Насправді, все просто. І ця простота говорить, що світ – людина – природа. Живеш природою в природі. Треба усвідомити це життя не у безкінечності, а у вічності. Яка різниця? Різниці нема. Бо слова не мають значення. Бо розуміння в нерозумінні – за межами, яких нема.
Пам’ятаєте, як було з початку, з того початку, котрий вийшов з кінця – був морок і Дух Божий ширяв.
Насправді, усе просто. Треба не розуміти, а відчувати. Відчувати не рефлекси, не закінченнями нервових клітин, а відчувати духом – впіймати запах квітки затиснувши носа. Нема носа. Усе, що є, його нема. Воно ховається в глибині крони(душі). Те, що там, виходить на зовні, інколи це весна, але найчастіше сухі гілля.
Людина має посадити дерево, збудувати дім, народити сина.
Посадити дерево – надія.
Збудувати дім – Віра.
Народити сина – Любов.
Мудрість. А де живе Мудрість? Де знайти правду, аби увійти нею у Мудрість?
Людина живе природою в природі. Людина живе правдою в Мудрості.
У своїй правдивій величі губиться забуттям і шукає неіснуючу правду. Правди не існує? Але чому прокладена до неї дорога(букви). Та дорога лежить за буттям(людським життям). Людське життя – коридор між світами. У нього є стіни, у стін безліч дверей, у дверей – ключі. Але кожен ключ(є лише один ключ) за дверима( з внутрішньої сторони окремої палати(світу). Так от, правда у розумінні безсилля, а сила – у вмінні відімкнути себе. У чому тоді Мудрість? У склянці води. Склянка не пуста, але не повна. Воду не можна випити, але не можна й вилити, бо склянка не береться до рук – рук нема. Нема рук, бо нема рота – очі бачили, тому і знають, що нема. До очей привели ноги у котрих відсутні п’ятки, бо п’ятки не відчувають землі. Землі нема, бо не гріє Сонце. А сонця неба, бо загубилось воно небесним тілом у безкінечності вічності.
Людина – безкінечний розвиток у вічності. Їх гармонія у неділимості.
Путь до Істини у відсутності істини. Інакше не було б сенсу жити. Бо життя – рух. Та якщо нема дороги, то нема і руху. Пошук Істини – вічна дорога. Саме пошук, а не полювання на скарби.
Пошук – хвиля – хвиля Світла. Яка ще вчора жила ілюзією, що не може спинитись(перервати свій шлях). Але вже сьогодні усвідомила, що зупинилась, на одну єдину мить, під дією зовнішніх факторів(їх відсутності) і продовжила свій шлях невидимим тілом(відсутністю тіла). Саме та мить пізнання себе дозволила перестрибнути відрізок часу, який застиг нерухомістю(не розвитком).
Завтра ніколи не настає, бо одразу починає бути сьогодні. Тому проживайте кожен день, як учора. І сьогодні перетвориться на майбутнє, яке світловим стрибком перестрибне час – усвідомить себе безкінечним розвитком у вічності.
Людина дуже близько до розгадки. Бо має багато підказок. Так виникли загадки. Хто їх придумав? Той, хто відгадав. Швидкість світла – думка. Думка – вітер. Його тіло – ураган. Його стрибок – стихія. Стихія Світла – Подих. Той самий подих, що Дух Божий вдихнув у ніздрі тіла. І стало тіло словом – Любов(Бог). А Любов – людиною – живою душею. Людина є втіленням Любові. Бог – Творець. Людина – творіння – жива картина світу. Вона може стати шедевром, а може залишитися власним ескізом, не зафарбованим і одноманітним. Зовнішня природа – фарби. Треба пензлик. Хіба, страшно стати пензликом аби зафарбувати духовне полотно? Пензлик – найпростіший організм на планеті – медуза. Тому, аби плавати в холодному океані вічного космосу я стаю медузою. Бо всередині мене є таємниця – краплина моря. А правда, що людина схожа на море!?

Всесвіт несе тяжкий хрест – світи і виміри. Світи і виміри – космос. Космос – планети. Планети – організми. Планета Земля – людство. Людство – тіло. Тіло – душу. Душа – Бога. Бог – Всесвіт(початок і кінець).
Якщо кожна окрема людина усвідомить свій хрест, як Любов Божу, а не покарання, що несе в собі гріх(диявола), вона(маленька частинка Любові) зможе об’єднатись з Великим. У Біблії це змальовано Одкровенням – весілля Бога з душею.
Планета завтра не загине. Не кінець це буде, по тій причині(нема причини, але є наслідок), що початок настає вже сьогодні.
І ніхто і ніщо мені не зможе заперечити. Супереч волі Божої - гріх. Його не існує, вже не існує для мене. А в мені цілий світ абсолютної Любові. Ніхто і ніщо мені не зможе заперечити, бо я бачила очі. Вони дивилися на мене і світилися вогником. У тих оченятах була образа на весь світ байдужих людей. Але мої материнські сльози не схотіли бачити гніву, тільки надію, яка жевріла у тих дитячих оченятах мрією. Ті очки заглянули глибоко у мене, аби відчути Любов.
Я поверну дитинство щастя тобі, і всім тим, хто прагне його мати. Ти не будеш вже, моє любе дівчатко, стояти сиротою серед чужих батьків, не будеш голодною і босою, не митою і не зодягненою... Я вмиваю тебе росами – своїми сльозами, одягаю у шати Любові – пеленаю і до Раю відпускаю. Живи, моє дитя. Живи і смійся, янголе, бо обожнюю дитячий сміх.
А ти, більше не ховай своїх чорних, сухих, потрісканих рук, любий брате мій, Труд. Я обніжу і їх... загояться рани і не сичітиме кров, бо крові нема. Обцілую руки твої, обітру піт з чола, бо маєш відпочити.
Відпочинок прийде із зорями, коли Я сяду з вами за один стіл. Ми будемо вечеряти востаннє, але не востаннє разом, а уперше. Наша вечеря була таємною тоді, аби сьогодні стати явною. Розіллю вино у келихи ваші, аби скуштували крові Моєї. Відломлю шматок хліба, аби скуштували тіла Мого. А потім молитимемось. Молитимемось, аби Мій Батько прийняв вашу жертву – Мене(Любов). А Мати – умила сльозами. Так прощаються вам гріхи ваші. Во ім’я Господа. Батьку Мій, пробач їм, бо не знають вони, що роблять!.
А ті, котрі тут, з якими розділю трапезу Свою, нехай п’ють і їдять не тіло і кров Мою а насичуються Любовію Твоєю. Бо Я єсьм Любов. І станеться так, що сонце згасне, а Земля трястиме силою Гріха, того, котрого чинили протягом віків невірні. Тоді відкриється прірва. Убояться люди і зо страху стрибатимуть униз, але там порятунку не буде. Порятунок висітиме на хресті прибитий гвіздками і з вінком терновим на голові – кінець.
Початок буде там же – на хресті – чотирьох кінцях світу – захід, схід, південь, північ – у колі. Бо Я коло. Всередині якого – ложе Любові. А вінок той не з терену, а з квітів, який сплела для Мене наречена Моя, Моя нетлінна половина, вічна Любов Моя, яка зуміла вижити у світі ночі маленьким Світлом.
--- Ти Світло.
--- То виходить, що я жива електрика.
Усміхаючись відповіла я.
--- Ні, ти Світло.
Відказав. Тільки не казав – Моє світло. Але я завжди знала, що Твоє.

***

Проблема походження життя на Землі до цього часу є одним з самих хвилюючих питань. Може тому, що саме проблема?
Я кажу, що принципів нема. І людина ще й досі, лише бактерія.
Життя вічне явище всесвіту (космічне, а не суто земне). Еволюційні теорії кажуть, що шлях ускладнення систем від простих до складних , але це протирічить логіці. Як картина складніша за маляра?
А я кажу, що логіки нема, бо бактерія не мислить. Тому маляр поза логікою.
Так само, як і поле на картині, лише фарба.
А от море, море має хвилі, так само, як космос. Електромагнітні хвилі несуть інформацію. Бактерія має просту будову, тому не відчуває сигналу. Накопичення сигналів – зовнішня душа, яка здатна розуміти в об’ єднанні з внутрішньою – єдиний організм. Він керує зовні, але сила його всередині.
Навколишнє середовище залишає найбільш пристосованих. Але тоді вся земля належала б бактеріям та синьо-зеленим водоростям . Хіба? Хіба тільки примати є носіями розуму?
Людина, як капсула еволюції. Всередині відбувається процес світоутворення. Саме тому хтось лишається бактерією, чи вірусом, хтось водорістю... хтось стає приматом нового зразку. У кожного свій ДНК...
Але чи винайшла людина ген Бога? Винайшла. І стверджує, що він відповідає за духовність. Хіба Віра пов’язана з фізіологією людини.? Ні – з навколишнім світом. Людина і є тим світом. Тіло(мозок, нервова система...) – відбиток розвитку духовного світу. Це зовнішня «душа», яка вміє сприймати, але не може розуміти без внутрішнього, бо саме внутрішнє будує зовнішнє.
Здатність вірити і є тим умінням отримувати та розуміти сигнали з великого космосу(від Вищого Космічного Розуму – Бога). Але це не радіохвилі, це хвилі духовного піднесення, які не можна вловити фізичним тілом, тільки «геном» Бога(частинка Любові у душі). «Ген» Бога не завжди передається спадковістю, він може зароджуватись і помирати – стрибки. Еволюція стрибків Світла, яка зовні відображається тими, чи іншими теоріями окремих людей(науковців).
Від простого організму до складного – шлях, який нікуди не зник, а прокладений і прокладається у кожній людині особисто, як окрема часточка спадковості(«ген»). А Світлові стрибки, як кожен день(світ був сформований протягом шести днів). Але міра поняття невизначене, тому день не тримає в собі двадцять чотири години. Бо мудрість не вираховують, а набувають. Так само, як є можливість формувати себе протягом вічності – еволюціонувати. В іншому випадку людина застигає на якомусь етапі розвитку, не даючи собі шансу перестрибнути на інший щабель. Тому аби пізнати зовнішній світ, треба пізнати свою природу внутрішню, але на духовному рівні. І якщо світ, у людині формується протягом шести днів, що несуть в собі вічність життів, перероджень, перевтілень. То настав час перейти на сьомий, але не за для відпочинку, а за для розуміння – це розвиток у вічності. Отже нема шести днів, а швидкоплинна хода розвитку, що на візуальному сьомому дні підготувала себе до стрибку. Світлова хвиля на мить зупинилась, аби втілитись у новому образі новим життям. Отже море не має хвиль, а єдину хвилю, яка б’ється об берег і повертається до другого... Для того аби тіло стало невидимим не треба готувати рідину з частинками золота... Бо частинки золота, які зумовлюють на перший, погляд складне перетворення тіла у прозорий стан, насправді у самій людині. Людина злиток – сонце. Всередині якого море – Хвиля – Любов.
Я говорю про душу.
Душа завжди розуміється як щось неподільне, як сукупність усіх наших почуттів, скарбниця наших думок, джерело внутрішньої привабливості і духовної краси, відображення Бога, синтез нашої особистості, що охоплює наші властивості і здібності. Поєднання фізичного і духовного начала – потрійна природа людини. Яка розпадається при смерті тіла. Так от тіло повторює(відображає) розвиток душі. Розвиток душі – пізнання Бога, як Любові. У душі фізичний світ є гріхом, який повертає до хаосу, але це також своєрідний розвиток. Тільки з боку Світла – у зворотній бік – від людини до бактерії. Що зовні відображається, як тупість, невіра в Бога.
Природа людини походить від Бога. Бо Бог створив людину, як мислячу істоту, розумну... Людина не мавпа... Але всередині неї живе звір – тваринний інстинкт – тіло. І саме тому, саме людина має здатність до Богопізнання – Природи Свого Початку. Але людина переплутала настанову Бога – плодіться і оволодівайте Землею і всім живим на Землі. Зрозумівши, як фізичний розвиток. Любов плодиться дарами Духа Святого. Оволодіти Землею(як світом) - пізнати природу – пізнати Бога – пройти розвиток від бактерії до людини. Бо тільки людина може відкинути тваринний інстинкт – відчути себе людяною. А інакше, як пояснити цікавість людини до навколишнього середовища і вивчення його. Лише пізнавши планети у душі, можна пізнати планети у зовнішньому космосі. Бо планети у душі – ті чи інші особистості. Кожна особистість, як окреме життя однієї душі. Душа має єдине життя, але проживає його у різних станах. Еволюція полягає у відкиненні тваринного інстинкту, бо це єдине, що не дозволяє пізнати Великий Космос власної душі. Тому треба бути людиною-деревом. Кожна окрема гілка чи стовбур - рівень розвитку. Стрибки з гілки на гілку – перевтілення. І так до тих пір доки не опинишся на вершині – над еволюцією. Тоді усвідомлюєш, що її нема і ніколи не було, бо завжди був лише Бог, ота маленька часточка, яка «геном» відроджувала пам’ять душі про окремі життя. Аби зрозуміти природу треба нею стати ...
Аромат Любові носиться над Землею. Його відчувають ті, котрі не мають носа. Я маю довгий ніс, але інколи він зникає, саме тоді, коли не хочу його бачити. Навіщо людині дзеркало? Аби бачити свій ніс?
А у якому дзеркалі можна побачити Людяність? Проблема походження життя на Землі до цього часу є одним з самих хвилюючих питань. Може тому, що саме проблема?
Якби люди не ставили перед собою проблему – дилему походження життя і не вирішували її хімічними реакціями, чи математичними розрахунками, чи фізичними властивостями... проблеми не було б. Бо життя зародилось від Життя.
І якщо тіло стало роздором між Творцем і творінням, то очевидно, що його не має бути. Тоді за для чого воно є? За для розваги? Самотньому Богу стало сумно і Він придумав гру з живими іграшками? Бог - Дитина. Дитині притаманно гратись. А ви не помічали, як дитина вміє гратись сама з собою – розвиватись. Дитина мріє вирости. А доросла людина – повернути дитинство.
Коли живе мрія в душі і казка, то є можливість затримати в собі Світло Дитинства аби воно підхопило душу і перестрибнуло від минулого до майбутнього. Та якщо людина вважає, що інтелект – вид шизофренії, лише тому, що не здатна зрозуміти окремі моменти життя. І тому прагне пояснення і доказів, то Бог – шизофренік. А шизофренія – душа - субстанція, яка виникла в момент з`єднання духа з тілом, сутність, яка зв`язує духовне з матеріальним. Саме тому - воля – вічність. Вічність не має ні початку, ні кінця. Бо початок у кінці, а кінець у початку – вир, круговерть. Людина бачить, що Земля крутиться повільно. Та я скажу, що вона крутиться шаленим вихором почуття(Любов). Аби встигнути за обер таліями я вирішила стати цілою планетою, більше того – Всесвітом, а не глобусом у чиїхось руках... Саме так можна перетворитись з іграшки на Дитину – з творіння на Творця. Зрештою, це одне й те саме, бо мистецтво народжує шедевр, лише у тому випадку, коли митець вкладає у нього душу. Бог у кожну людину вдихнув Себе – запропонував пізнати Себе. Але людина застигла на певному рівні розвитку, вірніше, недорозвитку душі(частини Бога). Від нерозуміння почала задавати питання і доводити їх правдивість фізичним шляхом.
Тільки от власну людяність нікому не хочеться доводити добром...
Це мабуть, єдине, що не підлягає доведенню – і так усі вірять, що Людяності нема...
Але є маленька дівчинка з карими оченятами. Ті оченята пронизливим поглядом дивляться на мене з старенького фото. Там дівчинка тримає телефон. Вона на стільки наївна, що вирішила подзвонити Богу і розповісти про казкову мрію – Любов.
Любий Боженько, я мрію... я мрію побачити твої очі... так я зможу показати усім-усім ласкавий погляд, такий ніжний і теплий, як дотик Мами... бо кожна дитина мріє про Маму...
Божі очі дивилися на неї і тішились власною абсолютністю...
І коли дівчинка почула Його Голос, то дуже зраділа, пообіцяла бути хорошою-хорошою – сумлінням кожної людини(тої, яка захоче його мати).
А ще пообіцяла – я пронесу Любов крізь цілу Вічність.

--- Ти - крилате створіння, яке дуже любить літати просторами Волі.
Ти – маленький промінчик сонечка, який нічого не бачить окрім свого сяйва...
--- Це тому, бо у Моєму світі нема мороку!

Шизофренія

...Ніч. Не знаю яка година... певно, що якась. Сиджу у ліжку. Пахну щойно помитим тілом. Волосся не мокре, але темним пасмом лягло поруч мене на подушці. Ні, це не парик. У мене своє волосся, кольору каштана, світлого каштана. Коли воно на сонці, то переливається сяйвом, а тіло засмагає, особливо спина. У мене гнучка спина. Вона гнеться протягом весни, літа і осені, а зимою відпочиває... Я не важко працюю, не подумайте... хіба це важко любити Землю. Я звичайна сільська жінка. Училася в школі, майже, на відмінно, і поведінка була, майже зразкова... Тому від мене усі чекали тільки добрих вчинків. Так було завжди і є.
А тут раз і сталося так, що я перестала бути, як усі. І одразу зникла моя привабливість. Інколи, чоловіків приваблює фігура... кажуть, що в мене красиві, глибокі очі... але, як тільки-но я пропоную потонути у них, то вони тікають. Мабуть, не вміють плавати...
Я також не вмію, тому хвилі несуть мене. Зараз, я дуже хочу спати. Повіки затуляють очі, а без них окуляри не бачать, хоч і мають сильні скельця і красиву оправу. Я мало сплю, але зараз, дуже хочу... Тому букви зникають – розчиняються на тлі чистого, білого-білого паперу. І настає тиша – мої думки перестали говорити, зате навчились мовчати...

Шепіт – ш-е-п-і-т... Шумить вітер промокшими листочками. Капельки гойдаються і поволі сповзають по маленьких, тоненьких стежечках листочків і... падають – дзень... Зникли, розчинилися – три крапки.
Три крапки – мої улюблені слова. Але їх майже ніхто не розуміє. Чи то я така незрозуміла, чи люди навколо - подумала прозора капелька. Не може бути так, що я одна така в цілому світі! Усі талановиті. Але не всі унікальні... Мені пощастило народитися капелькою. Скоро я стану струмком, а потім – річкою, озером, морем, океаном, хмариною, дощиком – капелькою... Бо щирий талант безсмертний. Я дуже талановита – продовжувала думку капелька, - бо наївна. І все ще вірю, що дітей приносить лелека...
Лелеко, лелеко! Чому летиш так далеко?
Може, якби я була людиною, то вважала б інакше, але я просто капелька, маленька капелька, яка блистить на сонці і стрибає веселкою після літнього дощику...

Ти ніколи не була сама, моя ніжна і мила... – прошепотів листочок мовчазним голосом вітру і стих...
І вже тепер насправді запанувала тиша. Вона дуже талановита, бо вміє мовчати про все - щебетати...