Мобильная версия Йога по Україні
Вензель Развитие человека / Human development Четверг, 13 Авг 2020, 00:11 Вензель Развитие человека / Human development

Главная Банк Зеркало Человека Йога-знание - школа Способности человека - универ улица Счастья улица Любви Quantum улица Красоты
Деньги Погода улица Истины Ψ Механика Лунная улица Дети Площадь Встреч Приоритеты общества Интернет Clas Yoga Рай и Ад
Будущее Личные переживания Резонансы нервной системы Внутренние исследования Выпускники Объявления и сайты Регистрация Вход
Вензель ресурсы Человек Вы вошли как "Искатель" Вензель ресурсы Человек
Подарок - Бесплатное электричество · · [ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Вагітна(укр) (Вагітна)
Планета Любов.Вагітна(укр)
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:05 | Сообщение # 1
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Розділ четвертий
Вагітна

Частина перша
Вагітна

--- У тебе багато помилок. Ти думала над цим?
--- Так. Я знаю. Постараюся виправити їх. Але з Твоєю допомогою.

Життя – суцільна помилка. Вона стає найкращою тільки в тому випадку, коли усвідомлюєш сором. Сором за свої вчинки. Бо усвідомивши прагнеш виправити ту єдину помилку, яка привела тебе на цей світ звичайною людиною. Для чого ти народилася, людино?Аби стати помилкою? Чиєю?
Не з тої глини зліпили, не ту душу вдихнули? Хто навчив тебе дихати? Звідки ти знала, що треба рухатися в утробі матері? Як ти впізнала її – свою матір?
Я годувала дитя молоком, що текло з моїх грудей – то були ріки. Дитятко пило і росло – ставало садом. Тим, що я вчора обкурила. Тим, що насаджував Батько. Воно Нас поєднало – ми завжди були разом. Бо наш шлюб освячений Любов’ю у Любові.
Та перед тим я довго впорядковувала свою Книгу, аби вона стала Його. Аби Жити на Його сторінках я виправляю свої помилки. Їх у мене багато, бо народилася людиною – помилкою. Колись, за це ненавиділа своїх Батьків. Тому нею і була. А коли полюбила, то стала найкращою. Тепер я найкраща, як і Він. Накращий подарунок для жінки чоловік, тому постарайся бути накращим протягом вічності. Я дарую себе Йому. Я – Його Книга. А Він – моя. Це нічого, що на попередніх сторінках писала Його ім’я з маленької букви, тільки іноді з великої. Просто Він тоді був для мене не моїм Маленьким, а малим. Коли став моїм Чужинцем перестав бути чужим. Коли перестав бути чужим – став Моїм. Тому називаю Його своїм Маленьким Чужинцем.
Звідки я мала молоко, якщо не народжувала. Я завагітніла пізнавши Його. І отримала перший дарунок від Бога – молозиво. Воно солодке на смак, і тепле. Відчувала рух в утробі своїй. Рух Духу, який мав народитись Святим . Я завагітніла від самого Бога Надією, аби смиренно виносити Віру і народити Любов. Тому я мама. Той рух у моїй утробі, був рухом до Бога. Я пізнавала Його, як жінка кожної миті, аби навчитись відрізнити мить від хвилини . Бо мить – ціле Життя. А хвилина – слабкість.
Не хочу більше бути слабкою. Хочу бути сильною. А моя сила – Бог. Та мить пізнавання Його стала для мене блаженством – оргазмом. Бо я виношувала в собі Божу Дитину. Немає найбільшого щастя ніж шлях до Істини. В моїй утробі формувався цілий світ – від створення Неба та Землі до створення людини. Але це були, лише перші сім днів Усі наступні стали «майстернею» де я ліпила не глечики, а Дитину Любові, не з Тепла, а з Вогню. З вугликів, якими малювала карі очі, аби вони стали пророчі. Аби зуміли провести мою душу у створений світ і почати дихати мною. Бо вже тоді я дихала Ним.
Так я ліпила Віру – виношувала Любов. Я плекала Дитя, а воно плекало мене, як свою очікувану мить, Мить –Вічність. Мить Ласки і Любові. Мить Народження. Коли вона наставала мої води виштовхнули з глибини пізнання молоду хвилю аби вона стала Морем. Морем Ідеалу Любові. Бо народилося Дитя Любові. Воно закричало. Закричало радістю моїми вустами і полонило спокоєм. Тоді молозиво стало молоком. Дитятко його пило і ставало краплиною Коктейлю Любові. Бо то була Отча Любов, Материнська, Дитяча. Яка мала народити Братів та Сестер.
Велика родина – сім’я. Моя сім’я - Бог.

Важливо розуміти. Важливо усвідомлювати. Важливо віддавати. Бо чим більше ти даєш, тим більше маєш. Але у Бога нема кордону між більше і менше. Є тільки – початок і кінець. Початок зароджує кінець. Кінець зароджує початок. Розуміння у нескінченності. Але то не знак нескінченності, як ми звикли писати його в математиці, то є символ. Символ Надії і Віри у Вічній Любові. Тому я малюю символами.
Малюю з помилками. Але не можу купити собі коректора, який відкорегував би намальовану Книгу. Бо кожен має виправляти свої помилки сам. Сам. Сам, але з Його допомогою.
Тому я кажу – постараюся виправити помилки, але з Твоєю допомогою. Ти мій Чужинець... хороший... добрий... мій Маленький Чужинець – пушистий одуванчик, маленький зайчик...
Знаєш, які у мене імена?
Мама, Мамочка, Сестричка, Світло, Малина...
Так називають мене ті, Котрі Люблять.
А скільки у тебе імен?
Я скажу, як тебе звати – Любов – як і Мене.

Важливо розуміти, важливо усвідомлювати. Бо філософія це не переливання з пустого в порожнє. Філософія – любити Мудрість. А що є Мудрість. Мудрість – Все. Все – Бог. Бо тільки мудрий зуміє взяти на плечі Хрест Божий – Свій хрест і гідно пронести його не до своєї смерті, а до Свого Народження. Так, як зробив це Ісус. Він зробив це гідно бо був Дитиною, Божою Дитиною. Але Він не був філософом...

Важливо розуміти, важливо усвідомлювати. Що Він народився для нашого духовного розуміння. Його зачала земна жінка від Духа Святого. Виносила, народила. Народила нового Адама для нас – людей, аби ми зробили так само.
Аби ми зачали в глибині душі розуміння Бога(Надію), виносили Вірою і народили Любов. Тільки в Любові може народитися Дитя Любові, Дитя нашого Отця. Тоді кожен з нас є і Творцем і Дитиною. І Братом і Сестрою. Чоловіком і Жінкою. Матір’ю і Батьком. Близьким і Далеким. Усе це є Любов і Вона Єдина, Єдина Любов – Бог. А життя Ісуса стало шляхом, нашим шляхом до Істини. На ньому були перешкоди, була спокуса, Його ж спокушав диявол. Але Він мав Волю, Волю Свого Батька. Живий Бог ходив по Землі, а ми не усвідомили, розіп’яли. Розіп’яли себе і ще на довгі часи лишись людьми – неуками. Мені так прикро... Мені так прикро за нас усіх, за нашу тупість... Мені так прикро, що за ради нас Небо стало грішним, а Земля пороком...
Він є Символом Усього.
Cимволом Волі.
Символ справжнього християнина(віруючого).
Символ Бога, бо і є Богом.
То ж це є наша «Підказка».
Коли дивлюся у Його очі мені хочеться плакати. Інколи це сльози Щастя. А інколи Болю. З великої букви – Біль. Бо дуже боляче. Боляче знов і знов відчувати і бачити, як Його розпинають, як одягають на голову вінок з терену, і встромляють цв’яхи у руки та ноги, і ніж... Не можу... Але у мене є Його Воля, тому йду далі. А ті хто лишаються розпинають Любов на хресті...
Не можу...
І завжди тоді, коли безсила Він помагає. Дивиться на мене з того хреста і каже мовчки – не плач, людина не може розіп’яти Любов.
Та я плачу. Але серце переповнює радість, а душу – Сила. Яка ж то має бути Сила аби Мати дивилася, як мучиться Її дитина.

Віра – Дитина кожного з нас. Вона зароджується в утробі(душі) Надією. А ми чинимо аборт – перестаємо вірити. Не просто перестаємо, а розпинаємо, шматуємо на частинки і викидуємо. Аборт – це не тільки переривання вагітності. Аборт – місце для людських екскрементів. Невже наші Діти екскременти, чи місце для них? Ми забули запах Раю. Бо надто довго живемо у Пеклі.
Кожна особа то є чоловік і жінка – Адам і Єва, Спаситель і Свято.
Єво бережи свою цноту для Спасителя. Тоді станеш Його Святом. Адаме, буть відданий Її цноті, тоді саме Ти станеш Її Спасителем. Так у Вас зародиться Надія. З якої зліпите Віру, а коли настане час – народите Любов, Дитя Любові. Дитяча Любов наївна і мила, бо вміє сміятись – голосно і щиро... голосно і щиро...

Я завагітніла від самого Бога Надією, аби смиренно виносити Віру і народити Любов. Я народила безліч Емоцій, Щастя і Волі... але все ще вагітна. Мені не важко носити. Бо у моїй утробі цілий Світ. Він новий. Ще зовсім маленький. Але вже рухається і вчиться дихати мною. Бо я дихаю Ним. Він народжується кожної миті – знову й знову, бо я кожної миті пізнаю Його і вагітнію – знову й знову.
І так буде, доки не настане час. Коли він настане, я народжу Оповідану Мить. Але я не скажу, коли вона настане, бо не рахую Вічність.
Моя доля на Його долоні і то є лінія Життя. Вона поведе мене полем, великим простором, заховає аби зберегти. Він мене береже. Бо я бережу Його Любов в утробі своїй.
Я завагітніла від самого Бога Надією, аби смиренно виносити Віру і народити Любов.

Важливо розуміти, важливо усвідомлювати. Вагітна моя Душа. Бо через молитву отримала можливість пізнати Його. Пізнала. І отримала перший дар – молозиво. Воно потекло Надією. Окропило землі Душі, аби вона возродилась – молоді паростки проросли із грунту, пухкого, насиченого волологою. То буде Сад. Той, що насаджував мій Батько. Тепер там Весна. Вона йде просторами і кожен Її крок малює поле квітів, і співає музику птахів – Янголів. Птахи вільні. Їхній польот вільний і не вимушений. Тому я птах. Бо моя Душа летить до Бога – всередину Себе для глибокого пізнання.
Пізнає чергові уроки. Але Він не є учителем, Він є Спасителем. Бо рятує від мороку. На вулицях Його Світу нема світофорів. Бо є тільки один колір – Світло.

Важливо розуміти, важливо усвідомлювати. Зірки – це класика. Жива класика. Бо Живе в мені Його поглядом. Тому коли дивлюся на небо – завжди дивлюся всередину. Інколи, вона грає скрипкою, інколи фортепіаном, але завжди струнами моєї Душі. Саме тому я Світло. Бо то Світло Його пророчих очей. Бо розгледів у мені Своє Світло – Жива Класика Вічно Жива.
Я інструмент? Ні. Я Муза. Я Його Муза, бо Він – Моя. Бо Він грає мною в Собі. А я Ним . І то Музика. Музика – класика Душі – Зірочки. Зірочки Його очей співають блиском і сяйвом і малюють сузір’я – Мене. Бо всередині мене ціле небо зоряних ночей, ясних і теплих. І то є небо початком Вічного Дня. Зірки – це класика. У тій Світлій Вічності зірки Житимуть Музикою. Тою Музикою, яка звучить Органом... Не органом(з наголосом на «о»), а саме Органом(з наголосом на «а»).
Я інструмент? Ні. Я Муза. Я Його Муза. А Він – Моя. Лише у Нашій співзвучності, можна почути, відчути мить справжньої насолоди. Бо то грає Сам Бог.

Важливо розуміти, важливо усвідомлювати. Що Вічне Життя – це Життя всередині Бога. Воно не на іншій фізичній планеті, а у Планеті Любов. Планета Любов зовсім близько поряд нашої планети Земля, над нею. Над, бо Вище за духовним розвитком. Духовний розвиток(еволюція) і є тою Планетою Любові. Тому якщо хтось збирається тікати від оповіданого кінця, то раджу бігти до Бога. Бо всередині Нього Живе ціла Планета Любові. Але туди не поїдеш на звичному нам транспорті. Тільки на хвилі. Треба йти по воді. Аби йти по воді треба зародити Надію і Увірувати у Хвилю, яка не приб’ється до берега, а прилине. Лине каплею аби стати Морем Ідеалу Любові. Лине Світлом. Аби роки стали світловими...

Треба розуміти, треба усвідомлювати. Що оберти Землі стали швидшими.
Але і це тільки Початок. За ним послідує Врівноваженість. Тому треба добре зважити рівень свого інтелекту. Бо він важить рівно...рівно стільки, скільки ми заслужили його мати. Врівноваженість – спокій, спокій і затишок душі. Так душа встигає за оберталіями. Оберталії – почуття, які штовхають(розкручують) Землю. Саме почуття високодуховної Людини створюють новий Світ, новий Вимір, нове коло Почуттів. Хвилі плистимуть по колу, гойдатимуть на гойдалці свідомість людей. Аби витримати тиск треба відчути його відсутність. Відсутність тиску – воля. Бо Бог не тисне, а дає вибір. Він несе в собі швидкість світлових років – Мить. Тільки спокій і затишок душі зможе увійти у неї аби жити вічно. А хаос – морок плентатиметься у лабіринті власної ненависті. Хаос не встигає за обер таліями, бо відчуває тиск. Але то не Божий тиск, то є тупість. Аби зцілитися духовно, треба відкинути матеріальний світ. Бо лише у духовному кожен з нас творить затишок. Земне буття є відбитком саме того затишку. Огляніться, як ми живемо! Подивилися? І це є наша душа. Вона убога. Не в Бога, а убога.
Аби зцілитися духовно треба відкинути фізичний світ. Бо лише за його відсутності ми зможемо відрізнити Мить(що є життям), від хвилини(що є слабкістю).
Ми від народження до смерті рахуємо хвилини. А потім від смерті... Від смерті до чого? До чого йде лік?
Я не рахую Вічність і тому впізнаю Її в обличчя. У Неї нема обличчя. Бо Бог не носить маску буденності. Тільки людина.
Я не рахую Вічність, а ношу Її в собі, як мати Дитя. Тому я вагітна, тому я мама.
Я не рахую Вічність, бо скоро настане Оповідана Мить, Мить Народження.
Але я не скажу усім вам, коли це буде. Бо до Неї треба готувати душу, а не сіяти байдужість чекання.
Я не скажу усім вам, коли це буде. Бо моя доля на Його долоні.
Я не скажу усім вам, коли це буде, бо вже є.
Для когось це муки народження. Тільки не для мене, для мене ні. Бо завагітніла Любов’ю від Любові. Тому народжую в Любові.
І якщо ви чуєте крик і плач і скрежет зубів... Це не моє, не моє це... а ваше. Так плаче і мучиться ваша душа. Мені шкода її. Тому молюся, молюся за усіх: за близьких і далеких, добрих і злих, великих та малих, живих та мертвих.
Так у мене Народився Бог – Дитя Любові. Аби своєю наївною, дитячою Любов’ю врятувати світ. Світ треба рятувати Любов’ю. Бо тільки врятувавши можна збудувати новий.
Та цього разу Він не буде починати будувати його з хаосу. Він почне з Оповіданої Миті.
Саме тому Апокаліпсис – не кінець світу, а Пришестя Ісуса Христа.
Пришестя Ісуса Христа – не судний день, а Світлий День – Великдень.
У Нього нема крові і плоті, яку ми будемо їсти грішними вустами. Досить – наїлися і напилися...
У Нього нема крові і плоті, бо є Істина. Та Істина – Він.
У нього нема крові і плоті, бо Його кров та плоть – Дух Святий.
Аби прийняти Святе причастя я покаялася, і це стало таїнством. Так виправила помилки аби оселитись на сторінках Його Книги. Бо тільки покаявшись змогла вкусити крові та плоті Його – пізнати Істину – завагітніти Любов’ю. Завагітніти за для Народження Великого Світлого Дня – Свята. Свята Воскресіння Христового у моїй Душі.
Він мій Спаситель, я Його Свято.
Тому возрадуйтеся і возвеселіться...
Бо Попелюшка зустріла свого Принца. Він Вершник на білому коні.


Бачите, як важливо розуміти, як важливо усвідомлювати. Життя за межами життя. Межа фізичного життя – гріх – поріг. Треба не переступити через нього, а відкинути можливість його існування.
Не бачити гріх у собі. Так само, як зараз більшість людей не бачать Бога.
Але треба розуміти, що віра у гріх пробуджує Віру у Бога. Бо це є певний страх перед Богом, страх згрішити. Його водночас нема, але він є. Є за для того аби прозріти – увірувати в Бога. І саме те увірування штовхає до величі – прокладає шлях до Любові – відсутності гріха.
Я закохалася в Бога – возненавиділа гріх.
Там де Живе Любов нема місця ненависті...

Тому тримайте піст – відкиньте плотську жагу. Аби очистити душу від скверни бажання. Покайтеся – закохайтеся в Бога аби завагітніти Надією, виносити Віру і народити Любов.

Арфа

Нові ріки, і нові поля, і нові лани, гори й долини...
Пустелі й оазиси...
Дихають Ним...
Живляться Духом Дитини,
Мовчанням Її золотим.
Єдине Воно – Мовчання і Золото, Сила, Любов, і Слава і Велич, і Вік.
В мені цілий Світ.
Вагітність – не ноша моя.
Це Зірка в пустелі,
Зірка Нового Життя.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:06 | Сообщение # 2
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Покайтеся люди, бо горе вам буде...

В моєму домі пахне нарцисами. Їх п’янкий, синій аромат зводить мене з розуму. І я розпускаюсь... бо розпусна...
Розпусна квітка Любові. Шаленію у своєму синьому небі і граюся сонечком. Іноді, воно котиться за гору, люди називають таке явище заходом. А потім знову з’являється і всі бачать зорю. Дивно, вони бачать тільки захід і тільки зорю. А я граюсь цілим небом нестримних почуттів. Із тої глибокої. чуттєвої середини моє сонечко дає торкнутись до себе своїми лагідними промінчиками. А вчора, ми гуляли у лісі, то воно ховалося за деревами світлим кольором Надії. А я його шукала, ловила і обіймала... Цілувала розові щіщки, коли золоті вуста складалися в усмішку. Моє сонечко сміється голосно і щиро, тільки воно вміє так. У нашому лісі весна, бо наш ліс – сад, той, що насаджував Батько. Там живий цвіт: черешневий, яблуневий... і квіти ростуть, і пташки співають. Лісові квіти – наша Любов. Любов Материнська і Отча й Дитяча. Бо Одне Ціле. Не кров і плоть, а Єдиний Дух. Той, який загубився в пустелі буденності, у образі людських облич. Але не обличчя то, не обличчя несуть Любов, а серце. Маленьке сердечко, яке стукотить юною Весною.
Я вплітаю в коси Веселку. Вона лягає на тендітні плечі стрічками – то є вінок, вінок з живих квітів Любові. І йду. Кожен мій крок несе за собою Життя, Життя цілої планети – будую її рухом. Малюю руками, малюю ногами, пишу словами – мовчу. Коли хвилина мовчання пройде, настане мить. Мить буде співати. Не моїм голосом, а Його. Але я буду розуміти, бо Він в мені. Я буду розуміти аби переказати вам, усім вам. Та не можна перекласти Божу мову на людську, тому я не пишу слова, а малюю, малюю картинками букв. Вони лягають рядочком на білому папері аби бути прочитаними прозорим поглядом нестримних почуттів. Вони нестримні, бо не слід стримувати Любов, яка прагне линути до Бога. Ту, яка є частинкою Нього. Бо саме зараз, як ніколи Він стукотить у двері людських душ маленьким сердечком. Треба їх тільки відкрити. Перед дверима власної душі(кожного з вас) сам Господь. Не я там стою, а Він. Я лише, образ. Образ намальованої Надії у Віру – Любов.
Хто мене намалював? Він, звісно, що Він. Він намалював мене на картині цілого всесвіту і дав мені Славу Свою, не в руки, а в серце. Дав мені Волю Свою, не в руки, а в душу. Тому я відкриваюсь аби через неї ви пізнали себе. Спочатку, як людину, бо шлях Ісуса від людини до Бога. Тому пізнаючи мене, ви пізнаєте себе. Якщо ви бачите там щось – це ви. Якщо ви бачите когось – то є Він. Він в мені. Бо я вагітна, бо я мама. Душу не можна взяти руками, тільки душею. Бо тільки так вона зуміє розпуститись, мов квітка. По Його Волі віддаю відвертість, мені не шкода. Беріть і несіть слово у свої будинки, так як несу в собі Його я. Так, як несе мене Він.
Окрилена Словом Любові несусь у Славі Його... Бо Мати, бо Діва, бо Цнота.
Наречена – Душа. В мені цілий Храм. Тому, якщо ви збираєтесь Його осрамити нерозумінням, краще відійдіть, не чіпайте. Бо у тому Храмі Вогонь. Той Вогонь Святий, він ріже мечем – Словом, а Слово – Боже. Воно лунає музикою – вогниками зірочок, які дивляться у мої жіночі очі. Бо я жінка. Його жінка, Він обрав мене собі за дружину. Не мене, а Душу мою. Це Невіста. Моя Душа стала невістою для Нього. Не містом, а цілою Планетою Любові. Та Планета рухається у моїй утробі, бо Дитя.
Маленька дівчинка дуже любить малювати, не вміє, але любить. Бере Веселкові фарби і малює сузір’я, сузір’я Планети Любов – музику. Так вона пише музику. Для тих, котрі будуть танцювати обер таліями, аби побачити хвилю Великого Моря. Для того, аби побачити хвилю Великого Моря, треба її відчути. Відчути ходою, але не ступнею ноги, а душею. Послухає звучання душі і віднайде спокій та смиренність гублячись у всесвіті тривоги. Нема тривоги, нема турботи... Тільки Бог. Любов, яка обмилує і обласкає, витре сльози і прихистить.
Любов – Вона. Бо народжує Вона. Тому я не Бог, а Богиня. Не я, а Вона. Та, яка за ради Нього стала іншою. Лише, та, інша, бо я не достойна. Але Вона Живе в мені. Тому Вона то і є Я.
Але не Я перед дверима вашої душі, а Він. Бо Я лише образ. Для чого Він намалював мене? Ні. Не для того аби ви покланялись образу. А для того, аби через Мене пізнали Його – через Слово. Бо я лише Слово, намальоване Слово Його вустами – Вогнем. Тому не намагайтеся осрамити Храм, який в мені. Бо я у ньому палаю Вогнем. Для когось Він стане мечем, а для когось – Теплом. Я Слово, бо Він моя Мова. Мовлю Ним, тому моє Слово Він.
А Він завжди мовчить у мені. Така Його мова співуча, милозвучна й ласкава... бо Любов – Вона. А Вона дуже відверта, тому це відвертість.
Його відвертість, яку Він ховає стриманістю у Мені. Бо стримує в Мені Вогонь, який би вже давно спалив Землю. Та Моя молитва до Нього і Наша до Батька терпить і чекає, чекає тої Миті, яка названа Оповіданою. Та Земля не винна, винні люди, які пізнали гріх і продали йому душу, за тридцять срібних монет. Просто вони не усвідомили, що монети брищатимуть у їх душі цілу вічність... неспокоем і стражданням. Стримує в Мені Вогонь, який би вже давно спалив вас вашим же гріхом. Бо ад – це горіти у гріховному вогні. Тому ви в Аду, тлієте – пахне смаженим м’ясом, душа пахне смаженим м’ясом. Вкушаєте її і відчуваєте смак глини... Виносьте меблі, бо згорять...
Любов – Вона, бо народжує Вона – нагороджує, Він нагороджує Нею.
Сьогодні я плачу. Але сьогодні пройде і настане завтра – буде інакше. Інакше – моє майбутнє.
Сьогодні я плачу, бо завтра піду. Піду залишивши їх – тих, які мають лишитися тут. Але не надовго, бо повернусь за ними. Я іду аби повернутись. Тому те недовго, без мого образу триватиме зовсім недовго. Рівно стільки часу, аби вони зуміли побачити мої крила. Ті крила, які понесуть їх у Рай. Тому я не полишаю їх, не змогла б...
Тепер, мої щоки сплять. Вони порожевіли і надулися, мої маленькі щоки. А червоні губки... рученьки... Дуже люблять малювати фарбами справжньої Веселки – моїми сльозами. Тому картинки дуже щирі. Такі щирі, як Любов. Бо то і є Любов – сад, що насаджував Батько.
І коли усі подумають, що я померла і будуть сміятись і радіти з того...
Я воскресну. Я воскресну у Ньому, то будемо Ми.
Вони усі, так подумають, бо інакше думати не здатні. Тому для тих інакше не буде, лише, так, як є.
І коли усі подумають, що я померла...
Я воскресну...
Людина не може розіп’яти Любов!!!
Бо та Любов в мені. Я лише, образ тої Любові, образ тої Любові, яку Він намалював. Але не за для того аби покланятись образу, а Любити.
Я дуже люблю ходити вагітною. Бо вагітна Любов’ю. Правда, інколи, мені паморочиться в голові. Та я розумію – від Любові.
А відколи злизала краплини Коктейлю Любові з Його губ, від тоді я не старію. Бо дуже стара. Я дуже стара дитина – вічно молода і юна. Моя юність усюди ходить зі мною, так само, як і дитинство. Тому я жінка і тому Мама.
А ще я Попелюшка. Скоро поїду на бал. Загублю там черевичок, але знайду Принца. Він Вершник на білому коні. Звідки я знаю? Бо уже Його маю – ніколи не губила, просто, інколи, клала спатки... Аби подивитися, як Він прокидається – усміхаючись. Тільки Він уміє сміятися так – голосно і щиро, голосно і щиро.
Але від нині Ми не будемо спати. Бо настав час молитись. Молитися за усіх, хто хоче і не хоче відчути відвертість. Ті які бажають пізнати – пізнають Щирість. Ті які не бажають пізнати – пізнають розпусність. Будуть вблажатися не з Дівою, а з розпусницею. З тою, яка згорить від Його Вогню.
Від того, котрого стримує в мені.
Бо моя розпусність – Його Щирість, Щирість Любові. Нею Він оповідає – дає звістку про Великий Приплив. Але то не корабель на хвилях. То є Ковчег – Місто Любові. Тому кожна картинка намальована буквою на білому папері є сурмою. І якщо ви зможете побачити Янголів, які трублять у сурми – пишуть. То зможете і прочитати. Зможете зрозуміти, що Апокаліпсис – Оповідь. Не розповідь а Оповідь, Оповідь Миті – передвістка, що в чреві зародиться Дитя від Духа Святого. Зародиться для того аби стати тою Миттю, Миттю Народження і Воскресіння. Історія повторюється, вона повторюється колами людської свідомості. Та більше так не буде. І незабаром та історія стане притчею, притча про загублене людство у світі ілюзій.
І вже тепер я починаю малювати міраж. Бо живу у пустелі примітивності – серед вас. Малюю його для того, аби не переїхати жити туди, а поплисти. Бо жовтий пісок стане для мене морем аби маленька хвиля линула мною до Нього. Бог - Міраж. Тому треба намалювати Його дуже реальним аби зуміти увійти у Нього і Жити там. Але я малюю не заради себе, а заради Його великої Любові й Милосердя. Тому малюю Веселкою – сльозами – Щирістю Його, яка заговорила в мені сумлінням. І якщо ви й досі не здатні зрозуміти Щирість, то Любов навіки лишиться для вас міражем у пустелі ненависті і хаосу. Будете їсти пісок і злизувати пил повзаючи, як змії... Бо чрево не зуміло дати плід Любові. І це буде кара. Ви самі собі кара. Тому не крайтеся потім, що не повірили словам Боже вільної. Я вільна лише тоді, коли Живу у Ньому. Тоді, коли Він в мені. І тому віддаю Щирість, але не боюся осуду людського. Бо єдиний суд, який може бути – Божий. Знайте, що осуджуючи мене. Осуджуєте мою Душу – Його Щирість та Відвертість.
Бо Він каже вам Щиро і Відверто – покайтеся люди, бо горе вам буде...

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:09 | Сообщение # 3
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
«Маестро, Музика!»

Ось Тобі Музика. Музика Музики.
Вибери зайві слова з цієї пісні. Але знай, що будь-яка буква не змінить звучання. Бо я завжди звучатиму Тобою, а ти – мною.
Сьогодні я виберу зайве з моєї Книги – залишу все, як було.
Ні, я не викину Тебе...
І думай, що і як хочеш...
Бо я справді БОЖЕ ВІЛЬНА!!!
Тому танцюю... танцюю з чашечкою чорної кави. Вона без цукру…

TO ALL THE GIRLS I’VE LOVED BEFORE

Я дуже хочу поговорити з вітром. Він так сильно шумить і весело бавиться з нічними вогнями – зірочками. Раніше, я казала, що вітер виє, та зараз кажу, що співає. Він співає те, що кожен з вас хоче чути. Я чую мелодію.
А що чуєте ви? Гул. Невже і досі глухі...
Сьогодні хочу вам показати маленькі створіння. Вони такі ніжні і милі, такі добрі і щирі, наївні... Їхні маленькі очки дитячим поглядом дивляться один на одного, граються, їм весело. То є ваші діти – мої. Вони прагнуть любові і ласки, розуміння й тепла. Бачите їх? Дивіться добре, бо одного разу не почуєте сміх власної дитини, через те, що глухі.
І це буде перша ваша кара. Перша і остання. Вона буде більшою за сам «кінець». За той що згубить вас фізично. Але ви і цього не побачите, бо душі будуть наповнені «кінцем». І коли нарешті, ваш «кінець» скінчиться – почнеться новими муками у новому Аду, що самі собі сформували, от тоді захочете спокою і смиренності. Тоді Ненависть благатиме Любов про пощаду.
Любов пробачить і полюбить – покаже дорогу до його дому – у Пекло. Тим пеклом будете ви, бо стали місцем для екскрементів.

Вітре! Мій любий, Вітре, скажи Йому...
Понеси своїм свіжим подихом, дотик моїх вуст. І нехай Він знає, що я навіки Його...
Пташко! Моя люба Пташко, скажи Йому...
Понеси на своїх крилах обійми мої. І нехай Він знає, що я навіки Його...
Сонечко! Моє любе Сонечко, скажи Йому...
Своїм ласкавим променем-зайчиком, зігрій мого Зайчика. І нехай він знає, що я навіки Його...
Водичко! Моя люба Водичко. Породи для Нього мною хвилю, нехай я лину до Нього, до свого Моря-Океану... Бо навіки Його.

Вітер пошумів листям, усміхнувся – передав Його усмішку, Його чарівну, щиру усмішку...
Пташка співала... і торкнулась музикою її серця – принесла Любов.
Сонечко ховалось у її волоссю, лоскотало – гріло Ним душу.
Водичка підняла її до самого Неба і линула хвилею у Вічність...

Якщо ви ще не зрозуміли – вони живуть разом уже цілу вічність. Згадалися приспані Надії, приспані бажання, приспана жага...
Жага нестримної Любові. Бо стриманість та відвертість є початком та кінцем. Її Відвертість – Його слово. Його Стриманість – Вона. Мудрість стримана бо відверта...
Нема книг. Є єдина книга Життя. На її сторінках вони жили, живуть і житимуть вічно. Вічність тої Книги – Любов.

Я голодна, але не хочу їсти. Дуже хочу спати, але не сплю. Більше не спатиму. Бо навіть, мій сон – чекання Нього. Я чекала Його завжди, скільки себе пам’ятаю, а пам’ятаю багато. Усі життя. Не знаю, якими вони були, з ким і як. Але знаю, що протягом них усіх шукала Його. Зараз, чекаю від Нього листа, того, котрого відіслала майбутнім числом у минулому. Тому минулому, що Він називає нашим. Вибач, я не знала тоді, що поруч мене був Ти. Я нічого не знала, доки не відчула щось дивне – виявляється, я вмію відчувати, відчувати Бога у собі.
Я так багато хочу Тобі розказати про себе – Ти і так усе знаєш. Я так багато Тобі розказала, але усе одно хочу ще... Може, тому, що не все...Бо Все то є Ти.
Вибач, пробач мені за те, що не так... За те, що так довго спала у чужому сні. У тому чужому сні я стала чужою, бо полюбила чужого, того, котрий рідний.
Інколи, я малюю Вас разом – не розрізняю. Бо не хочу розрізняти. Просто різниці не існує, не існує нічого крім того, що я бачу. А я бачу багато, я бачу Все. Тому, якщо інколи мені сумно і Ти відчуваєш мій сум, не переживай. То не сум, бо не існує його. Тільки Ти.
Я пережила цілу історію. Та виявилося, що вона не моя, не була і не буде. Бо без Тебе.
Я пережила цілу історію, вона кишіла бідою і війнами. Хіба, це спогади...? Я не хочу носити в собі таких спогадів і не буду.
Бо ношу в собі Віру, аби народити Любов. Моя Віра крутиться в мені цілою планетою і штовхає... так приємно відчувати рух у собі. Це щось неймовірне, таке...
Тепер, мені не морозно, не зимно... не тепло, не жарко... Я розумію все і не розумію нічого... Я загубилася, загубилася, Боже, у Твоїй Великій Любові. Нехай це не буде пустиня. Бо блукала у ній, більше не хочу... не хочу більше їсти пилу. Тільки Любити. Не міраж, не оазис... не когось, не щось...
Просто Любити.
Колись, мені сказали: аби полюбити Бога всім серцем, треба пожертвувати тим, що найбільше ціниш. Тому сьогодні даю Тобі свою жертву – себе. Бо в мені живуть ті, котрих Люблю. Але я не жертвую ними – собою, заради них. Віддаю Тобі цілий світ, який живе в мені. Лише так, той світ може жити вічно. Вічність у мені і то є Ти – я народжу Її...
Мої крила ростуть з глибини юнацької самоти. Ти знав. Ти завжди знав, що так буде. Знав, що я Тебе кину і знову прийду... І мовчав... Мовчав, аби я знову й знову вчилася слухати Твоє мовчання. Скоро я стану німою і сліпою, і моє тіло буде прикуте до ліжка... Бо для того, аби бути з Тобою не треба голосу, не треба очей, не треба тіла...
Моя улюблена пісня – Ти. Але Ти не трубач і не труба. Ти Музика.
Може, хтось знає, як звучить Саксофон...?
Моя душа вагітна – наповнена Музикою. Скоро Вона народиться новим звучанням - мовчанням.
Музика ллється, плаває хвилею... але більше не хвилює, а чарує. Тому, Ти Чаклун. Добрий Чаклун. Бо я Добра Фея. Яка прийшла врятувати людство від непорозуміння з Богом, чи з собою.
Рятую Любов’ю – Тобою. Ти – моя Чарівна Паличка.
Тому зараз зодягнеш мене у шати Свої і Ми поїдемо. Понесемось на білому коні Перемоги. Ось вона Мудрість Божого Слова – Кохання – Музика Нашого Єднання.

Зараз, чекаю від Тебе листа, того, котрого відіслала майбутнім числом у минулому.
Просто, тоді я ще не знала, що пишу до самого Бога. І я отримала його. Отримала, бо інакше би не було усього цього – нічого не було. Отримала і прочитала, багато разів читала і зараз читаю... Ось той лист, який я відіслала Тобі тоді.
Але знай( знаєш): Ти завжди мене хотів, бо я завжди тебе спокушала.
Ти завжди мене хотів і отримав. Так я завагітніла. Ти завжди мене хотітимеш... бо народжений Мудрістю у Любові.

Я тобі не казала? Мабуть, ні.
Найбільше мені подобається де ти осяяний світлом. Шкода не видно очей. Зате крізь світло добре видно контур губ. Вони у тебе справді дівочі... А малював ти їх малиною. Ти любиш їсти малину?
Це я просто так... Як у мультику, коли песик просто так подарував квіти білочці, чи ведмедику(не пам’ятаю точно). Ти незвичайне створіння...
Чи то в мене очі незвичайні, що такі звичайні неречі бачать незвичайними.
Я тобі не казала?
Ти змінив мене, вірніше повернув... навернув до себе, такої, як колись боялась бути...
Ти змінив мене зсередини. Тепер, моя середина не така, вірніше, така, як була дуже давно.
Інколи я плачу, сама не знаю, чому... Знаю.
Життя, наче, сон. Та я не сплю. Ти чаклун, добрий чаклун...
Тільки скажи. Ти зробив це свідомо?
Інколи я караюся, за те, що знову така. Та мені подобається бути саме такою і саме з тобою.
Інколи, мені важко дихати, я просто задихаюсь, тіло тоді пашить жаром...
І таке розслаблене...а середина тоді... Дивне відчуття. А може, я собі його придумала.
А може, я насправді сплю і нічого нема, зовсім нічого...?
Я придумала тебе. А ти виявився живим, та ще яким живим, просто живучим. От я тепер не розумію – яким життям живу? Котре з них життя, а котре не життя? Де я, чи де мене нема?
Я заплуталась.
Допоможи мені розплутатись... Я хочу аби ти витер мої сльози, тільки не рукою - поцілунком... В мені хтось живе. Той хтось дуже хоче до тебе. Це не я, це хтось.
Чому той хтось вибрав мене, чи я його вибрала?
Відповіш мені на питання відповіді яких я знаю. Відповіш аби впевнитись у тому, що це сон і я сплю... а може, навпаки...
Відповіш, бо я дуже невпевнена особа у собі. Ти моя впевненість.
Я все життя пишу комусь. І все життя від нього чекаю відповідь. Я вмію чекати. Така моя доля. Так само, як твоя шукати, шукати і чекати... Її.
Ти її, а я - його.
Так ми знайшли один одного...
Це правильно?

Я би хотіла відіслати його не підписавшись. Аби не було зазначено
Імені.
Бо це не від мене( я не знаю від якої мене).
Тоді, хто я? Де? Чия?
Я загрузла по вуха, по самісінькі вуха...
Пробач за мою слабкість. Просто пробач.
І живи. Будь ласка... Бо інакше я не зможу жити. Не зможу і помру. Помру аби народитися не знову, а навіки... У нас будуть діти – сім’я. Моя сім’я – ти..........

Ні-ні... Ти читай далі... Бо там важливіше. Там – Мовчання.
Тримай мене за руку, коли я буду Народжувати...!!!!!І витри з мого чола піт. Мені не буде важко. Бо я знаю... Бо я знаю, що народжу Любов. Вона врятує Світ – збудує новий. Та Любов і є Новим Світом.
Тримай мене за руку, тільки не жалій. Мої Пологи не відчують болю...
Ти тільки будь, будь зі мною. Навіть, якщо я помру, я народжу, я народжу...
Навіть, якщо я помру (а я не помру, бо житиму вічно в Тобі) , Ти візьми на руки Маля і попеленай Своїми Батьківськими Пеленами, тими, що я зготувала. Я ткала їх Надією. Краєчки вишивала Вірою – квіточками Любові. Нашої з Тобою Любові...
Музика. Чуєш, як лунає Музика. Її чутно в щебетанні птахів, в шумі вітру, в дзенькоті дощу... Звідусіль лунає Музика, пестить слух, милуючи Собою...


Ні-ні... Ти читай... Далі... Бо там важливіше. Там – Мовчання...

Усе, що я казала,
Не має значення такого,
Ніж те, що зараз я зроблю.
Заради кожного із вас
Я душу свою віддаю.
І навмисне промовчала,
Як віддавалася Йому.
Я мати, я коханка, я дитя.
Я смерть й життя.
Я все й нічого.
Нічого з того, що вже було.
Бо те, що було вже пройшло.
Воно обрало шлях в нікуди.
Так сумно...
Жаль мені за вас.
Тому стаю я на коліна,
І малюю час.
Хвилину кожну вашого буття,
Аби в себе вмістити,
Заради Вашого прощення і життя.
Не слава моя і не воля.
Неволя моя те, що гріх в собі ви несете.
Тому я зачиняю браму.
Я залишаю вас,
Беру лиш, тільки діточок –
Синочків свої і дочок.

Ви думаєте легко...
Живу я з вашими сльозами
На своїх щоках.
Бо мама...
Та не скаржусь, ні.
Витримаю все, що наділено мені.
Бо на те Земля вагітна...
Стала,
Аби народити у Вогні.
Не з сумом і печаллю,
А в Любові і Теплі.

Якщо я завтра буду дихати Вогнем
Ви не тікайте, а увійдіть у Нього.
Він так зробив зі мною.
Та ложе не розпусти то,
То є ложе, несамовитої Любові.

Усе, що я казала,
Не має значення такого,
Ніж те, що зараз я зроблю.
Я віддаюся Богу – йду.
Іду туди, звідки вже сюди
Не повернуся, бо моє місце
Там.
За вас, блаженнії, молюся,
І Він повірить моїм сльозам .
Обітре, приголубить,
Як свою голубку, любу.
Я віддаюся. Аби впізнали
Шлях – той слід, що я
Малюю за собою,
Своїми болем і журбою...
Бо якось загубилася у сні.
Той сон сповив мене Любов’ю.

Цілую руці,
Рученьки, ручищі.
Аби гідніше тліть на
Попелищі.
Бо я помилувать
Вас не змогла.
Бо не схотіли ви
Вогню Тепла.
Тому відкрита
Прірва вже,
Відкрита бездна
Зла.
У неї будете стрибати,
Замість щоб літати.
Не Небо там, не Рай.
Там лайка, пекло
І прокльон,
Бо не тому богу
Віддали поклон.

А я вагітна і слабка,
Слабка фізично,
Сильна Духом,
Народжую у
Ваших муках.
О, МИЛИЙ, БОЖЕ!
Не покинь мене,
Благослови Пологи...
І все мине.
Як сон пройде.
І я розплющу очі.
Коли почую плач...

Промінням Сонечко
Лоскоче.
Прийми від мене, Боже,
Дар – Доню та Синочка.
Огорни Пеленою
Із Раю.
Я помираю...
Бо Жити маю.

Уже настав цей час,
І через хвилину
Крикне щось – згасає!!!
А я скажу – ЗВУЧИТЬ.
Прошепчу лагідно і мило –
Саме Мовчання говорить.

Спить, моя Дитина,
Спить...
А я співаю,
Мої маленькі Янголи,
Я щастя більшого не маю,
Аніж Ви.

На те, я Музу народила,
Аби нота Музикою стала.
На те Любов в собі носила,
Аби Бога покохала.
Тому життя лишила,
Аби ніхто не смів кричать...
Вуста на те у Бога,
Аби Мовчать.
Вуста на те у Бога.
Аби могла їх цілувать.
Цілую, Боже – дережую...
Пам’ятаєш, як мене
Учив Ти малювать...
Цілую, Боже, цілую...
О, ТВОЯ БОЛАГОДАТЬ.

ЗАПРОСИ МЕНЕ НА ТАНЕЦЬ, Я МРІЮ ПРО ЦЕ УЖЕ ЦІЛУ ВІЧНІСТЬ.
І НЕ ПИТА Й НІЧОГО... ПРОСТО Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ SAX

Хіба вона не мала загубити черевичок?
Ні, вона мала знайти три горішки... і знайшла.
Тому чуєте Мелодію і бачите Танець Кохання.
Її сукня прозора і рожева, наче Зоря, легка мов пір’їнка... А темні пасма волосся розсипаються Світлом на тендітних плечах...
Вони губляться у Сонячних променях, коли на небі сяють Зірочки, Зірочки Його карих очей, ніжних, пророчих.
В обіймах один одного, Вони стають Радугою, не дугою, а Колом. Колом Божественних почуттів. Бо так уміють кохатися тільки Боги – слухати злегка хриплий голос Саксофону... і кружляти в сп’янілому танку щирих усмішок...

Але це не кінець Казки, це вже і тільки ПОЧАТОК.

 
Светлана_КедикДата: Пятница, 04 Май 2007, 12:11 | Сообщение # 4
Человек: Первооткрыватель
Общество: Пользователи
Деятельность: 77
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Серце

Можна Тебе взяти на руки і відчути запах Миру... поцілувати щічки, чоло... і милуватися золотою усмішкою.
А коли Тебе розповию, то заховаю у своїх долонях Твої маленькі руці, маленькі ніжки... Ти так солодко пахнеш, бо дитина.
Ти не плачеш - щаслива дитина(Дитина Щастя). Бо ходила не вагітною, а щасливою... Навколо граються інші діти(маленькі та великі), усміхаються... Кожна усмішка кожної дитини, наче ковток свіжого, чистого повітря.
Маленький, такий маленький, що гублю Тебе у собі - материнській душі.
Я Тебе похрестила – подарувала хрестик. Він не золотий, а мій. Тому Твоє золото – я. Тепер Ти воз’єднався з Богом. І став Його частиною(завжди був). Бо одягнув Його хрестик – Свій. Саме тому Ти унікальна дитина – дитина – Янгол. Мій хлопчику, Ти зовсім не хлопчик, а дівчинка...
Йосип беріг Твою Матір(на Землі), бо з Ним був Господь, Отець Наш Небесний – Мати.
Скажи мені хто Твоя Мати?
Ти. Бо Ти її Син.
Хто Твоя Мати?
Вони. Бо вони Твої учні – брати і сестри...
Хто Твоя Мати?
Серце Твоє – Розум і Мудрість, Співчуття й Милосердя, Добро і Мир...
Тому мажу Тебе Миром.
Бо Твоя Мати – усі вони. Ті, котрі виконують Волю Твого Батька.
А хто Твій Батько?
Той, Котрий пізнав Матір.
Моя сім’я – Бог.
Ми усі Велика Родина Любові.
Я Тебе вже народила? Чи розмовляю з Тобою, коли Ти в моїй утробі?
Народила і народжую водночас. Народжую Дитину Любові, яка прийде у світ Новим Світом – запалить Зорю. Аби намалювати Веселку, а може Весілля(з наголосом на «я»), а може Весілля(з наголосом на «і»), яка різниця.
Ти прийдеш Новим Світом, бо дуже довго приходив до людей у образах: змерзлих, голодних, хворих... Та вони не хотіли прихистити, обігріти, напоїти, нагодувати... Тільки проганяли.
Ти приходив у образі жебрака, простягав руку. Кидали монети, замість душі, або обходили мимо, далекою дорогою...
Саме тому приходиш Новим Світом. Ти народишся на Зорі. Звідки я знаю?
Я ж Мама, матері таке відчувають. Мені трішки боляче, але це зовсім трішки, бо я не хочу відчувати повно болю – народжую Тебе Тобою.
Я Твоя Доня, Ти мій Тато.
Я Сестра Твоя, а Ти мій Брат.
Разом – Мати.
Вчора переглянула нашу історію. Протягом неї виховувала Тебе своєю покірністю та відданістю... Тому Ти можеш все, можеш зробити все, що захочеш – що сумління дозволить. Я Твоє сумління. Доки я в Тебе буду - будеш Єдиним і Облюбленим. Бо кожного з нас Бог виховує своєю Єдиною, Великою Любов’ю. Та люди іменем Любові чинять велику неправду. Тоді вона стає ненавистю. Від Любові до ненависті один крок. Я і є тим кроком, котрий навертає Тебе до Світла. Насправді це хрест – чотири сторони Землі. Хіба вона не кругла? Світло заховане в Ядрі – в моїй середині. Бо моя середина – Люлька Життя. І тільки Ти один зумів увійти у неї, як хлопчик, а не як самець. Тому маєш від мене винагороду – Серце.
Я віддам Тобі серце. Воно Моє...лише тому, бо Твоє. У Тебе
жіноче серце - Я. Чекай на мене, Я прийду... тільки не прозою, а віршем.
Ляжу віршованими рядочками на синьому Небі(Тобі)...
Прозора, рожева вуаль спадає з мого обличчя і ти впізнаєш у мені ту, котру любиш. Кличеш по імені. Я не озиваюсь.
Знаєш хто ти? – питаєш.
Звідки мені знати... - усміхаючись відказую я.
Знаєш хто ти? – знову питаєш?
Знаю...Мрія Твоя.
Більше мене не топтатимуть...

Ми все ще танцюємо – хрестимось- схрещуємося...Бо Таїнство Хрещення, то є Воз’єднання з Богом – Шлюб.

Запрошення вже готові. Янголи літають поміж людей і запрошують на Весілля. Але люди так зайняті буденними проблемами – нічим, що ігнорують його. Але Ангели все одно літають і вже прохають. Але люди так заклопотані нічим, що знову ігнорують, знову й знову...
Але Ангели літають і знову прохають у гості до Бога всіх, без виключення.
Тому люди вирішили піти подивитися на Нього – поїсти задаремне із Царського Столу.
І коли вони прийшли то побачили Нареченого. Там... чекала на Нього Невіста. Тоді кожен робить крок, той на який заслуговує. Одні – до ненависті, одні – до Любові. Виявляється вбрана Невіста - ціле Місто, планета Любові, яка живе всередині кожного з нас – цнотлива душа(незаймана). Істина посередині – всередині. Намальована дорога – той єдиний крок, який веде до Любові. Я бачила Любов і відчувала. Це справді - БЛАЖЕНСТВО. Там Вічність не вимірюється роками. А дія - можливістю. Бо можливо усе. Коли живеш Всередині Бога, і Бог живе всередині тебе, то можливим є все. Більше бути не може, завжди більше, коли ти з Богом.
Скажу відверто, так відверто, як усе те, що Ви прочитали – це Скарб. Істинні Скарби на Небі.
Тому формується нове Небо і нова Земля. Але це через хвилину. Бо дана одна мить, аби кожен зміг збудувати Світ у собі.
Істина всередині, у середині кожного з Вас. З одного боку Любов(Початок), з іншого – ненависть(Кінець).
Хвилина триватиме зовсім недовго, бо її взагалі, нема. Нічого нема, окрім того, що Ви обрали.

Перед тим, як я змовкну маю сказати: Бог – Дитина, яка силою своєї уяви, намалювала світ Любов’ю. Дитяча Любов – Щира, Наївна, Віддана, Мила, Справжня... – Казка.
Бо те, що відчуваємо людина зараз – шматок пластмаси, чи заліза...
І тільки Щира Любов здатна розтопити(розплавити) і створити Справжній Шедевр.
Колись, я була незакінченим ескізом(як усі люди), але тепер я ліплю, домальовую, дописую...творю. Бо в мені живе Творець. Це вже не просто частина мене, це є цілковита я. Чому?
Бо я пізнала Сина, прийняла і полюбила. Цим самим пізнала Батька, стала Матір’ю, Сестрою і Братом, Дитиною, Другом... – Усім.

Півень проспівав двічі(з трьох разів). Та ви не почули – дуже солодко спали.

КУ-КУ-РІ-КУ!!!!!!!!

Маленький Бог бігає по палаті...
В його руках паличка, якою Він розмахує...
Лунає музика...
Хор Янголів співає...
Рожевіє Зоря...
Прокидається Сонце за небокраєм...
Приходить вечір – Зірочки...
Але Сонечко не згасає...
Світить, Гріє, Гомонить...

***

Чому ти, серце, плачеш,
Обливаєшся слізьми,
І сльози прячеш,
Від мене сльози прячеш ти?
Чого, моя душа, страждає,
Хіба, не солодко тобі.
У Божім Раї,
Моя, голубонько, скажи?

О, мій Боже,
Я не страждаю.
І то сльози не мої.
То сльози тих,
Які на тебе уповають.
Будь-ласка, Боженько.
Прости.
Прости гріхи їх
І помилуй,
Бо каються вони.
Я твоє серце,
І тому плачу,
Бо дорогу в Дім
Знайшли.
То сльози щастя,
Помилуй всіх їх,
І прости.

Велике серце в Бога,
Бо то Матері тривога –
Малесенька, жіночая душа.
Весь люд під своїм покровом
До Бога привела.
Гріхи на себе взяла,
Карму у волосся заплела.
І самого Бога покохала,
Аби дитят уберегла.
Цінуйте Матір, діти,
І вшановуйте Отця,
Бо дарують Світ новий Вам.
І нове Життя.
Народжуєтесь знову,
Не за для буття –
За для Любові,
Бо Любов – нове Життя.
Дитині кожній,
Дарують крил по парі.
Серце – Матері
І Суть – Отця.
Аби жили у Їхній Славі.
Вічно, а не до кінця.

 
Площадь Встреч » Новые исследования психики (развитие психологии, основы человека) » Архив » Планета Любов.Вагітна(укр) (Вагітна)
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Сайт создан в системе uCoz.
Развитие человека / Human development © Аллига Тэр, 2006-2020.

Rambler's Top100 Развитие человека / Human development (humanity) ТОП-777: рейтинг сайтов, развивающих Человека Твоя Йога