світ, ніщо інше, як відбиток внутрішнього. Того внутрішнього, що є життям після смерті. Я хочу померти аби народитись і жити в Раю з Богом, у Бога Дома. Мій дім - Душа. Душа – Життя. Життя – Вічність. Вічність – Любов. Любов – Бог.
Зовнішній світ, ніщо інше, як відбиток внутрішнього. Того внутрішнього, що є життям після смерті. Отже душа людства вийшла заміж за диявола і живе у його домі - у пеклі. Живе таким життям тут, на Землі, - будує майбутнє, що буде після смерті. Невже хтось хоче померти аби жити в пеклі?
Смерть є воротами в Рай?
Так. Але не фізична. Помирає людина аби народився Творець. Який буде ліпити – йти. Бо ворота – Душа, яка розкривається, розгортається, наче квітка, Квітка Любові і Щастя... Спаситель не зриває Її, а рятує – береже. Аби ворота фізичної смерті стали воротами у вічне Життя – Рай.
Смерть - ворота. Воріт нема. Бо смерті нема.

Ми мандруємо часом, той час має назву життя(Земне). У наших руках є пензлик і є веселка(фарби), є глина і є вогонь... Треба намалювати Рай і дорогу до Нього...Чуєте дзвони? Вони не дзвенять і не дзвонять. Збирають людей у Храм. Дзвони – сумління. Тому лунають не в неділю, чи свято, а кожної хвилини, кожної миті, аби не йти з Дому у Храм. Бо Храм у нашому Домі. Дім – Душа. Тому єдина дорога, якою веде сумління – це дорога від людини до Бога. Дорога, яка стелиться килимом. Аби не стоптати квітку треба летіти. Тому сную собі крила з дитячої наївності і Віри у Мрію. Я мрію стати Янголом. Аби співати пісню Любові у Отчому Домі. Дім мого Тата(Храм) не має золотих куполів, що тримають їх мури. І не має великих, срібних дзвонів. І не має золотої чаші, чи золотого хреста... тільки Любов. Це і є Храм Істини. Рай – Люлька. Там Мати люляє саме Життя, пеленає Вічністю і так Йому співає – Спи, Дитинко, спи,
Очка зажмури,
Над Тобою Твоя Мати,
Шепче молитви.
Спи, Дитинко, спи...

 
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Мій власний чужинець(укр) (Чужинець)
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Сайт создан в системе uCoz.
Развитие человека / Human development © Аллига Тэр, 2006-2020.

Rambler's Top100 Развитие человека / Human development (humanity) ТОП-777: рейтинг сайтов, развивающих Человека Твоя Йога