ПЛАНЕТА ЛЮБОВ

У мене народилася Муза...
Я довго Її виношувала і ось, настав час...
Ще зовсім маленька, але я плекатиму Її Материнською Любов’ю, з великим сподіванням, що Вона виросте – залишиться Дитиною, бо Діти щирі Створіння. Тому той Хлопчик, як притаманно Дитині бешкетує...
Саме Його бешкетування надають мені Снаги, а Його сміх – Натхнення.
Бо я дуже Люблю, коли Діти сміються. Тому, пропоную тобі, Читачу, поринути у світ Почуттів, які відчуває не Людина, а Душа.
Мій Дім – Душа
Душа – Вічність
Вічність – Любов
Любов – Життя
Життя – Казка
Тому я Попелюшка

Передмова

Ти і я – Бог і людина

і – дорога. Бог завжди стелить перед кожним з нас Килим – Себе.
Ми йдемо Ним до себе, в пошуках Нього. Поняття волі в тому, що треба йти легкою ходою Віри та Надії по тому Килиму, а не топтати Його. Тому ми маємо летіти, наче Янголи. Щоб прилетіти до Бога не треба пізнавати космос... Бо «скафандри» притуплюють відчуття, без них легше. Так само, як і пірнати у морську глиб. Нас оточують світи – над нами, під нами, по обидва боки, навколо.
Треба розуміти почуття, як коло. Круг почуттів, круг Любові. Беріть крейду і малюйте довкола себе Білий Круг Любові. Коли домалюєте Його, воно стане чарівним – Казкою. Тому беріть папір та ручку і записуйте слова – вони невидимі – дуже чітко видно, як і чути – німо. Тому шепотіть вустами – цілуйтеся. Цілуватися приємно, коли Любиш... Поцілунок Любові – Віра та Надія. Їм Обом завжди Взаємно...


Розділ перший

Частина перша

Дивіться – він голий!

Самотньо, так самотньо аж розпирає, прориває на спогади, на жаль. Намагаюсь пригадати, та розумію, що тих спогадів нема, нема того жалю, так, наче, й не було.
Самотньо грім гримить, аж вікна задрижали, аж моторошно стало. Блискавка вогнем небо навпіл поділила, шум... і шум доща, наче, вода з землею говорять – підвищать тон, невдовзі знизять, а по тім трохи помовчать, і тиша, мертва тиша, нежива, лише десь у рівчаку вода жужить. Та як зірветься дощ, як ливнем заричить! І вже не чути, як у мертвій тишині, десь у рівчаку, вода жужить – самотньо, так самотньо, аж розпирає від жалю. Ніч мовчить, а я, чомусь, не сплю, заплющу очі і молюсь. Молюсь і вірю в що молюсь, молюсь і вірю в Того, Кому молюсь, та тільки, Він чомусь мовчить. І вже себе караю за грішну думку, за грішну прихоть, за життя, за неправильну молитву, нещиру віру, нещире каяття. А може, Він дощем зімною говорить? А може, грім зовсім не гримить? А може, блискавка небо не палить... ?
Лише, насправді, у мертвій тиші, десь у рівчаку, вода жужить. Ні, я впевнена у тому, що небо не мовчить, воно випробує, випробуванням вчить, але ніколи не мовчить. І задаєш питання – чому воно нас вчить? Мовчанню, покорі, покорі серця і душі, покорі в серцю і в душі, покорі у коханню, надає снаги і сили в безпомічному стані – так званому житті? Як жаль. Як жаль мені за себе, як жаль мені за нас, як жаль мені за небо, що стало грішним заради нас. Ненависть. Я ненавиджу Бога, бо так Його люблю. Люблю любовю цілого народа, та любов моя нещира, бо Його любов до нас, ніколи я не розуміла.

Інколи, я ніяк не второпаю те, що пишу. Часом думаю, може, то просто набір слів, а потім розумію, що в кожному слові закладена думка, та чи інакша, не просто слово, а слово слів. І так у мене з’являється щось, щось на зразок оцього, мені рідне, бо моє, а до людей байдуже, так не зрозуміле, як я, як і життя. А може, його й не варто розуміти, просто жити тай усе, сприймати таким, як воно є. Хоча, до всього байдуже існувати, так вірніше буде, теж не варто, бо в свою чергу, не варто бути песимістом, в любому розумінні, в любих життєвих ситуаціях. Невже я прожила його, так легко наставляючи вас? Ні. Та якась частинка мене, немов, пронизана життям. Вона бентежить зарозумілими думками, іноді безглуздими та цікавими, бо то істинні слова. Та знову ж, як багато інших речей, істинна, у кожної людини, набирає своє значення. Тож, справді, неварто життя розуміти, розуміти досконало, бо досконалість прикра річ, як і ми. Іноді приємно прикра: в холодному подисі людства, нестерпному погляді чорних очей, очей, що дивляться на нас із глибини людської, рідної, чужої... однаково, усе своє, чи то жорстоке,чи лагідне, а може і палке, палке, нестримне, хвилююче, у вир життєвий кличе, знаходить силу, знаходить слабкість, і то є ми – люди.
Людина. А зараз, на мить замовкни, тепер кажи – л-ю-д-и-н-а. Який ти чуєш звук? Ти чуєш тишу, то її голос лунає, чуєш, як в хаотичному звучанні ноти обриває, занадто високо бере, та аж ось, мелодійність та згасає, згасає й палахкотить. І в цю мить, коли ти справді відчуваєш себе, як людина, коли цих сім літер набирають для тебе особливе значення, тоді для себе відкриваєш ти себе, ти відкриваєш душу. Тоді, так плекані надії у ледь занедбаному житті, у непорозуміннях, у наївній вірі, стають людино, людиною в тобі.
Звідусіль лунала музика. Здається, її чутно було, навіть, в щебетанні птахів, в шелесті листя, в подисі зими, чи може, в дзенкоті доща, чи в шумі вітру, чи в сонячних променях, що вигравали й тут і там. Звідусіль лунала музика, пестила слух милуючи собою, проймала душу, я сказала б –полонила... ти в раю, в тому раю себе ти загубила. Немов дитя, прокинувшись, дивлюсь навколо, навколо усе таке цікаве, чуже і рідне водночас, полохливий кидаю погляд, надмір дорослий та простий, пронизаний любов’ю, любов’ю аж до самої біди. Звідусіль лунала музика, лунала там, де були й ми. То є життя, поклик нестримний, хвилюючий, хвилюючий про майбуття, майбуття без меж, без меж фантазій в яких існуєш, чи живеш? Так, живеш. Живеш, людино, в реалії живеш, хоч інколи, здається сонній. Лунала музика, звідусіль лунала, самотою, болем пеленала те дитя, те дитя усе сприймало, як життя, своє життя.
Душа з душею розмовляла, а мені, чомусь, здалося, що то музика лунала. Голосно, потім потроху стихла, стихла тай замовкла, в той час замовкла, коли дитятко закричало, бо відчуло смак життя. Бо та музика, що пеленала народила ще одне дитя – Дитя Любові. Очиці чорним вуглем заблищали, коли в синяву материнських впали, вони його теплом й попеленали, пелени Батьківські були, наче Сина він сповив собою, те вроджене лице, маленькі руки, маленьке тіло... У мами то росла Надія.
Безмежний простір, у просторі душі незбагненне почуття. Почуття звільненого тіла, сповнене вже минаючим болем, болем приємним та радісним, радісним та злегка навіяним самотою, самотою горя, чи то звичайнісінької долі, долі, що створила вона, цим самим долі скривдженої нею ж. Вона знала, навіть більше, розуміла життя, та чомусь не своє. Може тому, що майже не притаманні думки простій, смертній людині лякали її, в той час, коли вона прагнула бути сильною над усе, коли прагнула бути досконалою, прагнула мати досконале життя. Ні. Ти знаєш, мабуть я помиляюсь – вона просто бажала кохати, бути коханою, пронести це почуття крізь життя, навіть безглуздо: скрізь вічність, вічність не років і не століть, а вічність людських душ, живих і мертвих, вічність віри, мрій, безсмертних слів – я тебе люблю.
Безмежна даль, безмежний простір...
І сон солодкий, душу обійнявши, шепоче їй слова, в них віра про майже нездійсненне майбуття. Я відкриваю очі, пробуджуюся від життя, воно мале в куточку грається і то є його світ – безмежна даль, безмежний простір. Як час спливає, і я його боюсь, так, мені варто зізнатися, я справді боюсь. Боюсь, що колись він відчує жагу до того чого в нього нема. Боюсь так незрозумілих дитині пояснень, а надто мені. Якби ж то було можливим зрозуміти душу людини, не кажучи вже про свою. Знаєш, часто ловлю себе на думці, що я не така як усі, хоча, кожен по- своєму різний. Та мабуть, не кожний вміє так легко розмовляти з собою, задавати питання, іноді до болю прикрі, незнаючи відповіді відповідати на них, відповідати правдиво, хоча, до кінця й не розуміючи власних слів. І лише потім розумієш глибоко закладену думку, думку про все і ні про що.
Так зарозуміле поняття про життя, про людство лякає. Чи я не права? А може то є моя особливість, яка дає мені змогу бути особистістю, яка неймовірно майстерно вміє жаліти себе. Ні, не перед кимось іншим, перед собою – як жаль себе, як жаль себе в цьому так байдужому до мене житті, як жаль... і ринули сльози. Та я не плачу, правда? Ні – відповів мені мій же несподіванний сміх.
Як важко бути божевільною, божевільною при здоровому глузді. Лише в такому стані я вмію жити, я така, така, як світ – безмежна. Як людство – милосердна й жорстока, слабка й сильна, велична мов Бог, і в цьому мій гріх, бо та велич вирує в душі смертної людини.
Людина. А зараз, на мить замовкни, тепер кажи – л-ю-д-и-н-а. Який ти чуєш звук? Спустошений людиною, людино, і в цю мить, сповнений же нею. Слова високі, а може і прості, та не подумай, то не я кажу їх, то вона – скривджена правда. Скривджена реальністю, реальність нами, а ми? Богом. Ти вже прости мене грішницю, мої грішні та правдиві слова, правдиві для мене, для нас, бо так легше признавати вину. Байдуже промовляючи слова молитви, а здається, від серця, від душі, потай думкою казати – Ти допустив нас до такого життя. А насправді, воно прекрасне, лише тому, що ти живеш. Питання в тому, як живеш, як вмієш будувати його – життя, а отже, хоч трішки, та пізнавати свою долю, водночас закладену в минулому і майбутньому твоєму існуванні. Розуміючи по при все, що життя то є дар, дар каяття в покаранні.

Ніщо не вражає людину більше самої людини. Я переконалася в тому, що моє хвилювання про світ, про людство нікому непотрібне.
Та це стихія, моя, але минулих століть, століть майбутнього. Здається, через оце усе я вже проходила, нібито заново проживаю життя, та чомусь, не знаю, що буде далі, бо розумію ту близьку даль, так розумію, що аж боляче стає, боляче зі сміхом. Бо аж трусить від жаху, від жаху того, що я мати, ще більша дитина своєї дитини, та тільки доросла, а може стара, стара дитина. Ніщо не вражає людину більше самої людини, коли вражена і вражаюча людина ти. Невже, недостатньо навколишнього середовища, душ, які в ньому живуть, невже недостатньо вражень, невже недостатньо думок про те, що ти народилася не в свій час. Та потім розумієш, що лише цим самим він і є твій – час твій, твоя епоха, вимір, і вмить стає твоїм всесвітом. І ти собою вже не володієш, всім своїм єством існуєш і вмираєш, а та мить між ними і є життя.
Розумію, що гублюся у своїх думках, у підсвідомості, то наче лабіринт. Та зненацька почувся чийсь голос, із темряви до Світла йду, навіть озирнутися боюсь. Простягнувши руки перед собою, вдихаючи повітря глибоко, відчуваю, як чийсь подих б’є в обличчя прохолодою. Я йду, я йду повільною ходою, та чомусь, забилось серце в грудях, по спині чи то жар, чи то мороз пройшов... Я йду, повільною ходою йду до Світла, а воно тріпоче, тріпоче й тут і там.
Чуєш, як лунає музика. ЇЇ чутно в щебетанні птахів, в шелесті листя, в подисі зими, в дзенкоті доща, в шумі вітру, в сонячних променях... Звідусіль лунає музика, пестить слух милуючи собою. Слова, чуєш її слова, вона розповідає казку, казку про життя.

Як прекрасно, коли є злагода й мир, коли панує гармонія, як прекрасно, коли навіть у хмарну погоду тобі тепло і затишно, а особливий затишок душі. Як прекрасно, коли, як людина, ти впевнена в собі, як прекрасно...
Вважаю, кожен прагне саме цього, лише шлях у кожного різний, різні потреби, різні думки, і взагалі ми різні. Мабуть, тому різнобарвний світ, різносторонній, різноманітний. А якби він був би однотонним, небагатобарвним, чи одноманітним? Чи були б люди, і якими вони б були? Певно, жили б, як рослина. Та якщо взяти якусь окрему рослину, вивчити її життя, по-своєму, воно є різноманітним. І вивчаючи життя певної групи рослин, ти урізноманітнюєшся сам, вибравши якийсь певний напрямок. А усе інше, що і складає світ, живе і неживе? Неживе, навіть неживе має якесь буття, що і дає йому силу жити: сонце, небо, вода, земля, забудови...
Знаєте, я вірю в казку, в добро і зло, і обов’язково добро перемагає зло, я вірю в людину, в людський розум. А от, на жаль, в душу людську, часом, уже не вірю, хоч усі наші душі то є дихання світу. Коли людина хвора, яким є її дихання? Мабуть, важким і болючим. Світ нездужає – неправдою, несправедливістю, війнами... А це усе породжує зло, як в свою чергу зло породжує усе це. Ми так і живемо у хаосі буття, народжуємо дітей, бо я, як жінка відчуваю, що моє призначення бути матір’ю, і не я одна; бо людина, яка поруч мене здатна кохати, хоче і вміє бути батьком, і не лише він. Бо ми, як батьки, як сім’я, створюємо світ, атмосфера якого любов і ува
га. Я розумію спантеличеність наступного покоління, бо колись, так само, була вражена і я, так само промовчала, мовчу і мовчатиму. А мої враження і є моє життя. Страждаю, страждаю за світ, за людей, отже, страждаю безглуздям. Незважайте. Та усетаки, якими б не були великими матеріальні цінності, багатство духовне то є цінність найбільша. Лише, на жаль, усе це нероздільно пов’язане. Якби можна було жити лише однією Любов’ю, і ситим нею бути, і одягненим, і задоволеним... Якби можна було жити Любов’ю! Так і кортить посіяти злагоду поміж люди, як пшеницю, чи жито. Та на жаль, на тому полі ми, мов будяки, а зазвичай будяки виривають, виривають з корінням. Та якщо взяти якусь окрему рослину, вивчити її життя, по-своєму, воно є різноманітним. Причина в тому, що ми задоволені тією різноманітністю, що так безбарвна, нудна, але розумна й велична, як сутність, як наше безбожне єство, як гріх, як покарання, як каяття, як покора, бажання жити, жити достойно, бути достойним достойного життя... І коли побачиш пролісок, коли лісову стежку обплете барвінок – зелений, пишний; коли вітер дмухне теплом, якомога більше стараєшся вдихнути, як якийсь еліксир, що лікує душу: сплячу, замерзлу, спантеличену суворою зимою. Та еліксиру такого нема. І ти байдуже бродиш по лісу, водночас милуєшся і топчеш красу.
Розумієш це, розумієш, як якусь певну істинну, на мить і пізнаєш, пізнаєш і буденне, і високе, і величне, й святе. А переконань своїх пізнати не можеш, шукаєш шлях – не знаходиш. Так і живеш: себе в собі носиш, для себе ростеш. Те, що виношуєш даєш і в почутті любові розумієш - лише у ній, не лише для себе ти ростеш, стаєш людиною, стаєш самим життям. Хіба не це важливим є, хіба не щастя то дар, скарб, для кожного із нас? Щастя – це дар, дар вміти бути щасливим. Я щаслива і це прекрасно, в щасті відчуваю життя. Та не мені судити у якому відчутті пізнає людина щастя, як щастя почуття. У кожного свої міркування що до власної долі. І якщо ти розумно мислиш – розумно живеш; розумно живеш – поповнюєш чашу життя простотою, розумінням; простота, розуміння – своєрідна чаша терпіння; терпіння – наука, наука, що вчить існуванню; існування служить існуванню буденному – життю. Та коли ти прикрашаєш його вірою, любов’ю, натхненням, бажанням... Воно стає життям у якому ти живеш, живеш, як людина, як людина щаслива. Хіба ж не щастя є скарбом для кожного із нас? Тож, я сміло можу сказати: я людина, і я щаслива, щаслива, бо живу, живу, бо маю щастя -– мені любов дають, і я її даю.
Отам, на дивані, лежать його спортивні штани, трохи далі її, а ще кофточка, носочки, у куточку – тапочки, червоні в білий горошок, тапіки – так вона їх називає. І куди не глянь, у кожній кімнаті, у кожному куточку цього дому, щось, що надає йому не просто існування, а життя. Так, наш будинок, наче, жива істота, стіни, навіть й ті дихають теплом нашої любові. Та я не можу пояснити цього відчуття, лише скажу, що воно захоплює, володіє, спонукає, спонукає до сімейного блага, незвичайного у кожного по-своєму. І коли ти його маєш, якось мимоволі задумовуєшся, що ти щаслива людина, ні, ти не думаєш, ти відчуваєш. Та коли нема за що купити дитині кілограм яблук, чи булочку, чи молочка попити, коли коханому чоловікові нема з чого приготувати смачну вечерю... Напевно, щастя набуває якогось інакшого значення, а з тим і так зване сімейне благо, добробут. А любов? І взагалі, якого значення набуває любов? Любов, як любов дитини й батьків, любов, як любов чоловіка й жінки, любов, як любов до життя, любов, як любов до Бога? Напевно я дуже бездарна й нерозумна людина, бо ніяк не збагну Бога, хоч і вірю в нього.
Вірю, бо мені ту віру привили з самого дитинства. Вірю, бо мені ту
віру привили з самого дитинства? Знаю, що багато з нас задають собі такого типу питання. І переконую себе – ні, вірю, бо Він є. Час від часу, я приводжу доню до церкви. Можливо, перебуваючи у тому середовищі, ні, не між людьми, не просто в церкві, для себе щось тай збагне, підростаючи. Можливо, я грішу непрощенно, та чогось мені затишніше помолитися Богу удома, чи в нічній тишині, чи просто дивлячись у синє небо, просто і легко, без зайвих людських очей. Тоді, воно наче, відкривається для мене, лише для мене і себе я віддаю Йому. Усе, що відбувається протягом дня, днів, тижнів, місяців, років мимоволі розумієш, що так дано Богом. Та мимоволі й задумовуєшся – який Він Бог, чому саме Бог. Так само, як і чому диван називають диваном, стіл столом, ніч ніччю... А кажуть, Бог, то є Любов. І за все своє життя намагаєшся збагнути цей вислів. Збагнути як? З користю для себе, з любов’ю до себе, а не просто поняття такі, як Бог і Любов. У твоєму розумінні любити, то є любити фізично, то є любити духовно: обіймати, цілувати, пестити, нескривдити, не дати скривдити, піклуватися... І ти стараєшся створити любов, навіть, у житті обездоленому. Та людина слабка істота і її сильне, на перший поляд, буття ніяковіє. У такому стані, хтось шукає любові від Бога, а хтось, йде світзаочі. Йде і питає себе – ну де ж той Бог? Чого Він так вчинив зі мною, несправедливо? Любов не може бути зла!
Інколи здається, що Бог створивши життя, дав людині занадто волі, поставив її перед занадто великим вибором, що і псує її душу. Бо через матеріальний світ людина не здатна, віддавати себе цілком Любові, Любові як Богу. Він сам страждає, що так вчинив, страждає нашими діяннями, плаче нашими сльозами. Його спокута провина – ми, як хаос, як забуття. Його спокута провина – Любов до нас, і наша нездатність це збагнути. Чому ми не здатні збагнути? Бо ми не боги. Бо ми небоги. Бо у нас нема Бога в душі, нема його у серці, не в фізичному серці, а в духовному. Ми сироти. Наші душі сироти. Сирота – немає Бога. Треба відкривати притулки для сиріт. Це не забудови, не храми, це Любов у душі, яка вміє любити, давати тепло, просвічувати шлях. Як же треба низько пасти, аби потребувати провідника до власної ж душі. Але єдиним провідником до неї є та сама людина. Людина, яка вчиться бачити, і вчиться ходити. Вчиться вибирати шлях і загоювати рани. Хто сказав, що вірити легко?
Зате приємно відчувати благодать. Ми усі діти, діти життя. Живемо і вчимося жити. Тільки, у нас є здатність до старіння, а життя не старіє.
Я говорю про старість душі. Стара душа – мудра душа. У нас занадто. Ми настільки мудрі, що не бачимо дурість тої мудрості. Ми бачимо старість тіла, але разом з ним старіє й душа, а коли вона старіє то стає немічною. І ми немічні, наші душі немічні, немічні бо старі. Починає псуватися «зір», «незмога йти»...А у справжньої віруючої людини тіло старіє, а душа молодіє. Діти – наше майбутнє. Діти – янголи. Діти – Любов.
Душа то є «дитина». Її треба плекати, ростити, зігрівати, вмивати(омивати) сльозами розкаяння. Коли ми так не робимо то лишаємо ту «дитину» на призволяще і вона стає легкою здобиччю для зла.
Мабуть тому, у зовнішньому світі, так багато дітей сиріт. І вони вештаються по темних куточках брудного світу, шукаючи тепло і надію...
Так само душі тих батьків вештаються у чорному світі пітьми. Але в дитині живе янгол, саме він звертається до Бога і просить за низьких батьків. Станьмо дітьми. Бо ми і є діти нашого Отця. Та не він нас занедбав. А ми його полишили, лишили Отчий дім і пішли світ за очі. Йому болить, Йому боляче. Ми бачимо ту біль, розуміємо, знаємо і всеодно ріжемо...
Вчора донька зарізала свою матір – перерізала їй горло, як курці... і збрехала, що та наклала на себе руки. Мати була п’яниця. Мати заважала донці жити, тому вона її прибрала. Так і ми робимо з нашим Батьком. Ми б’ємо його, ріжемо... а на сам кінець ще й відцураємось. Але Він не помирає. Він живе, бо любить нас такими, як ми є. Так, кожному з нас він заважає жити, бо бачте, поставив певні закони, а ми маємо їх виконувати. Та на що нам закони духовні. Коли в нас є тіло і гроші. Тіло робить гроші, гроші роблять тіло. Гроші дають тіло, і тіло дає гроші. А Він каже, що то погано...
Як же це погано, коли мені приємно відчувати тіло, і рахувати гроші, мені добре, бо я відчуваю смак жаги, смак плоті, смак насолоди, що дає та плоть, і шелест «зелені»... Через той «шелест» я забула шум вітру, його ніжний дотик до моєї душі, я перестала чути спів птахів, я перестала чути, як сміється моя «дитина» - душа. Бо зараз вона не сміється, а дико регоче. Ми дикуни. Ми мудрі дикуни. У нас еволюція пішла в інший бік, не вправо. Не в ліво – просто назад. Ми нічого не бачимо окрім свого заду. Він у нас товстий і пихатий. Він у нас товстий і пихатий, бо виконує важливу міссію...
Ось так наші душі копирсаються в наших задах, а нам приємно, ми відчуваємо насолоду. Відчуваємо насолоду, бо вміємо літати. Літаємо попід землею і бачимо голубі хмари. Вони настільки голубі, що трава внизу стає рожевою – ніхто ж не хоче признати, що він дальтонік. І ніхто не хоче вірити в казку про голого короля. Але чомусь усі вірять «дурисвіту» - ми боїмося побачити нічого, тому бачимо «все».
Але я вірю, що з’явиться дитина, яка скаже - дивіться, він же голий!

Віра Надія Любов

Віра

Літо. На небі грає сонце... У нього є струни. Ні не промені – наші погляди. Воно ловить наші погляди, змішує з сльозами, сміхом і починає грати. Тому кожного вечора випадає роса. Що? Роса і ранком є? Так. Це сонечко прокинувшись вмивається. Сідає у своє велике крісло – небо і сидить там аж до вечора. Інколи, воно гойдається. Небо? Ні. Сонечко. Перестрибує з хмарини на хмарину і пливе, пливе... А ще воно вміє літати. Тоді, коли приходять дощові хмари. Воно летить далеко за край неба, аби не намочитись. А ще сонечко має вуста. Ну як же воно буде співати без вуст...
Не вірите? А ви подивіться на нього і самі побачите. Тільки не треба плакати, воно не любить. Коли люди плачуть...

Надія

Осінь. Прохолодно стало. Тепло тікає від холоду. Біжить, аж раптом зустрівся йому Вересень і питає у нього:
--- Ти куди біжиш?
--- Та от, холод спокою не дає, біжу за Весною.
--- Ну, що ти. Не втечеш ти так далеко, не подужаєш. Забігай до хати мого брата.
--- А де твій брат живе?
--- Та тут не подалік, он на тій вулиці, п’ята хата з краю.
Побігло Тепло, а холод на п’яти йому наступає. Забігає до хати, а там Жовтень. Сидить волосся фарбує. Не сам, сам би не зміг. Брат допомагає – Листопад. Тепло вирішило відпочити. А тим часом Жовтень лисим став. Налякалося Тепло й побігло далі. Біжить а сніжинки на голову падають і тають одразу. Біжить сил немає, задихається. Прилягло відпочити. І враз перетворилося на грудочку льоду. Так би й загубилося в кучугурах, якби не маленька дівчинка. Вона взяла ту грудочку занесла до хати, посадила в горщик, у горщику виросла красива квітка. Дивилася вона через скло на зимню заметіль і марила Весною...

Любов

Ота маленька дівчинка...

Якось, один чоловік дізнався день своєї смерті. Сидить він тай журиться. Нічого робити не хочеться, все одно помирати прийдеться. Сидів, сидів...Набридло. Пішов наламав кропиви, огорожу з неї робить. Йде сусід вулицею і питає:
--- Ти що робиш?
--- Та ось, вирішив двір від вулиці обгородити.
--- Та це ж кропива.
--- Ну правильно.
--- Та що правильно, коли вона через день засохне на сонці.
--- А я бачити не буду.
--- Як це не будеш?
--- Та помру я завтра...

Кажуть, що скоро «кінець світу». І ми всі помремо. Йти кропиву ламати, чи що...?
От обгодимося тою кропивою від того «кінця», він нас і не зачепить.
Але кропива кусюча...
От ми «кропиву» й жнемо, серпами довгими та гострими. Обгорожуємося нею від Бога. І тішимося, що врятувалися. А що, з нами «дурисвіт», він вміє голови задурювати, особливо мудрим людям.
Та якщо вдуматися, то кінець не є кінцем, принаймні таким, як розуміємо його ми.Так само, як і є люди не мудрі, не розумні, просто людяні. Вони купають вітер, їдять сонце, і мовчать. Не тому, що не вміють говорити, А тому, що німі. Вони «дурисвіту» душу не хотіли продати та він їм язики повиривав. Але за те вони вміють посміхатися – щиро і красиво. Коли вони сміються стає тепло і радісно. Коли вони сміються у небі починають співати янголи, а слухач чує їх спів у своєму серці, у тому, що не в грудях, а між грудьми. А ще вони сліпі – раніше дуже багато бачили, от очі й зносилися. Тепер у них на їх місці стоять очі, але вони закриті, бо не хочуть бачити світ у якому панує «дурисвіт».
А у нас язики є, і очі у нас не зношені, але ми сліпі. Дивно. Дивна істота людина, чи не так?
Що зробити для того аби людина прозріла? Піти в супер сучасну клініку, де зроблять супер операцію...
Ну по перше, треба зняти «окуляри», бо через ті «скельця» ми погано бачимо.
Я не ношу окулярів! – хтось вигукнув.
На, я тобі свої позичу - хтось відповів.
Ось так воно. Ось так людина вміє сприймати в буквальному розумінні.
Не розуміючи, що кожен з нас народжуючись починає кінчатися, кожна прожита мить, мить початку кінця та його продовження. Ми живемо у домі, у того дому є кімнати, у кімнат є кути і стіни. А ще кімнати закладені меблями, інколи ми їх переставляємо...
Так уявіть собі, що наш світ то є певний будинок. У тому будинку кожна річ має своє місце. Але з-за чиєгось недбальства забилася каналізація. У домі смердить, бо бруду нікуди подітися. А вийти з дому ми не можемо, бо це цілий світ. Хіба що померти – перейти в інший світ. Але не в труну, а в інший будинок. Але чи буде він затишним залежить від нас. Від нашого теперішнього життя в теперішньому будинку.
На даний момент, у нашому будинку забита каналізація, і дивно те, що бруд не вилазить через вікна і двері, а душить нас. Та яка різниця, нам здається, що ми купаємось, нам приємно і затишно – «повна фіфа фофелу». Поки ми будемо купатися наш будинок розвалиться, і бруд вирветься на подвір’я. А звідки подвір’я? Ми не знали, що воно є. А таки є. І вулиця за ним, за нею інша, інші будинки... Чому ми не знали? Бо захопилися меблями, які знов і знов переставляли... аж так, що не помітили, окремі світи. От я запитую себе – невже ми й далі будемо купатися?
На подвір’ї стало важко дихати, починаємо захлинатися свіжим повітрям. Воно наповнює наші легені виштовхуючи смердючу рідину. Виявляється, що та рідина наші душі. Той сморід відчуває «дурисвіт» і біжить до подвір’я, стає коло брами, і починає рахувати душі – усі вони його. Він бере їх і провалюється в безодню... Темно, холодно, сиро... Та враз стає тепліше, починаєш бачити вогонь. Вогонь горить, горить усюди і все. І душі горять. Їм спекотно, їм боляче. А ми дивимося на них і корчимося – нам також боляче, бо ми бачимо себе. Навколо бруд... Вогонь. Чому той вогонь грішний?
Не він грішний, а ми, от він і випалює наші гріхи. Але поруч горить інший вогонь, він не пече, лише гріє, гріє віддано і ніжно. Ту ніжність породжують сльози, сльози Любові.
Так от, зовсім близько, поруч нашої планети Земля існує інша планета – Любов. Вона зовсім молода – дитина. З її пухкого грунту проростає паросток, також юний – паросток Надії. Велика сила тягне його до Сонця – росте, розростається, наповнює собою планету... Та сила – Віра.
Віра, Надія, Любов

Віра, Надія, Любов – три головні Християнські чесноти.
Основа Віри є Любов, Любов то є Бог – Бог Отець, Бог Син, і Бог Дух Святий.
Нам треба народити Надію аби прозріти і побачити цю казкову планету.
Як нам народити Надію? Треба полюбити. Полюбити всіх і все, полюбити навіть свого найлютішого ворога. Бо тоді зло не матиме сили, воно просто розчиниться, стече каналізаційними трубами у свою безодню.

Думаю це ї є Початком та Кінцем. Це і є Життям.Це ї є головним пророцтвом. Це є Богом, це є Богом у душі.
Людина не має задаватися питанням – що таке, чи хто таке Бог?
Бо тоді перестає існувати таке поняття, як Віра. Адже пригадуючи прабатьківський гріх змій сказав Єві - ви станете, такі ж величні Як Бог, будете знати стільки, як і Він.
Тому теорія Бог – Я, приклад гріхопадіння. Але як же тоді розуміти – Бог всередині мене?
Звичайно, людина хоче достеменно знати все, а Біблія вчить - покладатися на Бога. Та ми так захопилися собою, що питаємо – А де той Бог? Який він? Я ж його не бачив(ла)? Тому на межі реалії, створюючи думкою фантастику придумовуємо, вимальовуємо певні стандарти бога. Але саме тому він лише бог, а не Бог. Лише бог усередині, в душі, тому ми безбожники – душі-сироти.

Вміння любити – найбільша знахідка людини, бо любити – це примножувати Бога. Бог живе у кожному з нас, але не кожний бачить, отже не відкриває Його в собі. Таке відкриття то є справжнє диво для віруючої людини. Та для такого відкриття не треба одягати окуляри(щоб краще бачити), не треба мати «третє око»(око демона), треба навчитись бачити серцем – прийняти Бога.
Бачити серцем, означає: відчувати душу сповнену Любов’ю Божою, а значить, Богом. Сповнену Богом душу можна порівняти з судинами: поки вони цілі, до тих пір людина має силу та енергію жити. А найбільша сила, яку може мати душа – Бог. Бо Бог то і є Любов. Тому Він і заповідав людині – люби ближнього, як самого себе.
Саме тому наш світ зовсім не світ, а цілий всесвіт – багатогранний, багатовимірний... Багатовимірний – насичений світами та вимірами Любові. І ніяка вища космічна сила не може порівнятися з Нею. Бо жива істина живе в живому і сущому, а живий і сущий лише Бог.
Отже, в людині, яка любить живе Бог. Тоді душа перестає бути сиротою. І заслуговує на плоди Духа Святого:
1 Любов.
2 Радість.
3 Мир.
4 Довготерпіння
5 Благость
6 Милосердя
7 Віра
8 Кротость
9 Воздержання

Усе це ми загубили протягом віків, а вірніше, загубили людяність, яка може зародити в душі Бога. Людина не ідеальна. Чому Він не створив нас ідеальними, а дав вибір на падіння і злет?
І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх(Біблія. Створення людини).
Спочатку було слово. І слово було Бог. Бог – Любов. Добро, світло, совість... – похідні Любові. Зло – видозміна Любові. Зло породжене в Любові. Людина і є тим деревом пізнання добра та зла. Яке наділене правом на вічне життя, на здатність еволюціонувати, здатність любити, творити, передавати...
Веду до того, що Біблію, кожен трактує по своєму – в міру своєї розсудливості. Колись я казала, що міра поняття не визначене, так само, як і небажання людини бути мудрою, лише в міру розумною. Ми всі в міру розумні.
Але чому Він дав нам свободу вибору – бути людиною, чи бути людяною людиною? Як на мене, Він створив Людяність по Своєму образу. Людяність ідеальна. Людяність – Бог. А людина просто істота між рядами інших істот, яка по волі Божій еволюціонувала до вищого щабелю розвитку від тварин. То може, ми тварини? У нас тваринні інстинкти, з деякими тваринами дуже схожа анатомія... Є ряд речей, що можуть прирівняти нас саме до тварин. На жаль, в першу чергу втрачені плоди Духа Святого.
Але ті ж самі плоди то є емоція.
. Емоція – дивна річ, що керує думкою. Вловити думку під впливом емоції є таким собі втіленням(розумінням) стану речей, власним розумінням. Але відобразити власне розуміння справа не легка. Звісно кожен по-своєму трактує, сприймає святе письмо, у так званому власному баченні.
Власне, можна зрозуміти, як інтимне. Інтим – невідємна частка людської істоти – душа. Та душа сповнена любов’ю.Коли вона сповнена любов’ю вона людяна. Але любити можна по-різному. Навіть ненависть для когось стає уособленням любові.
Термін – людина-Бог також можна сприймати по-різному. Навіть гріх є абсолютним богом. Це залежить від інтелектуального рівня душі. Ось це і є вибір, свобода вибору – ти любиш Бога, або ти любиш себе, як бога. У чому різниця? У силі. А сила то є Бог.
Людина не може назватися Богом, не може себе ним відчути. Бо шлях грішника до Бога це є каяття. Покаятися можна тоді, коли усвідомиш себе, як падшу людину – пробачити всіх і всім, але не собі. Падшою може бути тільки людина, Людяність - ні, людяність, як окрема складова людини. Людина без людяності – фізичне тіло. Душа без Людяності – сирота. Сирота, яка кається здобуває Людяність, отже Бога. Тому Бог живе всередині нас. Тому Бог то є кожен з нас. В кожному з нас його часточка – Людяність. І єдиний прогрес людини в тому, що вона знайшла в собі Віру і Волю покаятися. Бо лише, через каяття прийде спасіння душі.
Коли душа врятується, що тоді? Тоді вона розуміє, що таке благодать від Бога. А за для чого душі рятуватися? За для вічного життя. Що таке вічне життя? Що таке вічне? Що таке життя?
Життя – рух, безболісний рух людини. Коли він безболісний, тоді людина людяна. Безболісний, це який?
Кожна хвороба(фізична) є лише відбитком темної сили, яка володіє людиною зсередини, і яка не дає називатися їй людяною. Яка забирає свободу вибору. Та справжня свобода вибору завжди чекає на крок людини – вогник, той маленький вогник. Який жевріє всередині кожного з нас і чекає, коли ми його роздмухаємо силою Любові. Уночі у темному небі сяють зірочки, зірочки-вогники. Так уявіть собі, що людство то є відбиток тих зірочок. Коли зірочок нема стає темно. А справжня зірочка світиться зсередини, з глибини. Тому кожна людина то є зірочка. Коли ті небесні зірочки дивляться на нас, то бачать темряву, і лише деінде своїх «ясних подружок».
Бачите, як усе дивно схоже. Місяць – є великим вогнем, зірочки – вогники.
Ми(люди) – вогники. Наш місяць – Любов. Усе має співіснувати гармонійно. Але ми забули що таке гармонія Любові. Гармонія Любові це є Вічність. Вічність рухається – живе. Рухається, як дитина у лоні матері. Жити вічно може лише душа, душа-дитина. Душа-дитина рухається до свого Дому. Дім є Вічність. Вічність є Душа. Душа – Людяність. Людяність – Бог.
Для чого нам треба рятувати душу? Для руху(життя), що поведе її додому.
Рух веде молитвою. Треба вміти – молитися, молитися і чути голос Бога, не слухом(вухами), а серцем, молитися щиро. Жити молитвою Любові.
Ви Вірите в Любов? Ви маєте Надію на Любов?
Віра, Надія, Любов
Та маю сказати, що Віра без добрих діл мертва. І раз уже підняті питання такі , як духовний занепад людства, кінець світу(початок), може, варто задуматися і переосмислити життя. Переоцінка тих чи інших цінностей звична нам річ, але у матеріальному світі. Саме зараз важливу роль відіграватимуть важелі, що тиснутимуть на процес переоцінення. Але, як Бог живе в серці віруючої людини, так і зло. Бо хтось приходить до Бога, а хтось – до диявола( він також для когось є богом). Та я не маю права чинити суд над міркуваннями людини, яка йде своїм особистим життєвим шляхом. Лише скажу, що кожен несе свій хрест. Хрест, який пропонує нам Бог – побороти зло Любов’ю, хрест, який пропонує нести нам диявол – побороти (л)Любов (З)злом. Тому кожен робить свій вибір, бо на те вона і воля.
Адже кожна людина здатна мислити, а мисляча людина не намагається зрозуміти життя, а живе, проживає кожен день як учора, бо вчора міркувала про сьогодні, сьогодні настало і пройшло, і знову вчора…

Кажуть: філософія, то наука ні про що. Самі терміни - "щось" чи "нічого" набули певного значення у людській розсудливості. Власне, тому ми міркуємо кожен по- своєму. У кожного свої істини, які мають ті, чи інші напрямки. Напрямки - своєрідні шляхи, що ведуть у вічність, у вічність новоствореної думки. Думати не заборонено. Але мислення від думання відрізняється. Чим? Філософією. Межа між філософією та божевіллям називається мудрістю. Та мудрість має межі, межі початку та кінця, що служить початком нічого. Як на мене, віросповідання, то є певний стан душі, у якому душа має змогу вірити в оповідану мить. Мить, яка несе в собі любов того, чи іншого бога. Та чи не занадто своєю індивідуальністю світ(людство) заплутав звичайне, буденне - я. В якому люди є людьми, не просто, як мислячі істоти, а як інтелект любові. Бо розумна любов обов"язково приведе до істини, що несе в собі єство нетлінного Бога...
Як звичайна людина, звичайно небезгрішна сповідую віру, яку сповідували мої предки. А головне - у ній власне спрямування, власний вогонь, який веде до правди, до правди вічного життя. Тому не можу погодитися з терміном – кінець світу.Бо не має визначення кінця, не має терміну кінця, є лише, початок, початок усього пережитого. Тому не варто вказувати на час. Бо час по за нами, коли ми лишаємось у ньому. Справді, людина для чогось приходить у цей світ - для життя. І чи буде воно вічним кожен вирішує самостійно, адже політ кожного з нас є індивідуальним. Отже, шлях до Бога, хай навіть до того, чи іншого людина прокладає сама, сама усвідомлює помилки, сама їх виправляє, а може, навпаки...але не годиться жити чужими думками, бо не годиться красти чужий інтелект.
Але для простого, людського сприйняття мудрість занадто мудра, мудра не тому, що хтось є телепнем, а хтось генієм. Та мудрість є вищим щабелем кожного світу окремо(людини). Кожна людина, як особистість, безперечно має душу, величність тої душі залежить не від особистості, а від сприйняття себе як людини Людяної. Бог створив Людяність, а людина - видимий образ. От ми впродовж тисячоліть той образ величаємо, цим же калічимо те внутрішнє першорідне.
Я, як земна людина не удостоїлася честі говорити з вами вустами Бога, і тому не можу сказати – йдіть за мною. Та, як на мене, відверта думка живе у кожному з нас. Відвертість несе за собою тепло. Щоб нам було тепло ми маємо бути чесні один з одним, перш за все - з собою. Теплу притаманно гріти, а це вже є прояв Любові. Людина вміє любити, плекати почуття любові. А як відомо Бог, є Любов. То може, ми справді янголи? Ні. Ми істоти, які створив Бог по подобі своїй. Наше життя – подорож, подорож у вічність. І якщо кожен з нас бодай часточку любові пронесе у вічність світ буде врятований. Врятований від чого? Від оповіданого кінця світу? Думаю, що судний день, триває ось уже кілька тисяч років. Коли людина перестане робити самоосуд тоді на Землі запанує Рай, а Рай у душі кожного з нас. Для того щоб бути врятованим не треба боротися з злом, бо поняття боротьби саме по собі є поняттям зла. Для того щоб бути врятованим треба любити, любити – Бога, один одного, землю, небо, воду, траву... Любов – хай навіть це лише відчуття, емоція, але найвища щабель розвитку людини, як такої істоти. Тому плекайте ЛЮБОВ!

Світ міняється під впливом тих, чи інших факторів: природних, створених людиною. Останні мають зворотню дію( ніколи), але повертати не хочуть. Замислившись розумієш, що життя не спиняється ані на хвилину, не спить, тоді, коли спимо ми, не відпочиває...воно невпинно мчить у вічність. І мабуть, єдиним його недоліком є те, що воно може заблукати. Загубиться у власних лабіринтах без спроможності померти.

Дивлюся, а там небо,
Синє небо, синє-синє,
Висить?
Ні. Огортає Землю.
Таке далеке, недосяжне
І близьке водночас...
Чому ти, Небо,
Шаленим утиском
Лякаєш нас?
Боюся...
Боюся?
Тікаю...
Тікаю?
Куди? Від чого?
Не знаю...
Не знаю?
Ти розумієш все,
Людино – логіку життя.
Суть у тому, що її нема...
Її нема?
А як же...?
Куди поділось все?
Усе у чому...?
Вона схилила голову
І мовчки помолилась Богу.

Мій дід, царство йому небесне, казав: світ мудріє, та пустіє. В його словах є логіка. А ще він казав: порятунок у кожному з нас. Кожен буде врятований по мірі свого духовного надбання, а міра поняття невизначене. Тому час схаменутися, забути про все і ні про що, але примножувати одне – Бога в собі, Бога, не як богочоловіка.

Якби Він хотів створити ідеальний світ, ідеальну людину, то не дав би їй занадто волі. Тому є поняття – Бог і Диявол в одній особі. Так само, як і добро та зло в людині. Але усе має місце бути, навіть ілюзії, якими наділила себе людина.
Кажуть, страху можна позбутися заглянувши йому у вічі. Та перш за все, треба навчитись не опускати голови, спрямовувати погляд вперед, вперед до перемоги. Зараз не важливо чи я буду врятована, важливо бути собою – грішною, але людиною, людиною, яка прагне повернути людяність. Бо позитивна енергія завжди має напрямок, позитивна енергія не несе жагу само порятунку, позитивна енергія несе віру у загальний порятунок. Скажу так: ми ніхто аби збагнути Його правосуддя, Його правосуддя навіть в покаранні. Годі сперечатися, годі обмірковувати: хто буде в Раю, а хто буде в пеклі, бо прийде час, коли час промовить і людина збагне, піде наділеним їй шляхом, людина, як розумна істота, мисляча. Замість усієї метушні, чи не краще просто жити: учора пройшло і стало минулим Є сьогодні, ним треба жити, але думати про завтра, бо завтра уже майбутнє. А знаєте чим інтригує завтра? Непередбачуваністю. Тому я не вірю в пророцтво. Єдине пророцтво, що має силу – життя, життя з його складовими(народження, смерть). А якщо міркувати над таким поняттям, як доля, то кожному з нас судилося жити, набравши початку життя обов’язково знайде кінець. Вникнувши в релігію за тим кінцем існує Вічність, що і представляє собою справжнє життя, але не має безліч життів, немає перевтілень, є єдина душа, яка вміє бути собою в тому чи іншому світі. Справді, душа нескінченна, отже не має міри, не має міри, як такого визначення матеріального світу, бо для душі матеріальний світ лише оболонка, та як не дивно, саме та оболонка несе потік енергії. Енергією живиться не сама людина – її світогляд. У людині той світогляд набуває веселкового відображення. Саме тому мільйони душ створюють мільйони особистостей з мільйонами різних характерів. Кожна особа по- своєму грішна, по своєму свята. Кожна особа не має права спрямовувати когось лише до своїх понять, бо кожна особа є унікум просто від природи(+, -)тому ми різні. Тому існує різновид. Тому є вірні й невірні. Бо на цьому побудована віра. Тому нікому з нас, земних людей, не вказано долею рятувати світ, бо світ є ми, ми оточені власною природою, яка по Божому велінню стала загальною об’єднавши нас. Ми є одне ціле, коли кожна часточка інтелекту осмислить нероздільність і саме цим буде спонукати до Взаємної Любові, можливо, тоді прийде до, як такого, спасіння. Та я повторюся ще раз – порятунок у кожному з нас. Аби надбати духовну спадщину не треба прожити багато життів(таке неможливо), треба просто жити, жити митями, митями за які не буде соромно перед дітьми, внуками, правнуками...А кожна мить то є окреме життя...
Гідно жити, щоб гідно померти(народитися).
Людина по природі своїй слабка істота, слабка перед випробуваннями, а випробування породжує терпіння. Тому треба вміти боятися, боятися і терпіти, треба вміти спрямовувати страх у правильне русло світогляду...
Бійтеся, бійтеся того, що вас лякає, але перемагайте страх!
Чому в Раю росло дерево пізнання Добра і Зла? Чому була заборона не їсти з нього плоди? Чому була спокуса? Чому був страх порушити Божий наказ? Я не знаю, але думаю: усе має місце бути, навіть спокуса, гріх, страх...З тих чи інших причин усе це існує у світі. І нам, людям, лишається, як належне усе це сприймати, в міру свого уміння, своїх досягнень.
Що до кінця світу. Відгадайте загадки: синє-синє, Землю огортає? Білі овечки по небу блукали, впали додолу, у річку попали...?
Кінець означає смерть(народження). Смерть – життя. Живучи я не прагну смерті, бо прагну життя. Я боюся смерті, бо ще ніхто не повернувся звідти і не розказав, як воно там. За для чого вся інтрига створена Богом? За для пізнання добра і зла. А от що я прагну пізнати залежить уже від мене. Отже початок і кінець у мені, я зароджую, я і гублю. А я є представник одного цілого. Тому, як мізерна частка, не можу вгадати дії інших. Виходить, що світ кінчається тої миті, як зароджується. Кінець світу не може бути сьогодні, чи завтра, чи післязавтра...Кінець стартував з Початку, а коли набуде свого піку знає один, лише, Бог. Ось тому я покладаюся на Нього. Людяна людина носить в серці Бога. Коли я стану Людяна я стану Богом. Тією Людиною, яку Бог зробив по образу Своєму.

Кінець світу. Як людина може сприйняти таку новину? Хіба це новина?
Піде ламати кропиву...
Сприймає буквально.
Саме цьому подальші пояснення недоречні. Чому? Бо мозок не здатен( не хоче) пропускати через себе негативну хвилю емоцій, в той час, як душі важко і боязко. Нам, землянам, не дано пізнати Його мудрість. Особисто я, не хочу і не можу бути Богом, бо хочу бути Людиною, яка прикладає максимум зусиль для того, щоб бути людяною Людиною(тоді я стану Богом). Людяність – пансер для добра. А для того щоб творити добро не треба мати крила, треба бути окриленою Любов’ю до ближнього та природи. Кінець буде, але кожен сприйме його по- своєму, по- своєму переживе, так як переживає черговий день. Не важливо ким я буду там, чи буду там, важливо створювати гармонію тут і зараз(кожної миті – кожна мить то є життя). Бо лише пройшовши ЦЕЙ шлях можу піти у вічність.

Отче наш, Іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да приідет царствіє Твоє, да буде воля Твоя – маєтьться на увазі, що молящий просить , аби Він увійшов в його душу, аби Він царствував у його (молящого) душі, яко на небесі і на землі.
Хліб наш насущний даждь нам десь, і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим – в розумінні звичайної позики, мені винні, але я не нагадую і не прошу, не вимагаю, а прощаю, бо так прощається мені.
І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого – Його підтримка, вказання ще небаченого шляху.

Якщо правильно розуміти молитву, молитися, а не просто читати
(молитися означає бачити, чути Бога), то Він справді стає Світлом всередині тебе(Людяністю), тебе, як віруючого, прагнучого спасіння. Людина – Бог, розумію саме в такому значенні. Бо коли ми молимося, то прикладаємо долоню до долоні, що означає – Ти і я. Але не Ти-я.
Що до вищої духовності, як такого людського надбання. На жаль, людина вміє дбати, придбати матеріальну цінність, яка насправді немає ціни. Але тіло існує, тіло, як невід’мна частина людської істоти. Воно має свою мету, своє призначення, Хай навіть, лише приховати душу, спантеличити, збити зі шляху, вберегти душу від розтерзання недобрих душ. Тілу це не під силу. Тому тіло, лише, тіло. Воно вміє відчувати дотик, воно вміє бачити зір, воно вміє боліти, воно хоче їсти, воно хоче пити...бо воно живе. Усе живе є не чимось, а кимось. Душа – здоровий глузд, тіло – спокуса. Здоровий глузд і спокуса. Здоровий глузд – спокуса...
А спокусу розуміють, як бажання, бажання тіла – секс. Так, секс є проявом Любові, але не Божої, освяченої Богом. Але не просто секс, а любов чоловіка та жінки. Сексуальний потяг чоловіка та жінки в рамках сімейних уз – різновид Любові, під час якого душа відділяється від тіла, саме в той момент люди відчувають екстаз. Але чому любов чоловіка та жінки помирає. Мабуть це єдине, що вміє помирати.
Чому смерть тіла приносить біль не фізичну – духовну.
Смерть це справді страшно. Страшно, коли боїшся, коли сприймаєш, як смерть. Але насправді та смерть, є продовженням, а реальна - посеред нас - живих. Бо ми хоронимо себе(свої емоції, найщиріші відчуття) кожного дня, бо не встигаємо жити. Чому смерть Любові(вона присутня кожну хвилину) не хочуть відчувати. Так породжується байдужість, потім лють... у нас не має часу на Любов. Оце є справжня смерть людини, як Людяності. І не всі волають, коли настає саме ця смерть.

Отже

Справжня віра має три початки: прозріння, прийняття і страх перед Богом.
Страх перед Богом. Звичайне словосполучення, але що в ньому закладено?
Може страх перед Божим гнівом? Бог не вміє гніватися, бо Бог – Любов.
Тоді, може страх опинитися в пеклі а не в раю? Бо адські муки такі, що в звичному нам житті їх можна порівняти – за долю секунди розривається серце людини.
І ми розуміємо ті муки, як тілесні. А що, як серце розривається від духовних страждань?
То що ж то є за страх? А це страх у кожного особистий, наділений любов’ю до близьких людей, бо своєю Вірою кожен з нас рятує не себе, а їх. Справжні віряни моляться і за своїх ворогів. Але щоб за ворога молитися, його треба любити. То може це страх нелюбові? Страх лукавства перед Богом?
Нам усім – грішним і немудрим треба просто мовчки молитися. Бо для нас це буде найбільше спасіння, найбільше прозріння, найбільший страх перед безстрашшям? Молитися за наше прозріння. Молитва має велику силу. Але, як повірити у власну тупість?
Віра має три початки: прозріння, прийняття і страх перед Богом.
Для прозріння, не потрібно відкривати наші очі, треба відкрити одне єдине прозорливе око Любові.
Для прийняття не потрібно «розривати душу» чи «відкривати серце», треба омити кающимися сльозами духовне серце.
Для страху перед Богом – треба бути святою людиною, але не знати про це. Бо, коли людина знає про свою святість, то уже не святість.
Та хіба бувають святі люди...?
З покон віків різні мислителі по різному трактують вчення віри, створюючи так звані гілки Божого письма.
Їх різниця вирізняється у сприйнятті кожного слова. Одне слово – інша суть. Тому існують розбіжності, тому існує дискусія, та я вже якось казала, що істина породжується в спорі. Але та інформація має різні формати сприйняття – якщо я розумію, що біле то чорне, то інша людина – навпаки, і завжди знайдеться хтось, хто скаже: не біле, не чорне, а сіре.
З покон віків ведуться бесіди про кінець світу. Були, є і будуть пророки.
Сам Бог ходив по землі, був Пророком, Сином Божим, Ісусом, але ми(люди) умудрилися Його розіп’яти...
Дивна штука – мудрість, чи не так?
А коли Ісуса запитали – як ми знатимемо, що то кінець. А ви вмієте визначати по сонцю, яка година, вмієте дивитися на хмари і знати, що буде дощ... будуть ознаки – сказав Він.
Та будь-яка ознака має ще одну ознаку, а може і більше. Аби їх правильно розпізнавати треба знати більше...

Еден

Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: “Хай станеться світло!” І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло:”День”, а темряву назвав: “Ніч”. І був вечір, і був ранок, - день перший. (Перша книга Мойсеєва: Буття, Створення світу) Як ви знаєте, далі були: “Небо”, “Земля”, “Море”... нарешті - “Людина”. Пройшли роки: сотні, тисячі, мільйони. Людина успішно виконує постанову Бога: “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним пла
зуючим живим на землі!” Та якби не ряд гріхів, що вчинили наші прабатьки. Дух людський не просто дух життя – душа, що вміє відчувати. Людина виплекала в собі безліч почуттів, розвинула інтелект – розум, що справді “володіє землею.” Людина осягає знання, що приводять до величі: такий собі комп’ютер-всесвіт, кожен з нас окрема часточка певної програми, програма називається – “Життя.” І як би ти не намагався прожити життя по-своєму, надаючи йому назву: власного, ти є складовою того, який “володіє землею” – Людство. І мабуть, гріх прабатьків то є їх майбутні покоління. Покоління, які скорилися поняттям: добра і зла, які пізнали любов та ненависть, які вчинили злочин проти самих себе – народилися. Машині притаманно ламатися, от ми деколи й ламаємося, вірніше було б сказати: казимося, та казимося вже кожен по-своєму. Зрубане дерево лишиться пнем, але стане прикрасою в чиємусь домі. Та в той же час, в тій прикрасі лежить основа творця, таке собі продовження життя у вигляді певного атрибуту. А як же пень?А пень стане легким спомином про прабатьківський гріх. Як же важко нам,” пням,” гідно засохнути, протрухлявіти під пекучим сонцем на схилах рідної, майже скам’янілої гори. Яка зсередини ще тримає коріння, сповиваючи пухким грунтом, доносить краплину води, наче надію – а може, проросте!?І якогось дня, на пневі, окрім моху та грибів, з’явиться тендітне, юне стебельце з двома зеленими, ніжними листками. Один листок умиється – ковтає “матері” сльозу, сестриці дасть напиться змішавши дощ і вранішню росу. І на тих вирубаних схилах за кілька десятків років відродяться тендітні, молоді ліси з яких візьме початок річка у підніжжя, ставши руслом могутньої” ріки.” І вона нестиме на своїх хвилях вже не біль прожитих років, а приємний, ніжний, делікатний смак живущої води – Еден.

Людина живе в раю поставивши собі за мету райське життя.
Невже наші моральні цінності осліпли, чи може, сама мораль сліпою стала?Ні. Каліка, то є правда – надбання нових поколінь. Атрибути вже не світяться, бо припали пилом – золотим піском, який хазяїн, дуже вміло щодня збирав в мішок. Та зараз дім пустий, і духу там нема нічиєго, у меблі в’їлась “міль.”А колись, той дім був Еденом. Можливо, не знаючи справжнього значення, окрім: приємний, ніжний, делікатний... ми додаємо ще – розкішний.
Справді, Рай – це розкіш. Але зовсім інша… З рештою, розкіш всередині, всередині мене, і кожної людини, бо Рай в мені. Я живу в раю, бо вірю в Бога(намагаюся щиро вірити). Я живу в раю, бо в мені живе Любов, а Любов то є Бог.
Безперечно, людина прославилася злом. І воно аж кишить. Боляче, що кишить з середини нас. Тоді нам справді темно і холодно. Але єдиний дотик Любові може розтопити цілу «брилу льоду». І я згідна з тим, що нам потрібен «ремонт», ми заслужили на будь яку кару. Саму страшну, саму болючу… Але до поки нас болітиме тіло. Ми не відчуємо болю душі. Моя душа прагне боліти за чужу душу. Бо це є прояв Любові, така собі жертва Любові. Це поділ вірних і невірних.
Але Любов не розуміє зло, не розпізнає, Вона просто Любить, і те зло у Її лоні стає Любов’ю. Світ рятувати треба Любов’ю . То я молитиму Бога аби Він карав нас Своєю Великою, Безкраєю… Любов’ю. Тоді темні не зникають. А стають світлими…
Я просто Люблю – траву, землю, хмари, небо, воду, тварини, з рештою людину – хорошу, бо Людяна, погану – бо моя любов зароджує у ній любов, і вона стає Людяною. Розумієте? Я не вірю в пророцтва, але у мене є пророк.
У мене є пророк – Я. Я прокладаю собі шлях, я йду. Не заради себе, а заради інших, заради мене підете Ви, заради мене підуть вони…
А ви хочете жити в раю? Так.
Але чому ви не хочете бути калікою? Чому бути калікою важко?
Бо людина прикута до ліжка, безпомічна... ? Ні бо тій людині нікому допомогти. Байдужість.
Ось ми живемо. Ми вміємо ходити, бігати... але не вміємо робити добро. Навіть співчувати не вміємо. Тоді, коли бачимо фізичну неспроможність.
І саме це нас «здорових» робить каліками, неповноцінними людьми. Ми не те, що живемо у власному світі, ми не маємо власного світу. Бо наші душі неспроможні, хворі відчувати Любов до іншої душі.
Поруч нас, дуже близько існує інша планета, вона називається - Любов.
Але щоб її відкрити для себе, треба полюбити...
--- Ви любите розкіш? Не ту розкіш, не таку до якої ми звикли.
--- Не любимо.
--- Не любите, бо забули любити, чи не знаєте що то за розкіш – та інша?
--- Не любимо, бо не існує поняття – Любов. Та й чому ти пишеш це слово з великої букви?
--- Для Вас це лише слово?
--- А хіба, це щось більше...?
--- Ви часто сушите собі голову?
--- Кожен раз, коли помиємо.
--- Не ту голову, не сушкою... Чому Ви не хочете ходити?
--- Ми вміємо ходити.
--- А літати Ви вмієте?
--- Так. На літаку.
--- Звичайно, літак має крила, тому і літає.
--- А ви хочете крила?
--- А де вони виростуть?
--- На дереві...
--- На якому?
--- На тому де ростуть гроші. На одній половині ростуть крила, а на іншій гроші.
--- То їх можна зривати замість яблук?
--- Можна. Але їсти не треба.
--- Що не треба їсти?
--- Яблука.
--- Чому?
--- Бо вони червоні.
--- Але зелені кислі.
--- А я не казала про зелені. Який Вам колір до вподоби?
--- Чорний. Мені пасує чорний.
--- А мені личить невидимий.
--- Невидимого нема.
--- Є...
--- Нема, бо ми йойо не бачимо.
--- Але це не означає, що його нема.
--- А ти хто?
--- Людина.
--- А Ви хто?
--- Люди. А чому ти людино така зарозуміла(незрозуміла)?
--- А чому Ви такі прозорі?
--- Ми не прозорі.
--- Тоді склянні.
--- Ми не склянні.
--- Тоді що це з Вас сиплеться?
--- Сиплеться...?Нічого...
--- То ж бо й воно, що нічого.

Ось і поговорили. Поговорили про все на світі – про нічого.
Але як потрапити у Рай? Може треба померти? А якщо померши переді мною відкриються ворота пекла? Тоді я не хочу помирати. Не хочу помирати так, як ми звикли помирати. Ми звикли помирати, а не народжуватися...

Кажуть, смерть, то є лише стрибок в нове життя. Інколи, нам важко збагнути випробування, які нам посилає Бог, важко збагнути те, що Святе Писання називає – Любов’ю. Та чи страждаюча людина вміє розуміти?Чи страждаюча людина вміє збагнути ціну своїм стражданням?Ні! Людина відчуває приниження, бо так званою смертю, Бог принижує прогресуюче людство, прогресуючу науку, тим самим вказуючи на місце: з чого взятий туди й повернись.(І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її. (Перша книга Мойсеєва Буття. Оповідання про створення людини.Рай.))
Можливо то й справді стрибок, стрибок через усе святе, усе святе, що є земним. Хіба є земна святість? Людина освятила себе почуттями, людина освятила себе розумінням любові не лише, як Бога, а й любові плотської, любові вищої духовності, в які заклала поняття: піклування, радості, щастя, спілкування, слів, тогож народження... Бо часто запитуєм у себе – чому ж Ти забираєш те, що нещодавно дав?Запитуєш, бо потрапляєш у безвихідь, у неспроможність змінити щось. Саме ця святість є земна, і вона не є ганебна, бо вона є найвищою духовністю людини, саме тієї людини про яку ми читаємо у Біблії. Так, сама людина не свята, вона гріховна, вона є пород-
женням гріха, бо вона є барєром між двома Вимірами – Смерть та Життя. А те, що людина створила уявний образ смерті, доводить падіння нашої моралі, що в свою чергу перетворює святість на гріх. Можливо, саме тому ми є грішні, грішні від народження, від зачаття. Та чогось, мені спадає на думку, що ті виміри є живими організмами, які втамовують спрагу, чи голод... стаючи для кожного з нас спокусою, певним прагненням до райського життя. І як би ти не висловлювався всеодно - життя має місце бути, так, як і смерть(смерті нема, це ми її придумали).

Мені потрібний психіатр. Та він не допоможе, жодний з них...
Настав час. Коли я сама собі допомогла - зважилася на довічну дискусію з Богом, у якій служила йому. Моїм домом стала душа. У ній затишно, спокійно, і тиша там не мертва, бо носить в собі значення вічності.
Там життя переосмислюється саме по собі, проводить певну революцію в такому понятті, як буття; цінності вказують своє лице і назначають нову ціну, ціну духовності. Де границею між минулим та майбутнім є я, Бо невидимі шляхи Господні – хто хоче чути, той почує;
прозріє той хто прагне бачити, несучи в душі Віру, як паросток На-
дії, пронизавши серце корінням Любові. Та це “все” було в мені з на-
родження і якоїсь миті “все” зникло кудись, перевтілося у стан не-
нависті. Отже, мене можна назвати “падшим янголом”.Зізнаюсь – подобається падати, хочеться. Бо хочеться піднятись, встати з ко-
лін і вклонитися Богу гідно прийнявши таїнство каяття. Таїнство, саме так – споруда з почуттів та емоцій, то є Жертівник; “падший янгол” – жертва; а іскра для вогню – Віра і Любов. Тоді можете бути певними, що дим підніметься під самі небеса, стане білою хмарою і посіє Надію дощем у людські серця... а коли такі хмаринки заповнять небо, Бог благословить нас Раєм.
Інколи, мені здається, що я божеволію. Саме тоді, коли молитва поглинає мене всю, наче, ковтає душу. Дивно, але душі у тому середовищі напрочуд гарно, добре, як у лоні Бога. Ні, Бог не може бути божевіллям. Бог – це Свобода, Свобода Любові.
Часом мені порожньо, сумно, самотньо... – хвора. Я хвора. Тоді запитую себе: чому Господь не вгамує хвору душу? Чи є той Господь?
Колись, люди привели до Ісуса жінку, яка вчинила гріх прилюбодійства, прагнучи суворого покарання. На що Він відповів: Хто без гріха, киньте камінь. Люди певно, задумались, бо стали розходитись. А тій жінці сказав: іди і більше не гріши. Отже, Він прийшов у цей світ не за для нашого покарання, не за для втіхи Божою помстою невірних людей. Він прийшов заради розуміння, прощення, життя для інших, Він прийшов заради Любові, яку ми бачимо у Його ж стражданні. Хіба, не це є суттєвим прикладом долі, доля, яка в земних розуміннях є ганебна та проклята злою душею,
але там – у Вічності, є Словом Божим. Та у людини є така приказка: це було давно і неправда. От ми нею і втішаємося, виводячи хибні висновки, хибні думки, хибне розуміння. Чому? На мою думку, оцінити нематеріальний світ людина не в змозі, бо свою чергу, прагне лише відчуттів від дотику, сприйняття від побаченого. Можливо, саме тому, душевно хворі люди стають у чергу знедолених, відкинутих. Та як на мене, вони є візуальним початком нічого, де те ніщо стає певним виміром у їх розумінні, заслуговуючи в нас мізерну краплю жалю. За для чого? За для чого вони є, такі, люди? Можливо, за для того, щоб ми прагнули розуміти, вчились розуміти, розуміти душею, а не відчуттями. Розуміти що? Розуміти придумані виміри?
Бога, не суть, а як Слово? Як слово Любові? Як Любов. Любов до жи
ття, до ближнього, до себе такого чи інакшого... Я не соромлюся свого божевілля .Та якщо добре придивитися, то я божеволію через стоптану квітку, зламану гілку, вбиту муху...смішно. Та протягом усього життєвого шляху мені хочетьсяя не обкласти дорогу гладким камінням, а зрозуміти: чому вона розбита, чому росте обабіч не дерева, а терен. У нічній тишині, у звичній мені самоті, неодноразово прошу в Господа осягнути Його мудрість, прошу й розумію гріховну думку. Бо поняття розуміння дуже схоже на поняття віри – наче, встромляєш пальця в туман, невідчутно торкаєшся і бачиш нічого...
Знову нічого, ніщо... Чому воно перслідує мене? Я питаю, а небо мовчить.
Здається, Він мене вже не чує, а може, я Його? Стаючи на молитву відчуваю...нічого не відчуваю. Це мене лякає, і то не страх перед Богом, то щось інше, раніше не пізнане мною. Хочеться тікати...
І я тікаю, тікаю, тікаю, тікаю-тікаю, тікаю-тікаю...
Я тікаю, мов годинник... Я годинник. Я будильник. Бо розбужаю себе щоразу, коли треба вставати. Я «возбуждаю» себе щоразу, коли треба «вставляти»... не мені, іншим... І я таки втекла...
Я таки божеволію. Розумію, що хвора і не тямлюся від тої біди. Тягнуся до Нього, але у моїй душі страшна отрута – гнів. Як мені перебороти його?
Темно. Ночами завжди темно. Холодно, бо зимі притаманний холод. Я вийшла за браму... і подалася знайомою вулицею.В чому була в тому й пішла. Йти важко – довга, чорна спідниця заважає(її нема), на голові платок(його також нема) і шия(її теж нема) обмотана ним(нічим). Я свого тіла не знаю, соромлюсь на нього дивитися. Ніхто його не знає крім Бога і бога. Та Богу тіло не потрібне. А душа загубилася – ні Богу ні дияволу, плентається собі десь у своїй непорочній самоті обмотана гнівом. Руки заніміли від холоду, посиніли губи, зблідло обличчя, ноги змерзли у «тапцях»...не хочеться йти(хочеться...завжди хочеться...), а я йду, йду, йду... – ду-ду, ту-ту – так каже поїзд(потяг)... Це він мене потяг за собою... Ось уже і сонце зійшло, якщо можна те, що розовіло на небі назвати сонцем. Просвітліло, як удень – раптом, так видно ся стало. Але мені все одно темно - я не бачу, я сліпа. Сліпота веде мене в нікуди. Нарешті я дійшла. І це знову – нікуди, ніщо... я ходжу по колу. По якому колу? По великому. Воно стоїть, а навколо нього крутиться шарик. Я біжу по тому колу і доганяю той шарик. Та раптом шарик змінився – став меншим – його нестало. Куди він подівся? Нікуди. Знову це нікуди. Він нікуди не дівався, він завжди був. Тільки я занадто швидко біжу, так біжу, що не бачу, що не бачу, що пропливає повз мене. Ціла планета. Поруч мене ціла планета. Вона маленька. Бо моя. Я беру її до рук, прикладаю до грудей, не до тих... до маленького сердечка, яке вміє Жити – Любити. Планета стає Любов’ю. Я називаю ту планету – Любов. І відпускаю. Але тепер я не біжу навколо неї, я живу у ній, а вона в мені. Мені вже не сумно, не страшно, не самотньо... і ніщо більше мене не переслідує...
Пахло пареним молоком, на дімною хтось стоїть –Вона, Вона Молиться. Відчуваю її подих, легке тремтіння рук і шепіт – Отче наш. Що на небі...
А мені сниться дивний сон. Лежу і кажу Йому – Богу: Ти такий добрий, такий милостивий, любиш нас, а ми злі і не вірні, а Ти нас так любиш... Промовчав. Але я відчувала Його присутність, Його мовчазний голос і Любов. Саме вона навернула мене до Нього.

Ненависть, навіть до найлютішого ворога, є зло, що поволі губить, а де є зло там не може бути Бога. Тому перестаньте гніватися на неспівчутливе людство. Подивіться на нього з жалем і болем, з співчуттям, бо то хвороба, хвороба цивілізації.

Ми маємо відповідати. Ми маємо віддати і повідати про це Йому. Ми маємо віддати Любов, як жертву для Нього.
А ми все ще «ріжемо козлів», «свиней», «курей»... і думаємо, що це істинна жертва.

--- Якщо ми віддамо Любов, що залишиться нам?
--- Усе.
--- Усе у Нього.
--- Усе у нас.
--- Ти казала, що в Нього.
--- Правильно...
--- А Він де?
--- У нас.
--- В нас...?
--- І в нас також.
--- То де Він.
--- Учора був дома. Але вчора вже нема.
--- Як нема.
--- Воно пройшло.
--- Але воно є.
--- Є вже сьогодні.
--- То де Він?
--- Дома.
--- А де Його дім?
--- В нас.
--- У нас...?
--- І у нас також. А ви вірите, що світ можна врятувати Любв’ю?
--- Про яку ти любов говориш?
--- До Бога.
--- До якого?
--- А хіба їх багато?
--- Їх мало. Аби задовольнити нас...

Існують шалені – навіжені. Тому вони усім розказують, що існує «хороший дядя», якого звати Бог. Люди їм не вірять, але починають думати... як би запроторити їх до божевільні. Та їм не страшно, бо їхня божевільня – Любов. А є інші Люди, які вірять і починають божеволіти з ними – Любити, любити всіх і все... У таких Людей несподіванно виростають крила...
А у тих, що не вірять – роги. Дивно... чому хвостів нема? Кажуть(жінки та чоловіки), що їм не треба. Бо будуть об нього шпотатись. Та насправді свої хвости вони прячуть у «великих сімейних трусах». Скоро на них лусне резинка і вони спадуть. Та найчастіше вони знімають «труси» самі показуючи свої «пихаті зади». Вони пхають у них що завгодно, навіть. Коли не влізає, тому дуже часто вилізає... Те, що вилізає називають душею... Ті, їхні душі дуже великі...
Навіжені прагнуть їм відкрити очі, тим, що з хвостами і у «сімейних трусах», вірніше, носи, аби ті відчули запах своїх душ(тих, що вилізають).
Ось у мене не має крил, але я навіжена, божевільна.
--- Як Ви розумієте слово – божевільна?
--- Дурна.
--- Тому, що в обидвох словах останній склад - на?
А як щодо вислову – Боже я вільна(ний)?

Усім стало смішно. Бо всі подумали про Рай для дурнів, тих що лікують у дурках. Рай для них – їхня лікарня. Та знаєте усі ми лежимо у лікарні. Хтось із нас сліпий, хтось пралізований, хтось психічно виснажений... але всі ми залежні від алкоголю – гріха. Хтось називає ще наркотики. Ми п’ємо і нюхаємо і нам стає кайфово – рай. Але той рай не Рай. І той бог не Бог. Тому ми не спроможні вилікуватися. Саме тому у нас є боги. А не Бог.
На даний час ми молимося богу – грошам. Їх можна побачити, а надто відчути, почути їх шелест.

Боже я вільна! У словах, у думках, і Твоя Велика Воля Живе в мені. Мені вільно відчувати... Невже ви не хочете відчути Його Волю? Волю Любити. Любити Бога, любити ближнього, природу... Невже ви не хочете віднайти гармонію Любові – веселку, по якій можна пройтися непоспішною ходою. Вашу душу будуть пронизувати її світлі кольори, будуть переливатися грайливими барвами і зігрівати сонцем, яке проходить крізь них. Вам буде тепло, спокійно... йти. Йти мостом до свого дому – душі, світлої душі. У якій палає вогонь... у ній палає безліч вогнів Єдиної Любові. Бо то є
Вічність – Гармонія Любові – Рай. Якщо кожен спробує збудувати «веселковий міст», до власної душі ми станемо Богами – Людяними Людьми.
Бог створив Людяність по поподобі Своїй, вдихнув ту Людяність – Себе у зліплене тіло, тіло ожило. І зразу стало помирати.
Талановитий скульптор вміло підбирає глину, перед тим, як створити свій шедевр. Глина з якої зроблене наше тіло занадто гнучка та крихка... тому ми ламаємося. Але Він зробив так навмисне, аби єдиним ідеальним творінням лишилася Людяність. Зробив так, аби тіло не спромоглося її заплямувати, лише відректися. Тому ми відрікаємося, щомиті, з любові до самих себе. Коли ми почнемо любити інших(один одного), як самих себе, тоді побачимо в собі Бога. Бо він завжди веде добрим шляхом, шляхом, який вказує на двері з тої лікарні. Коли ми вийдемо за них нам не буде різати в очі Світло, бо ми самі будемо Світло – воно всередині – дома – у душі. Ось наш дім.
У ньому не має меблів. Їх не треба переставляти, немає каналізації, бо нема, що спускати, немає «газових котлів» бо там завжди тепло від Любові – Сонця. Любов це Сонечко... Я називаю так Людину, котру Люблю. Сонечко, моє Сонечко... Хіба це не гарно, не тепло? Коли таке Сонечко торкнеться вашого дому йому не вже ніколи не буде холодно. Бо холоду не існує. Але тільки справжнє Сонечко гріє та світить щиро. Щирість одна з принад Любові. Бо Він творив нас щиро, вірячи у власний шедевр.
Та ми поспішно почали помирати, не давши Йому закінчити свою роботу. Тому кожен з нас незавершений шедевр. Завершити його маємо ми. Завершити творчо, гармонійно, тепло, ніжно...
Нам ніжно торкатися один дного, так само треба відчути ніжність дотику душ.
В реальному світі існують спаровані будинки. Нам же треба спарувати будинки-душі. Спарувати і відкрити двері один одному. Таким чином створивши єдиний простір – великий дім – велику душу. Коли усі ми будемо одночасно вдихати і видихати, тоді відчуватимемо подих, розумітимемо дихання. Дихання. Котре насичене глибиною Любові.
Любов - звичайна емоція. Звичайна доти, доки ми не відчуємо її по-справжньому. Такі поняття, як штучна та справжня не мають певного визначення, коли говориш саме про емоцію. Та зрештою, про неї не говорять, лише відчувають, відчувають не дотиком, а внутрішнім своїм перебуванням – душею. Коли кожен з нас удома, йому тепло і затишно... грунтується на вмінні створювати його, породжувати знову й знову. Кожного з нас Господь наділив силою – силою бажання – бажання вміти, бажання вірити, бажання вміти вірити.У що? У те, що та сила Бог. Нам тепло біля вогню, але ми не ліземо у нього аби зігрітися, боячися обпечись. Любов – вогонь – сила віри бажання увійти у нього і не згоріти. Той вогник жевріє всередині. Адже у кожного з нас є близькі люди, до них родинні відчуття. Ми любимо своїх батьків, дітей, братів, сестер...
Усі ми – люди, є брати та сестри, наш батько – Бог. Любов до нього це є волевиявлення сприймати, розуміти життя, як рух, що веде стежками серця до душі – дому – вічності.
Зрозумілою нам реальністю(теперішніми життями) ми подорожуємо землями чужої планети, чужої, бо ми відчужені один від одного. Та відчуженість породжує страх, породжує біль, несприйняття, байдужість... Хіба це не страшно, коли братя та сестри, батьки та діти тримають один на одного зло. Саме те зло, що забирає в нас волю, волю Любові – Бога.
Вчора донька зарізала свою матір. Перерізала їй горло, як курці, і збрехала, що та вчинила над собою самогубство. Звичний нам судмедексперт підтвердив самогубство. Тіло тієї жінки було пронизане ножами шість разів, попалені п’яти, безліч синців...
--- А тепер скажіть мені, яка любов у тієї дитини до своєї матері?
--- Але мати була п’яницею. Мішала донці жити, робила їй ганьбу...
--- А хіба я, як людина, маю право осуджувати ту дитину? Навіть, якщо вона є дитиною «дурисвіта»?
Не маю. Я лише маю волю, волю співчувати, бо та дитина хвора тяжкою недугою – злом. Ми усі хворі. Хвороба зла страшніша за ракову пухлину...
Бо вона не тільки росте, розмножується і губить тіло. Вона губить душу – наш дім – вічність.
Тоді в чому майбутнє, якщо нема основи? Основа – діти. Душа- дитина.
Нам зрозуміле поняття – жити заради дітей. Якщо дорослі самі стануть дітьми, таким чином, давши можливість дітям не виростати в душі... то ми знайдемо стежки, котрими треба рухатися(жити). Жити вічно. Людина Людяна не помирає, вона живе вічно.
Для порівняння: померші, близькі люди живуть у нашій пам’яті – ми здатні це розуміти. Таким чином вони продовжують жити для нас, жити для нас душею, самим відчуттям. Любові до них. Так от не існує пам’яті є Вічність – інша планета, планета – Любов. Хто спроможний її бачити, той не помирає. Вічне життя. Життя вічне, коли ти в Раю. Життя вічне, коли ти в Пеклі. Рай – гармонія Любові... Пекло – гармонія зла...
Зараз ми ані в Раю, а ні в пеклі. Ми ніде. Бо даємо Богу в жертву – ніщо. Поступово те ніщо стає «нічим-чимось» - ми сліпнемо, глухнемо... – хворіємо. Ми усі хворі. Хвороба цивілізації – зло. Зло, то також сила, яка поведе нас у рай... Рай, що звецься Пеклом. Саме з великої букви, бо там Великі Муки.
--- Але раніше ти казала, що рай – оргазм. Тепер кажеш, що Рай – Пекло.
--- Рай – Вічність. Пекло – Вічність.
--- То яка різниця?
--- Вічність Раю Добра – Любов – Бог.
--- Вічність Раю-Пекла – зла – (Б)бог.
--- То яка різниця?
--- Сила?
--- Яка сила?
--- Волі, вибору.
--- Нема сили, вона не відчутна.
--- Це тому, що ви забули відчувати – померли.
--- Ми живі.
--- Ви помираєте... приходить час і ви помираєте...
--- Так, але спочатку ми живемо.
--- Спочатку ви існуєте – вмираєте.
--- А в кінці?
--- Нема кінця...
--- Якщо є початок, є і кінець.
--- Нема початку.
--- А що є ?
--- У мене - Вічність, а у вас – кінець.
--- Кінець-смерть?
--- Кінець-початок – смерть.
--- Ти заплутала нас, не розуміємо...
--- Чим я вас заплутала?
--- Усім цим?
--- Так усім, чи цим?
--- Усім цим...
--- Не існує усього цього.
--- Як не існує? Існує.
--- Тільки фантазія, якої нема.
--- Наше життя – фантазія... якої нема...?
--- Так.
--- Неправда.
--- Правильно, у світі, є неправда.
--- Неправда також є фантазією?
--- Неправда є істинною... зла.
--- Виходить зло існує.
--- Зло вирує... у ваших фантазіях.
Ваші фантазії – досягнення ваших душ. Досягнення – скарб. Але він у вас лише золотий, а не Золотий. Він є Нічим, чи Кінцем, саме з великої букви,бо настільки великий, навіть більше. Він є Зло. Зло ваше досягнення...
--- Ми не погані люди.
--- Ви хороші, лише, як люди.
--- А хіба ми не маємо бути людьми.
--- Ви маєте бути Людяними Людьми. Людяність – Бог – Любов.

Хтось із натовпу заплакав. Схилив голову, і потай витирає очі. Його дихання важке і болюче, він неможе дихати, бо легені засмічені, а кисень прозріння ріже горлянку і вона починає кричати, волати... той хтось падає на коліна, безупинно хреститься, б’є поклони до самої землі і ковтає свої сльози. Вони солоні і печуть вогнем. Його язик горить – зло його палить, бо не хоче полишати душу. Душа корчиться від болю і мовчить, вона мовчки молиться Богу. Той хтось не знає молитви, але молиться. Тіло кидає з кутика в кутик у великій хворій душі, аж поки та душа не стає круглою... Нарешті вона кругла – круг почуттів Любові Божої. А далі... А далі той хтось починає бачити. Що він бачить – Вічність. Його у ній ще нема, але є шлях, котрий треба розчистити від непотрібу – фальшивих здобутків. І починається життя(рух), він йде, йде до свого Дому – Душі. Йде аби Жити тільки Жити, Жити Вічно у Великій Любові Бога. Рай – Еден – приємний, ніжний, делікатний... Ми ще додаємо – розкішний. Розкіш... Любов – найбільша Розкіш. Мати в серці Бога – Розкіш. Творити Любов – Розкіш. Творити Добро – Розкіш. Співчувати – Розкіш...

Самотньо, так самотньо аж розпирає, прориває на спогади, на жаль. Намагаюсь пригадати, та розумію, що тих спогадів нема, нема того жалю, так, наче, й не було.
Самотньо грім гримить, аж вікна задрижали, аж моторошно стало. Блискавка вогнем небо навпіл поділила, шум... і шум доща, наче, вода з землею говорять – підвищать тон, невдовзі знизять, а по тім трохи помовчать, і тиша, мертва тиша, нежива, лише десь у рівчаку вода жужить. Та як зірветься дощ, як ливнем заричить! І вже не чути, як у мертвій тишині, десь у рівчаку, вода жужить – самотньо, так самотньо, аж розпирає від жалю. Ніч мовчить, а я чомусь не сплю, заплющу очі і молюсь. Молюсь і вірю в що молюсь, молюсь і вірю в Того Кому молюсь, та тільки Він чомусь мовчить. І вже себе караю за грішну думку, за грішну прихоть, за життя, за неправильну молитву, нещиру віру, нещире каяття. А може Він дощем зімною говорить, а може грім зовсім не гримить, а може блискавка небо не палить...
Лише, насправді у мертвій тиші, десь у рівчаку вода жужить. Ні, я впевнена у тому, що небо не мовчить, воно випробує, випробуванням вчить, але ніколи не мовчить. І задаєш питання – чому воно нас вчить? Мовчанню, покорі, покорі серця і душі, покорі в серцю і в душі, покорі у коханню, надає снаги і сили в безпомічному стані – так званому житті. Як жаль. Як жаль мені за себе, як жаль мені за нас, як жаль мені за небо, що стало грішним заради нас. Ненависть. Я ненавиджу Бога, бо так Його люблю. Люблю любовю цілого народа, та любов моя нещира, бо Його любов до нас ніколи я не розуміла.

Ми одинокі. Ми одинокі один з поміж одного.
Самота по-своєму унікальна – галаслива і спокійна водночас. Галас – мовчить, а спокій – кричить. Ми живем навпаки – ззаду наперед. Помираємо аби знову народитись, шукаємо і не знаходимо – шукаємо не там, знаходимо не те... А найбільше, ми не розуміємо. Не розуміємо очевидних речей, наприклад таких, як осінь, зима, весна, літо... Не розумієте?(буду казати замість - розумієте) Не розумієте, що весна розкидує цвіт, аби зігріти... не розумієте?
Не розумієте, що літо проливає дощ аби зігріти... не розумієте?
Не розумієте, що осінь дихає прохолодою аби зігріти... не розумієте?
Не розумієте, що зима морозить аби зігріти... не розумієте?
Не розумієте, що кожен рік приходить Новий рік, завжди новий... не розумієте?
Не розумієте, що він новий, бо ніколи не є старим... не розумієте?
Не розумієте, що Різдво це не коляди, а Різдво... не розумієте?
Не розумієте, що Пасха, це не Пасха, а Воскресіння... не розумієте?
Розумієте, бо хочете помирати, не залишивши собі шансу воскреснути.
Він дав таку можливість розіп’явши Свого Єдиного Сина. Але не тільки раз на рік, а щомиті... Розумієте, душа віруючого воскресає що миті. Миті є цілими життями. Та є великі миті і є маленькі миті. Великі миті – Вічність. Маленькі миті – вічність у Вічності. Щодня молитвою треба воскрешати маленьку вічність. Лише тоді вона стає Великою. Не розумієте?
Саме тому ми одинокі... Тому, що в наших душах(домах) нема Життя(руху) – ми щомиті помираємо коли тре6а воскреснути. Треба щомиті воскрешати в собі Бога – Любов. Кожне воскресяння надає більше волі та сили. А єдина Сила, то є Бог. Не розумієте?

О Боже милий,
О милий, Боже,
Дай просто сили,
І сила хай поможе,
О Боже...
Я згрішила перед
Тобою: слабкістю,
Незадоволенням,
Несприйняттям, невірою,
Некаяттям.
Згрішила волею,
Волю давши
Закованим словам.
О милий Боженько,
Чи то є гріх, що
В очах моїх смуток,
Чи то є гріх, що
В серцю часом біль,
Чи то є гріх, що
Я відмолювати буду
Гріхи розкаяні,
Гріхи за всіх?
О милий, Боже,
О Боже милий,
Дай просто сили,
Не зламатися
І далі йти,
Туди, де непотрібно
Силу, де сила
То є Ти.

О милий Боже, дай просто Сили, і сила хай поможе...!Не розумієте?

У нас є сила, але вона самотня і сумна. Сумна від того, що сама.
Самота лякає... Тоді наші очі стають страхом, а душа – болем. Серце в той час блокується байдужістю, ненавистю... Я ненавиджу Бога... Бо так його люблю. Ненависть також різновид Любові, тої Єдиної Великої. Ненависть це Любов, бо треба вміти палко Ненавидіти, Ненавидіти з великої букви. Але Любов Ненависті, лише Любов. А Любов Любові – Бог.
Тому я вибираю Любов – Бог, а не Любов – Ненависть. А ви?

Самотньо, так самотньо аж розпирає, прориває на спогади, на жаль. Намагаюсь пригадати, та розумію, що тих спогадів нема, нема того жалю, так, наче й не було. Нічого не було окрім мороку – Нічого. Але було Слово. Те Слово було - Бог. Він полюбив той морок, і з великої Любові своєї, небайдужості прикрасив Ніщо Собою, як Любов’ю... так з’явився Світ, Світ Його Великої Любові. Його образ у кожному з нас, як Любов, вміння Любити. Любити усе і всюди, навіть Ніщо. Полюбивши Ніщо – Ніщо зникає, бо є лише Любов. Він вдихнув у кожного з нас Себе – Любов. Не тіло наше Його образ, а Любов. Наскільки Вона Велика в наших душах та серцях, настільки і Він Великий. Чому дихання Людства важке і болюче – хворе? Бо Він всередині нас пишеться з маленької букви, всередині не зовні. Ми хворі, бо самі. Самі, бо хворі. Коли треба їсти Пасху? Тоді, коли в наших серцях і душах воскресне Бог. Тому ми не заслужили на Пасху, лише на грішний хліб.
Коли треба святкувати Різдво? Тоді, коли Бог народжується в наших серцях і душах. Тому ми не заслужили на Різдво, лише на співанки-коляди.
Ми не заслужили ні на що... Ми заслужили – Ніщо. Ніщо з великої букви. Доки ми будемо давати Йому Ніщо, доти ми будемо Нічим. Навіть самотою не можемо бути. Бо самота більша за Ніщо, тому, що вона пишеться з маленької букви – зовні. Не всередині.
Що у нашій середині, окрім кишок, набитих «великими душами», що вилізають через «пихаті зади», що ховаються у «Великих, сімейних трусах»?
У нашій середині є ще середина. У тій середині є ще одна середина... і так до безкінечності... безкінечність-Ніщо. Коли може бути у нашій середині Вічність, Вічність-Любов.
Ми вміємо любити, але наша любов самотня. Самотня, бо пишеться з маленької букви, не зовні, в середині. Самота породжує страх. Страх не залишитися самим, а страх померти. Ми боїмося помирати, а існувати у безкінечності насамоті не боїмося. Якого страху треба позбутися?
Ніякого. Треба полюбити, аби Ніщо немало сили Ненависті. Ненависть це також прояв Любові, Сили Зла. А Любов – Бог.
Чому ми хрестимо дітей? Для чого одягаємо ланцюжки з хрестиками?
Дітей хрестимо аби їм не було самотньо, тому діти, як Янголи – найбагатші Люди цієї планети(багаті Любов’ю).
Ми одягаємо ланцюжки з хрестиками аби прикрасити свої шиї, та пишні груди. Та насправді наші груди пусті, як пазуха, коли ми голі. Тому ми одягаємо хрестики. У когось вони золоті. У когось позолочені, у когось срібні, у когось з дешевого металу... Хіба це важливо? Ми одягаємо хрестики... А одягнути Хрест Божий не хочемо, бо його важко нести Правдою. Хрест, який пропонує нам Бог – побороти Зло Любов’ю – Богом – Собою(коли Він живе в нас). Хрест, який нам пропонує Ніщо – побороти Любов Злом – Нічим. Хіба ми хочемо мороку? Хіба хочемо того мороку, що своєю чорнотою засліплює нам очі...? І ми починаємо бачити – Єдине, Велике Ніщо... хочемо?
Чому Ніщо Єдине? За для чого ми пізнали Любов? Пізнали і втратили...? За для Мороку?
Нам страшно... бо ми самі... Я не хочу бути сама! Не хочу аби ви були самі, не хочу! Я хочу віддати свій страх Богу. Тоді я Любитиму, тоді моїм Домом стане Душа, Вона вибере стежку і поведе мене у Вічність. Мій дім – Вічність. Та вічність де панує Гармонія Єдиної, Ведикої Любові. Єдина, Велика Любов – Рай. Я хочу жити в гармонії Раю, там де нема самоти, де я Божевільна, але не хвора, там, де Світло не ріже очі, бо воно в мені...! Я хочу відкрити свій Дім для вас, усіх вас... І відкриваю – приходьте до мого Дому, не треба стукати, бо двері відкриті навстіж, заходьте і відчуйте вміння Любити. Заходьте і Любіть, Любіть Єдиного Бога, бо Бог – наша Дорога. Дорога до планети Любові.
Поруч нас, зовсім недалеко існує інша планета, планета – Любов. Та планета всередині нас, не зовні. Тому ми крутимось навколо неї, як земля навколо своєї осі. Біжимо по дивному колу і дивимося на маленький шарик... та тільки но ми зуміємо зійти з тої дистанції і увійти всередину шарика він стане для нас цілою планетою, планетою Любові.
Ми усі - світи та виміри Любові, бо породжені в Любові. Аби Вона стала єдиною треба об’єднатись, клеєм послужить Любов. Саме тому світ багатовимірний – насичений світами та вимірами Любові. Світи та виміри Любові можуть оселитись на маленькій планеті – Любов. І як тльки но клей застигне та планета почне рости, рости, рости...
Так само, як почуття у наших серцях і душах. Любов – це лише емоція. І вона залишатиметься лише емоцією до тих пір, доки ми не полюбимо по-справжньому.
Тому закликаю Вас – Плекайте Любов, Любіть Щирість і цінуйте Тепло. Цінуйте Тепло і не відштовхуйте Світло, яке прагне горіти всередині вас, не зовні, будь-ласка!!!!!!!!!

Вразливість

...Ніщо не вражає людину більше самої людини. Я переконалася в тому, що моє хвилювання про світ, про людство нікому непотрібне.
Та це стихія, моя, але минулих століть, століть майбутнього. Здається, через оце усе я вже проходила, нібито заново проживаю життя, та чомусь не знаю що буде далі, бо розумію ту близьку даль, так розумію, що аж боляче стає, боляче зі сміхом. Бо аж трусить від жаху, від жаху того, що я мати, ще більша дитина своєї дитини, та тільки доросла, а може стара, стара дитина. Ніщо не вражає людину більше самої людини, коли вражена і вражаюча людина ти. Невже недостатньо навколишнього середовища, душ, які в ньому живуть, невже недостатньо вражень, невже недостатньо думок про те, що ти народилася не в свій час. Та потім розумієш, що лише цим самим він і є твій – час твій, твоя епоха, вимір, і вмить стає твоїм всесвітом. І ти собою вже не володієш, всім своїм єством існуєш і вмираєш, а та мить між ними і є життя.
Розумію, що гублюся у своїх думках, у підсвідомості, то наче лабіринт. Та зненацька почувся чийсь голос, із темряви до світла йду, навіть озирнутися боюсь. Простягнувши руки перед собою, вдихаючи повітря глибоко, відчуваю, як чийсь подих б’є в обличчя прохолодою. Я йду, я йду повільною ходою, та чомусь, забилось серце в грудях, по спині чи то жар, чи то мороз пройшов... Я йду, повільною ходою йду до світла, а воно тріпоче, тріпоче й тут і там.
Чуєш, як лунає музика. ЇЇ чутно в щебетанні птахів, в шелесті листя, в подисі зими, в дзенкоті доща, в шумі вітру, в сонячних променях... Звідусіль лунає музика, пестить слух милуючи собою. Слова, чуєш її слова, вона розповідає казку, казку про життя.

Ми вражаємо самі себе своєю величчю залишатися просто людьми. Пригнічуючи в соб,і таким чином, здатність бути Людяними Людьми. Ми боїмося бути дітьми. Бо маємо здатність виростати. Треба припинити фізичний розвиток, натомість возродити – духовний. Бо духовний набагато більше важить. Не тому, що тяжкий. А тому, що легкий. Він майже прозорий. Незаймана душа – прозора – гола – чиста. Та чи вміємо ми берегти цноту? Ми самі гвалтуємо себе, і змушуємо «женитись на собі», бо такі закони. Не Божі закони, а наші. Вони наші, бо Ми перекручуємо Божі на свій лад і втішамось з того, з тої «великої справедливості».
У нас життя пливе в мірках власної справедливості. На Землі занадто багато чужого-власного. Воно чуже, бо власне. Власне, бо відчужене, відокремлене від інших. Коли не буде інших, лише поняття – ми, тоді буде єдине власне. А поняття взагалі нестане, бо його нема. Нема тих, чи інших понять. Є лише Вічність.
Вміти любити людину непросто. А вміти любити Людяну Людину легко. Бо справжня Любов легка і розкута. Тому, що Людяність дає себе Любити, Її не можна не любити. Тому аби стати Людяним треба берегти цноту, цноту душі, аби душа стала перед Богом, як Невіста(незаймана). Незаймана мерським світом, лише так вона підніметься до Щирості. Щирість та Розуміння кишить всередині нас, але невміння сприймати, розцінювати істинну цінність пригнічує їх. Тому вони заковані у кандали наших переконань, що зумовлюються лише зовнішніми факторами. Зовнішність насправді нічого не важить, вона не є суттєвою. Спробуйте подивитися в «дзеркало Правди». І ви побачите, що відображення тіла ідеальне, а відображення душі – ідеальне, тільки в зворотному напрямку(криві дзеркала). Насправді вони не криві, і не дзеркала – це наші очі, які вміють бачити. І які вміють Бачити. Коли ми бачимо, то ми сліпі. Коли ми Бачимо, то ми зрячі. Але той зрячий зір дивиться з глибини, бо то є очі душі. Очі душі великі і ясні, тоді, коли в них світять зірочки, не небесні, а Людяні – Божі. Вони мерехкотять, коли нам сумно і зле – ніч. Мерехкотять і гріють відбитком Місяця. Вони гріють, коли нам радісно – день. Гріють променями Сонечка, яке ласкаво грається Любов’ю.
Душа – Дім – Вічність – Любов – Гармонія Любові – Рай – Перлина.
Перлина блистить у Світлі Світла – Веселка – Міст.
Інколи ми бачимо веселку. Веселка – заповіт Бога з Ноєм – не карати людство водою(дощем). Тому Він карає нас Пекельним Вогнем. Він Пекельний, бо ми його бачимо таким. Тому ми боїмося. Але якщо той Вогонь стане Світлом та Теплом Він перестане Палити. Він перестане Палити тоді, коли ми з Ним станемо Єдиним Цілим. Вода перестане Топити тоді, коли ми станемо з Нею Єдиним цілим. Земля перестане Загрібати тоді, коли ми станемо з Нею, Єдиним Цілим. Вітер перестане розвіювати нас тоді, коли ми станемо з Ним Єдиним Цілим.
Покищо ми горимо, топимося, розвіюємось, і загрібаємось. Ми самі себе караємо. Чим? Тупістю, величчю, вразливістю. Ніщо не вражає людину більше самої людини, а надто, коли вражена і вражаюча людина ти.
Чому б нам не вразити себе Силою Волі перемогти фантазію, перебороти міф у якому ми живемо. Написати казку про Любов, а в ній – байку, мораллю якої стане Людяність.
У нас є мораль. І як завжди вона вражає. Вражає неймовірною сліпотою. Що треба зробити для того аби прозріти?
Треба піти в супер сучасну клініку, де зроблять супер сучасну операцію.
Наша операція – перебування на Землі триває тисячоліття. І всі ці тисячі років ми під наркозом. Тому нам дещо не зручно жити. Власне, ми спимо і бачимо сни. Сни бувають хороші, сни бувають гарні, сни бувають пророчі. Наш сон пророчий. Він пророкує кінець. Але не той про який ви подумали – кінець наркозу. Лишається вирішити - хочемо ми прокинутися, чи ні. Наркоз це певний гіпноз – кома... саме кома, не крапка.
Бо якщо буде крапка, буде кінець, саме той про який ви подумали. Тому треба відключити систему життєзабезпечення і почати дихати самостійно, на всі сто відсотків, яких нема. Наша система застаріла. Коли ваша машина(комп’ютер) порівняно стара ви її викидуєте – не викидуєте(жаль її), не її а витрачені кошти. Яким коштом ми перебуваємо у комі? Духовністю. Кому ми віддаємо кошти? «Дурисвіту» - диявол – обман. Ми є обман. Обманюємо себе коштом Любові Божої, даючи Йому в жертву Нічого. Йому Нічого не потрібне, бо у Нього є Все. Ми можемо мати Все – Бога. Але треба вимкнути стару систему життєзабезпечення. Бо вона забеспечує нас Нічим. Хіба у Нічому безпечно Жити? У Нічому безпечно існувати. А почуття не існують, почуття Живуть. Тому ми існуємо, в той час коли можемо Жити. Аби відчути Життя треба народитись, народитись по справжньому – не в муках, а в блаженній Любові. Це ми бачимо муки, які ріжуть наше тіло. Жінка народжує у муках. Та поняття болю не існує, коли ти хочеш народити в Любові. Любов не може бути зла, Любов не може зробити боляче. Любов лише Відчуває. Аби народитись в Любові треба Любити Життя, те Яке вміє самостійно дихати. Те, яке має чисті легені – Вітер(Воздух, Кисень). Те, яке несе в собі Тепло Надії(Вогонь).
Те, яке , Вірить у Щирість(земля – Планета Любов). Те, яке будує Веселку(Вода).
Ніщо не вражає людину більше самої людини, а надто, коли вражена і вражаюча людина ти. Подивись у глибину і ти побачиш себе, такого чи інакшого. Якщо у пухкому грунті є паросток Надії, він обов’язково проросте, коли ти поллєш його Любов’ю... Тоді у підніжжя Гори потече Ріка. Вона буде наповнювати молоді сади Вологою. Сади будуть цвісти і давати плоди . Плодом Любові може бути лише Любов. Тому нам конче потрібно викоренити будяки, зорати і засіяти Поля Добром.
У нас зійде Почуття. Коли ростиме Любов’ю.
Тому всі мерщій у Поле. Беріть до рук Добро і сійте, сійте. Сійте...
Ми вміємо працювати, нам не важко, бо пожинати Плоди Любові легко.
А пожинати Плоди зла важко.
Що у нас за пазухою, коли ми голі – нічого. З тим нічим ми йдемо у Безкінечність.
Що у нас за пазухою, коли ми голі – Добра Душа. З тією душею ми йдемо у Вічність.
Ніщо не вражає людину, більше самої людини. А надто, коли вражена і вражаюча людина ти. Я хочу вразити себе Собою. Хочу підмінити себе – змінити і стати Собою – Людиною Людяною – Богом. Бо Він вдихнув у нас Любов...

***

... А за вікном йшов сніг, такий лапатий, такий лапатий... Вона вибігала у самій кофтині і хапала його, гріла сніжинки в ніжних, маленьких долонях, він таяв і струмочком котився униз, йому було приємно торкатися неї адже Вона така...Танцювала на снігу, сніг підспівував – скрипів, рипів, здіймався вихором, а надто снігу було приємно. Коли Вона заносила його до хати, притуливши до грудей, обійнявши, пригорнувши – так, вона вміла любити. Заносила його і кидала на Того, Який сидів біля «печі», і милувався Вогнем. Тоді сніг таяв, ну як не розтаяти від такої Любові, ставав Водою – Припливом почуттів, стрибав у вогонь, вони сполучалися створюючи справжній феєрверк - свято Любові...

***

...Щастя линуло на Них неспинним потоком у бурхливій ріці, вони тонули й тонули... та на тому дні цвіли сади, полонили запашним ароматом, давали плоди. Кожен з них упіймав Життя і збагнув його у Єдиній Миті, у Миті, що звалася Любов’ю. Все інше не мало значення, бо все інше крутилося навколо білими та сірими хмаринками, які час від часу зникали у голубому просторі, час від часу капали «дощиком», час від часу «випускали веселку», а вони сідали на її кінцях і гойдалися, гойдалися з такою Силою Ніжності, що захоплювало Дух...

***

... Дорога Додому вела їх оновлених... Вони були ще у «візках», але вміли ходити, видимими Господніми шляхами...

***

...За вікном бло чути «шум вітру», він так голосно шумів, що часом ставало страшно. Та тільки но подивишся на небо, на зоряне небо, як душу охоплює спокій. Небо вміє мовчати. І тому можна говорити скільки завгодно, не перебиває, як Дехто, чи думать про свої справи, не припиняє розмову своєю відсутністю... Ті Зірочки завжди манили до Себе, такі великі і маленькі водночас, красиві Зорі. Часом хотілося їх хапати, «оцими малими долонями» хотілося їх хапати... та Місяць дуже добре пильнував, тому вкрасти неможливо було жодної, хіба що «сама впала». Кажуть, коли «падає зірка» треба загадувати Бажання...

***

...Якось я погубила в собі надбану Віру і почала бігти за тілом. Тіло мене вело. Вело мене шляхом спокуси, до кінцевої мети – задоволення. І я задовольнила себе. Але у тому задоволенні не було близьких мені Людей, і я не знала де їх шукати. А рідний Дім був чужим. Єдина людина, котру я знала, це я.Тому подалася до себе(з маленької літери) І стала заміною. Заміною свого тіла - її. Її грішна, але світла душа жила в моєму тілі – так тіло навчилось знову ходити. Моя душа, ще невіста жила й ній – так душа навчилась літати. Отже Вона ходила там, відчувала близькість, а Любила на відстані, Любила щоразу, коли подумки ставала на коліна і молилась Богу. Отже ми справді єдине ціле – вона мріяла про Бога, а я мріяла про тіло. Усе так і вийшло – навпаки...
***

...І чого ж варте людське життя?Чого варта сама людина? Яким принципам, моральним чи не моральним має поступитися, підкоритися, перевтілити, прийняти... у дивному явищі, що зветься – Життям? Та завжди є Надія... Та Яка поведе Вірою до Любові.

Віра, Надія, Любов

Віра, Надія, Любов – три головні Християнські чесноти.
Основа Віри є Любов, Любов то є Бог – Бог Отець, Бог Син, і Бог Дух Святий.
Нам треба народити Надію аби прозріти і побачити цю казкову планету.
Як нам народити Надію? Треба полюбити. Полюбити всіх і все, полюбити навіть свого найлютішого ворога. Бо тоді зло не матиме сили, воно просто розчиниться, стече каналізаційними трубами у свою безодню.

Не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
Замальовки

***
...Дощ ішов. Я йшла під ним. Він був мокрим. Я також. Він був холодним. І я змерзла. Ми обоє дійшли до мого дому. Він лишився там, а я увійшла. Та мені не стало тепло. Тому подумала, що треба зігрітися. Я взяла коняк, налила собі чарку. Коняк також був холодним. Бо з холодильнику. А в холодильнику завжди холодно. Коли він морозить. А коли ні, то лід тає. Я випила ту чарку. Ні, чарка залишилася. Я випила коняк. Він був темно-коричневого кольору. Темний колір – несвітлий. Світло зігріває. Включена лампочка гаряча. Я випила той темно-коричневий коняк і мені стало тепло. Тепло розходилося по всьому тілу, оживляючи занімілі руки та ноги. Я стала краще бачити. В моїх очах було світло. Але коняк був темно-коричневим. Пити коняк дуже корисно – розширюються судини, і тому стає тепло. Але це тільки спочатку, а потім...
Насправді, щоб зігрітися треба було з’їсти морковку. Бо вона також дуже корисна. А чому морковку? Бо вона червона. Червоний колір гарячий...

***

... У мене є друг. Його звуть Пилосос(Пилосмоктач). Є ще багато друзів: Холодильник, Мікрохвильова Пічка, Плита газова, Каструлі(маленькі та великі)... Усі вони мене поважають – Люблять.
А ще у мене є Віник, я на Ньому «літаю». Але так щоб Пилосос не бачив – ревнує.
Ревність це погана річ. Погана, бо річ... Інколи мої каструлі «пусті», тоді мені доводиться «готувати», я Люблю «готувати». «Готую» все, що вмію і не вмію, бо Люблю. Коли я «літаю» мене називають Бабою і додають – Ягою. Та насправді я Попелюшка. У Попелюшки також є Віник. Вона з ним танцює. Я з своїм Віником також «танцюю» але «літаючи». Бо у «мого» Віника є крила. Крила великі і широкі, тому мені дуже затишно і спокійно. А надто, коли Він бере мене на руки – відпускає. Він не тримає мене, але я поруч нього. Бо у нас є Почуття. Воно велике. Таке велике, що не поміщається у «нашій спільній» Душі. Тому ми з Віником Світимось. Уночі Зірочками та Місяцем, а вдень – Сонечком. Наше Сонечко завжди гаряче, але Воно нікого не пече, Тільки гріє. Тільки – так багато, що нам добре...
Нам завжди добре. Так Добре, що хочеться Жити. Ми Живемо. Ми Живемо на планеті Любов. Там ніколи не буває темно...

***

Ніч. Ясна ніч. Вона така ясна, як Твої очі. Інколи я хапаю руками ніч. Мої руки маленькі, але уміють дотянутися до Неї. Коли я її хапаю, мені приємно.
Вона любить робити мені приємно. Інколи, у мого Дому «їде дах»... для того аби впустити Ніч. Розтягую штори і вона заходить у кімнату. Кімната велика, простора... Стелиться простирадлом на ліжко і я лягаю. Вона пахне Місяцем, а ще – Небом та Зорями. Я цілую їх, палко і віддано. Віддаюся Почуттям, які сповивають мене «легким шовком». Шовк такий гладенький...
Мої маленькі пальчики торканються Нього. І починає мліти... Стає блідий, як стіна(на чорному тлі це дуже гарно виглядає). Це я граюся. Граюся в уяву. Моя Уява уявна – надто справжня. Така справжня, що хочеться в неї вірити(з великої букви). Моя Віра Вірить сильно, дуже сильно, дуже-дуже...
Очі тої Уяви карі, великі і карі. Вони закриті, коли дивляться. Тоді я їх цілую. Коли Вони сплять – закриті. Тоді я їх цілую. Ти вічуваєш мій поцілунок. Я дотянуся до тебе де б ти не був. Бо твої очі мої. Мої, бо я так хочу. Я так багато хочу – Тебе. Не тебе, а Тебе(з великої букви, між нами – маленької). Розумієш?
--- Чому ти завжди не договорюєш? Чому я завжди задаю питання?
--- Бо в мовчанні можна знайти слова –ти навчилася.
Знаєш, ти мене навчив. Знаєш, я так люблю казати – знаєш.
Ти мене знаєш... Ні. Ти мене не знаєш. Ти мене знаєш зовсім трішки. Бо я дуже маленька, аби знати мене повно. Я хочу аби ти знав мене всю – пізнав. Пізнавай мене Собою. Занурся в глибину уявну – надто справжню. В моєму Житті все занадто. Так занадто, що не правда. Це не правда, а правда. Аправда - неправильно пишу – помилка. Бачиш її? Ти моя помилка. Накраща, найдороща... Ти дорого стоїш, ти стоїш моєї Любові(достойний). Бо я Твоєї.
Люби мене, як маму... Як маленьку маму, бо Ти маленька дитина. Ми обоє маленькі, занадто маленькі аби стати великими. Коли ми виростемо у нас будуть Діти – твої і Мої – Наші.
--- Тобі подобається, як звучить: наші?
--- ......
--- Мовчиш... не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
--- Я Тебе Люблю! Я тебе Люблю!...
--- Досить...не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
--- ......
--- Боже мій... Ти мій, мій...
До-ре-мі-фа... – я вмію співати. Співати про Тебе. Співати Тобі. Хочеш я намалюю свій спів... для Тебе. Усе для Тебе... Я Люблю...Малювати.
Стань зручніше і я тебе Заспіваю. А краще прилягни на «моє ліжко», воно м’яке і зручне, бо для тебе. Я грію його для тебе, кожен раз. Але кожен раз ти мовчки не приходиш. Проиходиш голосно, коли я сплю, так щоб не розбудити... і дивишся на мене, просто дивишся. Вкриєш мене ковдрою, що завжди сповзає... так щоб не розбудити. Ледь торкнешся Моїх очей – твоїх... так щоб не розбудити. І дихаєш... так само, як я – одинаково. У нас одне дихання, ми Живемо на одному подисі – разом вдихаємо та видихаємо. Вдихати краще... Бо я вдихаю тебе, а Ти – Мене. Всередині Тебе - затишно і світло, і тепло... Так само, як і Тобі в Мені. Ти для Мене ціла планета, яку я хочу знати повно, не трішки, а повно. Тому наповнюю Твою планету собою, а ти свою – Мною. Взаємно. Нам взаємно... Нам дуже взаємно...
--- Відчуваєш...?
--- .......
--- Мовчиш... не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
--- ......
Боже Мій... Ти, мій...
Зорі. На мене знову дивляться Зорі. Куди подітися від них? Таке враження, що я гола, бо Вони дивляться на мене – зорі – твої очі. Але мені не соромно, бо тобі приємно дивитися... У мене вкрали одях, тепер я гола і боса... завжди. Ти бачиш мою наготу, але мені не соромно, бо тобі приємно. Ти ніколи мене не торкаєшся. Навіщо торкатися, коли можна Любити і так. Так палко і віддано. Віддай мені себе усього. І я тебе намалюю співом Любові, нашої Любові. Вона у нас велика, і гола, як я, бо то і є я. Ти ніколи не торкаєшся мене, але відчуваєш... завжди відчуваєш, коли у мого дому «їде дах». Він так безпринципно бере і їде. Я йому дозволяю, бо тоді Зорі заходять всередину. Мені приємно їх відчувати. Я так Люблю Відчувати. Ти пам’ятаєш моє відчуття? Мусиш пам’ятати, бо воно твоє.
Дивно... у мене серце б’ється. До тебе, я не чула його стуку, тепер чую – стукотить Тобою – тук-тук-тук... Живе. Аж не віриться, що я нарешті Живу. Ти моє маленьке Життя – занадто велике.
У тебе дівочі губи – мої. А мої заціловані – Твої, заціловані Тобою. Але ти ніколи не торкаєшся мене, лише дивишся. Погляд ніжний і глибокий сповиває мене ласкою і мені знову стає взаємно. Як прекрасно Любити.
--- Ти любиш мене?
--- ......
--- Мовчиш, не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
--- ......
Ти мене любиш. Інакше мені б не було так палко.
Завтра я розкажу тобі казку. Ти будеш її слухати і сміятися, бо я люблю Твій сміх.
Смійся голосно, по-дитячому щиро, смійся! Я люблю, коли Діти сміються.
Коли я тебе лоскочу Ти смієшся, відкриваєш рота і голосно смієшся...
Тоді я згадую школу. Я добре вчилася, не зразково, але добре.
Тепер володію двома «язиками» - Своїм і Твоїм. Але ти ніколи до мене не торкаєшся, бо нам завжди взаємно.
--- Ля-ля – ляля-ляляля...
Ла-ла-ла, лала-лала-ла-а-а-а...
Тобі подобається моя пісня. Вона для тебе. Розумієш її зміст – глибокий, чи не так. Це тому, що ти глибокий і щирий, а ще, а ще... маленький... мій маленький. Я візьму тебе в долоні, як пригоршню Води і вип’ю.
Я візьму тебе в долоні, як квітку і запах проковтну.
Я візьму тебе в долоні... пригорну, так міцно пригорну... але не бійся – не розтрощу, мої обійми сильні, бо люблячі, але ніжні, чуттєві.
Я візьму тебе в долоні... ходи до мене... бо мені знову... мені завжди з тобою взаємно.
--- Не мовчи так голосно, бо я не чую – закричи!
--- ......!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Мой внутренний голос – познание Бога(Любви). Мой взгляд, мое толкование.

Многие люди проживают спокойно жизнь не задумываясь о таких вещах, им это просто не нужно.
А я говорю о том, что жизнь без Бога не жизнь...
Быть может запутанно, воспринимается в двух противоположных понятиях. Так в том то и дело, что это представление двух миров – духовный и физический. Так, как люди умеют воспринимать, к сожалению, через тело(физическое понятие). Хотя в моей книге нет физики.
Но там есть то, что каждый вправе увидеть...
Понимание этого и будет пользой для людей.

Но то что Вы прочли, только малое начало...

Людина. А зараз, намить замовкни, тепер кажи – л-ю-д-и-н-а. Який ти чуєш звук? Ти чуєш тишу, то її голос лунає, чуєш, як в хаотичному звучанні ноти обриває, занадто високо бере, та аж ось, мелодійність та згасає, згасає й палахкотить. І в цю мить, коли ти справді відчуваєш себе як людина, коли цих сім літер набирають для тебе особливе значення, тоді для себе відкриваєш ти себе, ти відкриваєш душу. Тоді, так плекані надії у ледь занедбаному житті, у непорозуміннях, у наївній вірі, стають людино, людиною в тобі.
Звідусіль лунала музика. Здається, її чутно було навіть в щебетанні птахів, в шелесті листя, в подисі зими, чи може, в дзенкоті доща, чи в шумі вітру, чи в сонячних променях, що вигравали й тут і там. Звідусіль лунала музика, пестила слух милуючи собою, проймала душу, я сказала б: полонила, ти в раю, в тому раю себе ти загубила. Немов дитя, прокинувшись, дивлюсь навколо, навколо усе таке цікаве, чуже і рідне водночас, полохливий кидаю погляд, надмір дорослий та простий, пронизаний любов’ю, любов’ю аж до самої біди. Звідусіль лунала музика, лунала там де були й ми, то є життя, поклик нестримний, хвилюючий, хвилюючий про майбуття, майбуття без меж, без меж фантазій в яких існуєш, чи, живеш? Так, живеш. Живеш, людино, в реалії живеш, хоч інколи, здається, сонній. Лунала музика, звідусіль лунала, самотою, болем пеленала те дитя, те дитя усе сприймало як життя, своє життя.
Душа з душею розмовляла, а мені чомусь здалося, що то музика лунала. Голосно, потім потроху стихла, стихла тай замовкла, в той час замовкла, коли дитятко закричало, бо відчуло смак життя. Бо та музика, що пеленала народила ще одне дитя – дитя Любові. Очиці чорним вуглем заблищали, коли в синяву материнських впали, вони його теплом й попеленали, пелени батьківські були, наче сина він сповив собою, те вроджене лице, маленькі руки, маленьке тіло... У мами то росла Надія.
Надія завжди сповнена Вірою, тоді, коли є. Світ існує навколо нас, ми – у ньому. Усі ми. Ми – люди, як представники Почуття, на вищому щабелі розвитку. Та якщо уважно придивитися до тваринного світу. Наш світ мало чим відрізняється від іншого. У них також є Почуття. А у нас – тваринність. Ми тварини. Яким дозволено більше... Людина зрозуміла ознаку більшого, і стрімко подалася вперед, вперед до перемоги. Наша перемога славетна, бо ми вище(більше)...
Тварини вміють. Вміють вчитися. У них є своя мова, відчуття... але вони нижче(менше).
Та якщо вивчати тваринність, як ознаку життя, певну його форму, вона є складовою людини. З чого складається людина? Душа і тіло.
З чого складається тварина? Душа і тіло. Душа людини – її «нутрощі».
Душа тварини – її «нутрощі». Людина прагне пізнати тваринність, тварина – Людяність. Тоді в чому полягає еволюція? І як розуміти значення такого терміну?
Еволюція розумого розвитку людини є більше. Вона вражає нас силою «технічної мудрості», з року в рік все більше. Та на жаль, еволюція духовного розвитку є менеше, з року в рік вона вражає нас силою «негативної мудрості». Скоро в нас будуть великі голови, бо стануть більшими мізки...
Уявіть собі – мозок росте, а голова ні. Що буде з головою? Якоїсь миті череп лусне, і все «наше надбання» розтечеся сірою рідиною по мертвому тілу. Рідина хвиляста, як море – це ми визначаємо міру «розумності» - чим більші хвилі, чим «крутіш»і, тим людина розумніша. Та море вміє хвилюватись. Нам не підсилу збагнути – чому саме воно хвилюється. Інколи, Вітер роздмухує, інколи Сонце палить, інколи, Мороз лютує і дихає склом...
Всередині нас живе Стихія – ще одна Природа. Природа душі не в «сірій рідині», а в глибині «нутрощів».
У нас є внутрішні органи, ми надали їм назви. Дуже часто ті «назви» починають боліти – так ми навчилися розпізнавати біль, так виникла цікавість до «середини». Виникла біль, отже виникла здатність лікувати.
І ми лікуємо наші «нутрощі»... Це також стихія. Але істинна стихія у інших «нутрощах» - у Душі. Душа також «вміє боліти». І ми починаємо її лікувати – заспокійливими пігулками, іноді це мікстури на травах.
Ну якщо на травах, то може, краще прилягнути у густу, велику траву?
Внутрішній стихії душі не вистачає гармонії, як внутрішньої, так і зовнішньої. Та зрештою, гармонія це поєднання усього, усього, що може породжувати Любов. Внутрішня стихія душі прагне Любити, а ми змушуємо Її ковтати гіркі пігулки. Не дивно, що вона їх не приймає – відштовхує(блює). Вона вибльовує «хвилі нашої сірої рідини». Тоді ми насправді бачимо власний мозок. Він «приємний» на зовнішність, так? А ще гарно пахне? І все ще сірий! Людина, яка не розпізнає кольорів не хоче признавати, що вона дальтонік. Так от, ми не розпізнаємо Веселку. Наша «веселка» хвиляста і сіра.
Я дуже Люблю малювати, не вмію, але Люблю, тому я художник. Я малюю руками Дитини, яка живе в мені. Її ручки маленькі і ніжні, тому картини виходять завжди маленькі та ніжні. Інколи вона малює літом, тоді картини теплі... Інколи – осінню, тоді картини теплі... Інколи – зимою, тоді картини теплі... Інколи – весною, тоді картини теплі... Вона малює їх фарбами – сонячними, дощовими, морозними, вітряними, а ще зеленими. Бо дуже любить траву – густу і шовкову. Трава її заспокоює. Поміж тої трави росте квітка – Вона. Вона маленька, червона Троянда, у якої замість шипів росте ніжність, замість пелюсточків – Любов, замість стебельця – Гармонія Любові... Дуже часто Її стебельце плутають з травою – зривають. Але Вона ніколи не в’яне, бо вміє Любити, навіть тих, хто її зірвав. Коли Вона їх починає Любити, вони тають і стають добрими, добрими кригами, водами... на Її ніжних картинках. Якось у ніжності виросли крила, і Вона полетіла, полетіла просторами справжньої фантазії, там де завше чекає на Неї Він – Янгол. Той Янгол – Вона...
Я дуже Люблю малювати, не вмію, але Люблю, тому я художник. Мені, як художнику, до вподоби перебовтувати фарби, але вони ніколи не зливаються, бо веселка рівна – половина кола. Коли коло ціле, це вже круг, круг Почуттів. Тому мої картинки чуттєві – не квадратні, чи прямокутні, а круглі. Круг залитий мною, не мною, а Мною. Але я не горда, а скромна. Скромні не говорять про свою скромність. Тому я нескромна...
Я дуже Люблю малювати, не вмію, але Люблю, тому я художник. У моїх маленьких картинках є очі, вони великі і пророчі. Бо дивляться в глиб. Їм не важко туди зазирати, тому вони завжди підняті, тому ви не можете зазирнути у них. Але настане час, коли зможете...
Незмога, це лише слабість, яку треба перебороти відчуттям, відчуттям сили. Відчуттям Його Сили – Бог.
Я дуже Люблю малювати. Тому зовсім поряд, зовсім незграбно, непрофесій-
но, малюю планету. Вона інша – Любов. Подивіться на мою картину, на мою маленьку картинку. Вона маленька, бо всередині мене живе маленька Дитина – наївна і ніжна, щира і добра. Тому вам буде добре дивитися на мою картинку, бо вона добра. Добра і щира. І завжди мокра – на ній йде дощ – сльози. Вони вмивають полотно від нечисті, яка припадає пилом занедбаних життів. Але та маленька Дитина дуже охайна і чиста. Тому Її картинка чиста – урочиста. Вона урочисто висить... Ні-ні – Живе у моїй Душі – моєму Домі. На неї можна дивитися, але купувати – ні. На неї можна дивитися, і нести те бачення до чужих домівок, тоді вони стають Рідними.
На моїй картинці намальована велика родина – Я – Бог. У тому Я частина кожного з нас. Ми загубилися одне від одного, але є інша планета, зовсім близько, на моїй картині – поруч – Любов.
Я дуже Люблю малювати. Коли я малюю, я завжди Люблю, мені Любо Жити.
--- Мамо, я не хочу аби ти помирала...
Заплакала.
--- А я не помру, я буду завжди жити, моє Сонечко, у Твоєму серденьку. Твоє серденько стукотить Мною – тук-тук, тук-тук... Чуєш?
Усміхнулася Дитина.
Смійся, завжди смійся. Господи, я так Люблю Дитячий сміх!
Я малюю кожного дня. Мені не важко, напрочуд легко. Легко малювати Любов, коли малюєш Любов’ю. Завтра(уже сьогодні) я намалюю людину.
Я буду малювати її з Любов’ю, тому вона буде Доброю – Людяною – Божою.
Божа Людина завжди Дитина. Тому мною малює Дитина Любові. У неї все виходить з Любов’ю. І знаєте, це прекрасно, просто і прекрасно.
Просто наївне почуття, яке дихає щирістю, так приємно дихати.
Подих... Дихати приємно, коли затишно. Затишно, коли Любиш. Я люблю Все. Те Усе втілення моєї Любові до Тебе. Але Ти не єдиний... бо один. Так добре мене розумієш, що я плутаюся в Твоєму розумінні, плутаюся і хочу більше... Більше бути не може – буде...
Вітер дихає прохолодою, тепло Світить Сонце... Ти щуришся і смієшся. Я Люблю сміх, надто Щирий. Тому смійся голосно і Щиро, бо я так Люблю.
Я гріти, коли Тобі тепло. Тому торкнись до мене Душею, і моя Душа Зігріє Твою... Я присвячую Тобі Себе, але не так, як люди розуміють. У нас інше розуміння – нове. Нове, бо наше, кожного разу нове. Тому цінуй те, що маєш – Себе. Бо Ти не «Щось», не «Хтось», а набагато більше. Ти завжди хочеш більше. Більше бути не може – буде.
Я бажаю Тобі - ...... Бери це і йди – стій. Говори – мовчи. Слухай – співай. Я бажаю Тобі Усе – Тебе. Цінуй те, що маєш.
Я тобі «ніхто» саме тому Ти мене бачиш – ніколи не бачив. Бачити не потрібно, коли відчуваєш. Цінуй те, що маєш – Себе. І прагни більшого. Більше бути не може – буде.
Живи(з великої букви) просто Живи, бо Ти вартий Життя...
Я дуже Люблю малювати... і завтра(вже сьогодні) я намалюю Людину.
Тепер моя планета, на моїй картинці не буде пуста – ніколи не була пустою, але від завтра(уже від нині) там будуть Люди. Я буду Їх малювати фарбами від осені, весни, літа, зими... я буду Їх малювати подихом, бо мені приємно дихати... Я буду Їх малювати, бо Любов Велика, коли Єдина. Я буду Їх малювати – рятувати – Любити. І вони відчують Любов, бо вони вже не вони, а Вони.
Людина. Людино! Ти вмієш бути Людяною, ти вмієш Любити. Відпусти Любов у світ, відпусти руками Любові, без болю... Людино! Ти вмієш плекати Дитину. Мами і Тати – Батьки! Станьте Дітьми і плеайте себе. Бо для Вас співають Янголи – Ваші Діти. І моляться за Вас. Прийміть Їх, як Єдине Ціле, бо то частина Вас.
Людина – тварина! Доки можна жити гібридом! Я хочу кінця. Я хочу кінця! Я хочу кінця...!!!! Хочу кінця гібриду...
--- Мамо, чому ти плчеш...?
--- Я не плачу, моє Сонечко...
--- А звідки сльози...?
Дитятко цілує ті сльози, обіймає, пестить ніжністю, - не плач, не плач, мамусю... – і усміхається.
Господи, як я Люблю Дитячий сміх.
Так говорить Любов – вустами Дитини. Любить Серцем Дитини. Ніжить Почуттям Дитини. Бо Любов – Дитина.
Я прагну, аби моя Душа була по Дитячому маленька – Велична – Вічна.
Мій Дім - Душа Дитини – Моя.
Душа – Вічність.
Вічність – Рух.
Рух – Життя.
Життя – Любов.
Любов – Бог.
Я маленька Людина. Але коли Виросту(стану дитиною), переїду Жити на іншу планету, ту яку щодня малюю на своїй маленькій картинці. Картинка одна, але завжди нова. На ній росте молода планета, куди переселюсь – Любов. Там Лани і Поля засіяні Добром. Насаджені Нові Ліси Злагоди та Миру. Взяли початок нові Ріки Моря та Океани Почуттів. Там Гори простягаються до Неба, а Сонце на Них Сидить і бавиться Веселкою, тому, що Дитина... І буду там Дихати на повні груди Гармонією Любові. Бо в мені Живе Бог. Я так довго його шукала, що вже не покину, не допущу померти Почуттю. Бо відчувати Бога це прекрасно.
Я Люблю. І тому на моїй планеті будуть Жити Люди(з великої букви) – Боги, бо в кожному з нас житиме Бог. Усі ми Його часточки. Гармонія полягає у Єдності. Тому закликаю, прошу і молю – станьмо Творцями! І створімо Велику, Єдину Любов.
Я Люболю малювати, не вмію, але Люблю, тому я Художник – Творець.
А що вмієте Ви? Може, співати? Може писати? Може... Допоки ви будете, лише вміти, не станете Творцями. Бо Творець усіх нас Творив з Своєї Любові, Любов’ю. Саме тому ми маємо Творити Любов’ю – Єдиною і Щирою. Тоді ви станете Творцем.
Моє улюблене заняття на Свіжому Повітрі – Дихати.
Моє улюблене заняття – Жити і приносити Радість.
Улюблений вид спорту – Бачити Сни(пророчі – реальні – реальність).
Моє Мистецтво – Любов.
Тому я - Митець. Бо дуже Люблю малювати, не вмію, але Люблю...
Завтра(уже сьогодні) я намалюю Людину...

Твої слова завжди несказані. І мені завжди хочеться їх чути. Коли я їх чую – я глуха, і сліпа, і прикута до ліжка. До того, де я спала, а ти дивився на мене. Ти завжди не мене дивишся. Просто дивишся, не торкаєшся, навіщо торкатися...? Навіщо людям торкатися один одного? Аби відчути дотик, насолоду дотика. Той дотик завжди не справжній, коли він є без дотику душі. Душа не торкається, душа пестить духом – невідчутно, але з почуттям. Душа цілує звичними нам губами, коли вона цілує, то вони стають червоні – губи, кольору малини.
--- Ти малина.
--- Чому я малина?
--- Просто...
--- Просто-просто...
--- Просто-просто, просто...
Ти мене ніколи не торкаєшся, але завжди їж. Ласуєш мною, як малиною – наповняєш мене Собою, Себе – Мною. Коли Ти в Мені стає приємно – завжди, бо Ти є завжди. І не смій мені заперечувати, що Тебе нема, Ти є, Ти в мені, мій Боже. Я Тебе бачу – не бачу – відчуваю. Сьогодні у моєму Домі Ялинка – зелена і пишна – красуня. Вона світиться вогниками – Ти на неї дивишся і вона світиться. Як у казці – запалюється сама – не сама – я її запалюю Тобою. Ти – мої сірники, мої маленькі сірнички. А я коробочка до них. Саме тому Ти завжди в мені, але запалюю Тебе Я. Мені подобається Тебе запалювати, розпалювати – поволі млієш – гориш(від дотику до мене – ніколи до мене не торкаєшся). А потім я на тебе дихаю, дихаю зверху, іноді з боку, іноді з іншого боку... Тобі приємно, коли я на тебе дихаю. Бо моє дихання чисте – цнотливе. Моя цнота для Тебе, для Тебе одного. Ти був моїм Єдиним, є і будеш... Ти завжди будеш. А інколи я запалюю тобою Свічку. Свічка горить, горить, горить...вона ніколи не гасне, коли палиш її ти. Тому у Нас з Тобою багато запалених Свічок, усі Вони горять для Нас, одна для одної, для них – інших свічок, які стоять у черзі аби їх запалити. Не розумію, чому вони стоять, коли треба Рухатися – Жити. Коли вони почнуть Рухатися, то знайдуть стежку, кожна свою – одну. Є одна стежка до Тебе – Любов – Ти. Бо ти є Все.
Мої Сірнички. Коли виймаю Вас з Своєї Коробочки Вам не стає холодно, бо холоду не існує, є лише Любов – Ти. Коли Ти поруч Я перестаю бути калікою – починаю ходити Твоїми шляхами. Я йду боса та мені не боляче. Бо болю не існує, є Лише Ти. Босою ходити легше і голою – ніщо не заважає. Не треба нести на собі тяжість гріхів. Колись, я носила. Але завтра(вже сьогодні) скинула їх – покаялася. Тепер я гола перед Тобою. На мені невидимий одяг – тіло. Воно досить красиве, бо Дитина, яка живе в мені таким його намалювала. Та зрештою, то лише тіло – невидиме. А Ти видимий, я Тебе бачу, бо я сліпа. Сліпа від зовнішнього світу чужої планети. Але та планета скоро перестане бути чужою для всіх, не тільки для мене, бо поруч , зовсім близько існує інша планета, планета – Любов.
У мене є Твоя фотографія – нема – всередині мене – Любов.
Коли вона в мене буде, я буду дивитися на неї і розмовлятиму з нею, теж мовчки. Але не так, як з тобою – інакше. Бо у Нас з тобою завжди по-новому інакше.
--- Ти малина.
--- Чому я малина?
--- Просто...
--- Просто-просто...
--- Просто-просто, просто...
Я хочу, аби цієї ночі тобі наснилася малина. Вона буде малинового кольору, із запахом малини... ледь прикрита зеленими листочками, зелений інколи схожий на синій, коли добре придивитись. Так от, у своєму сні ти будеш малину їсти, її сок тектиме по твоїх вустах...але залишишся голодним. Ти ніколи не будеш нею ситий. Бо смак малини нагадує райську насолоду. Тож насолоджуйся мій Зайчику...
Мені приємно полежати у зеленій, шовкові траві. Та коли добре придивитись, зелений схожий на синій – бо трава є відбитком неба. Трава, це також Небо, тільки зелене. На тому Небі є Сонечко і Зірочки, і Хмарини, і Веселка переливається квітковими барвами... як у Казці. Тільки треба повірити в Казку Любові. Тому ми Живемо на Небі, тому ми Янголи. Але тільки тоді, коли Віримо.
Я Живу в Казці. Тому я Попелюшка. У мене є Принц – Ти, Ти Мій Боже.
Попелюшка – маленька Дитина, яка живе в мені. Дитина вміє малювати, тому намалювала себе в образі Попелюшки. Тому я – маленька(невисока), тендітна... А мій Принц – Величний(високий). У нас є свій танець – танець Любові. Він тримає мене у Своїх Величних Обіймах(ніколи до мене не торкається) і крутить, крутить, крутить... Аж в голові паморочиться, але то не морок, то Світло. Тому для нас завжди день. Не існує ночі, бо наша ніч – Світло. Люди називають це білими ночами. Але скоро, зовсім скоро усі вони розпізнають біле та чорне...
Не існує чорного, є лише Біле. На моїй маленькій планеті, лише Світло, воно Біле – Жовте, як Сонечко... і тепле, як Сонечко. Моя маленька планета – Сонечко – Сяйво Любові.
Ви Любите малину? А їсти її Любите?
У моєї Попелюшки – Його малинові губи. Це Вона так намалювала. Коли Їхні губи цілуються(Він ніколи до Неї не торкається), народжується Квітка, маленька Троянда Любові. А коли Їхні Серця починають стукотіти сильніше – Вірити, народжується Надія. А разом Вони створюють Гармонію Любові – Вони Творці, Митці.
Я дуже Люблю малювати, не вмію, але Люблю. Я малюю рученятами(Ду-
шею) маленької Дитини, яка живе в мені. Я – Казка. Тому я – Попелюшка.
Поруч нашої планети зовсім близько існує інша планета, планета – Любов.

Їхала карета. З позолоченими дверцятами – диня. Всередині були люди, одягнуті в царські шати – насіння(щіпки). Всередині карета була обшита подушками – м’якоть. Тому людям було м’яко. Їхала карета. Попереду бігли коні – миші. Скакуни спритно везли королівську родину на бал.
Бал відбувається в замкові нашого царя. Наш цар дуже добрий... добрий повелитель тваринного світу. Там лисички, білочки, вовчики, кабанчики, олені, зайчики... не сидять за гратами. А вільно бігають по просторах рідного лісу – Рухаються – Живуть. Там птахи літають у небі – зеленій траві... їм затишно співати, бо Любо. А соловейко грає на інструменті Любові. Тоді лунає музика. Та музика свята. Бо коли вона лунає у лісі свято.
У тому лісі гуляють динозаври, там вони не вимерли – перевтілилися у динозаврів, тільки добрих. Вони великі і добрі, добрі тому, що великі, величні тому, що добрі. Вони їдять небо – зелену траву. Інколи Сонце, як і всі інші тварини... А завтра(вже сьогодні) цар влаштував бал. У тій кареті їде Попелюшка аби зустріти там свого принца – вони завжди разом – нерозлучні. НерозлийВода, необморозьМороз, необпечиСонце, неприкрийЗемля, нерозвійВітер. Це тому, що вони Єдине Ціле – Любов.
Їде карета. З позолоченими дверцятами – Щирими – Диня. Всередині Люди одягнуті в Царські шати – Віру – Насіння(Щіпки). Всередині карета Обшита Подушками – Надією – М’якоть. Тому Людям м’яко – Любо. Їде карета. Попереду біжать Коні – Життя – Миші. Скакуни спритно везуть Королівську родину на Бал – Початок – Кінець. Королівська родина – Гармонія Любові.
Я не можу дати визначення Любові, не можу остаточно, бо це розуміння, набута мудрість у Вірі. У що треба Вірити? В Бога. Просто вірити. Мені хочеться плакати, інколи, але Він не любить, коли я плачу, бо мої сльози занадто солоні. Йому доводиться їх ковтати...
В мені живе маленька Дитина. Людина має бути дитиною і доросла і стара. Людина має бути Дитиною в Душі. Насправді не все так складно, і мудрість, то лише сприйняття – вміння прийняти Бога. Я все життя старалася підкорити, скоритися чиїмись стандартам. Більше не хочу. Бо коли я віднайшла в собі Бога, стандарти перестали для мене існувати. Є лише Любов. Любов Вічна. Я пронесу Любов крізь цілу Вічність, Вічність не років і не століть, а людських Душ, живих і мертвих. Я пронесу Любов крізь цілу Вічність. Моя Вічність – Бог. Тому я несу Її крізь нього, що миті. Кожна мить – окреме Життя.
Наш світ еволюціонував дуже швидко, тому дуже сильно помітний регрес. Ми спішимо жити. Куди ми спішимо? Спішимо, бо боїмося померти.
Мій Боже, сьогодні мені сумно – радісно, тяжко – легко. Мій Боже, ти забираєш від мене мене. Мені не боляче, мені дуже ласкаво Тебе Любити.
Я так Тебе Люблю. Вибач за все, що не так, за те, що грішу що миті, а кожна мить – Життя. З Тобою, навіть наймізерніша мить – Життя. Ти п’єш мої сльози... і мені стає Добре. Просто... мені болить(не болить) від того, що я не можу привести людей до Тебе, бо вони самі мають прийти. Бо вони почнуть Жити тоді, коли почнуть Рухатися... до Тебе, мій Боже.
Інколи, мені хочеться посіяти Добро поміж люди, як пшеницю, чи жито. І воно проросте, дасть плоди – Віру, Надію, Любов.
Я б хотіла народити Казку... про Тебе мій Боже. Там не може бути зла... Мій Боже! Чаша повна моїх сліз. Будь ласка, випий її! Будь ласка... знаю, вони солоні і грішні, але то сльози каяття. Боже! Можна, я попрошу за усіх, за усіх нас грішних людей. В мить настання Нового року я дивилася на радість людей, там були і малі(діточки) і великі, і старі... Моє серце защеміло в грудях жалем... саме тоді у небі розсіявся неймовірний феєрверк...він посипався, посипався веселковими кольорами на голови людей, як зірочки. Мені здалося, що в ту мить падала зірочка, велика зірочка великого бажання. І я його загадала – Любові! Дай нам, Боже Любові!
Змилостився і покарай нас... покарай нас Любов’ю – Вічним, Світлим Почуттям. Допоможи віднайти у кожному з нас Тебе, Тебе, мій Боже...!
Мої вуста ще подумки шептали цю майже молитву, і капали сльози, капали... А я їх ховала у радості тих людей, які стрімко дивилися у Твоє небо.
І все ще думала – просила, мить настання уже давно пройшла, а я все ще просила – дозволь Твоєму небу стати нашим, спільним, єдиним, як Твоя Велика, Єдина Любов. Дай нам Життя заради Життя, дай нам майбутнє, заради майбутнього... Твоє небо дивилося на мене, і воно чуло мене, я точно знаю, бо Вірю, щиро, віддано Вірю. Візьми мою Віру, мою Надію, мою Любов, візьми Собі в жертву. Я довго будувала Жертівника, будь ласка, прийми мою жертву, заради усіх нас, заради Любові. Бо Любов переможе Ненависть, як Добро переможе Зло. Коли підніметься дим до Твого неба, люди побачать його і почнуть бачити, не бачити, а саме Бачити. Тоді почнуть рухатися. Бо керуєш мною Ти. Господи, благаю, допоможи нам – грішним, невірним, заповнити Твоє небо димом жертви-Любові до Тебе. Ти милосердний, Ти єсть Любов. І кара Твоя буде – Любов, Твоя Велика, Єдина Любов. Усі ми - часточки Тебе. У кожному знас Твоє Дихання. Ми хочемо Дихати Тобою. Дозволь нам, будь ласка.
Я вірю в казку, в Добро і Зло(Добро обов’язково перемагає Зло – Любов’ю).
Я маю три горішки, як у Попелюшки. Я знайшла їх у лісі, коли гуляла з своєю Дитиною. Коли я розіб’ю перший горішок, з’явиться – Надія. Коли розіб’ю другий – Віра. Третій – Любов. Я одягну ці Царські шати (Твої) і піду поміж люди, бо того одягу вистачить і для них, для усіх. Тоді вони стануть Людьми Людяними – Тобою. Бо в кожному з нас Твоя часточка. Ті часточки стануть єдині – Єдина, Велика Любов.
Дозволь мені Жити в Казці. Бо щойно пробігла моя маленька планета Любов, Вона голосно сміється, сміється і бавиться. Я бавлюся разом із Нею, бо живу Нею. Малюю у своїй уяві її – картинку. Та моя картинка, як ніколи Жива.
Ми живі люди, тільки чомусь не вміємо Жити. І помирати не вміємо, бо помираємо з болем, народжуємося і починаємо помирати. Ми не усвідомлюємо, що народжуємось аби жити, Жити Вічно. А Вічно Жити можна тільки у Любові Твоїй. Тому протягом життя жнемо серпами довними та острими кусючу кропиву – гріх, і робимо з неї огорожу, обгороджуємо свої духовні будинки від Тебе. Змилостився і дай нам осягнути Мудрість Твою... Можна, я прочитаю молитву?

Владыко Господи Иисусе Христе, Ты еси Помощник мой, в руках Твоих есмь аз, помози ми, не остави мене согрешити к Тебе, яко заблужден есмь не остави мя последовати воли плоти моея, не презри мя, Господи, яко немощен есмь. Ты веси полезное мне, не остави мя погибнути грехи моими, не остави мя, Господи, не отступи от мене, яко к Тебе прибегох, научи мя творити волю Твою, яко Ты еси Бог мой. Исцели душу мою, яко согреших Ты, спаси мя ради милости Твоея, яко пред Тобою суть вси стужающии ми, и несть мне иное прибежище, токмо ты, Господи. Да постыдятся убо вси востающии на мя и ищущии душу мою, еже потребити ю, яко Ты еси Един Сильный, Господи, во всех, и Твоя есть слава во веки веков, аминь.(Псалтырь. Кафизма пятаянадесять).

Ось я – грішна і немічна, беру до рук книгу, яка світить Сонцем. Та слова нічого не варті коли їх просто читати. Треба молитись, щиро молитись. Тому я спробую ще раз. Ставши на коліна, перехрестившись...

Бог всередині нас. Тоді Живе, коли ми хочемо Жити. Ми хочемо Жити?
Ми хочемо Жити!

Поруч стрибає моя маленька планета, вона як завжди чекає на мене, аби поніжитись у обіймах одне одного. П’є мої солоні сльози, але не ковтає, ковтає уже солодкі. Я так наїлася солі і виплакала стільки... що хочу плакати ще, бо мої сльози, сльози каяття. Відкиньте кусючу огорожу, зніміть зайвий груз і вам стане легше, ви помітите, бо з очей ринуть сльози.
То будуть ріки Щирості, Віри, Надії, та Любові.
Інколи мене мучить мігрень. Вона мене катує – приковує ланцюгами до ліжка і мордує, безжально так мордує. Тоді в мені починають битися тварини – я і я. Коли вони так роблять мені дуже боляче. Голова розпадується на дві половини, потім – на маленькі друзки. Мозок це розуміє, випавші очі – бачать. Руки починають старанно збирати шматочки. Та тут починає колоти у серцю. І наче ненавмисне вискакує з грудей і стрибає по просторих палатах. Ноги його наздоганяють, та вхопити нічим, бо руки зайняті головою. Але є ще зуби. Вони шалено накидуються на нього, стискають мотузкою і ставлять колодицю. Та зуби дуже міцні, і колодиця їхня міцна. Тому серце не витримує болю і розривається. Відчуваю слабість у руках, ногах... Слабість доходить до шиї, і виривається на зовні. Ліжко стає мокрим від поту і від слабості, що тече. Паморочиться у розколотій голові, а ще нудить...
А поруч стрибає моя маленька планета, тепер вона, як ніколи справжня. Якоїсь миті зупиняється і дивиться на мене. Її очі великі та глибокі. Мені стає соромно за себе – двох тварин, які все ще б’ються в мені. Планета мовчить і просто дивиться, знає, що моя. Але я зрозумію, як покине мене таку. Розвертається і йде, ні, біжить... Проводжаю її поглядом, він не встигає за нею, надто швидка її хода. Побігла, заховалася в куточку і починає молитися вголос... за мене. Чую, як вона тихесенько плаче, молиться і плаче. Невдовзі витирає сльози і йде до мене. Підходить близько, торкається. Її дотик ніжний...
Кожен її дотик зцілює мене Любов’ю, бо Вона і є Любов. Тоді виникає бажання Жити, як ніколи хочеться Жити. Я так хочу Жити, що забула про біль.
--- Мамо, тобі боляче?
--- Ні, Сонечко. Коли Ти поруч мені не боляче.
Залізає до мене під ковдру, хапає маленькими рученятами і цілує моє чоло...
Стає тепло і радісно... всередині, всередині мене – Душі. Адже Любов Живе в Душі. Відколи вона поселилася в моїй Душі, зла мігрень стає слабшою – вже не такі сильні приступи, не так часто, скоро вона взагалі зникне.
У планети Земля тяжка хвороба – мігрень Зла. Тому вона розсипається на друзки, а ті друзки нічим збирати, бо руки зайняті перекладанням меблів, а ноги бовтаються у багнюці, як у річці – їм байдуже. Серце нашої планети, якоїсь миті не витримає і розірветься. А зуби Зла з’їдять його остаточно. Попоївши Зло йде попочити – лягає горілиць, затуляючи ручищами Сонце...
Та поруч стрибає маленька планета. Вона вірить в Казку – в Себе. Тому своїм дотиком Надії починає збирати до купи чужу планету. Вона робить це дуже дбайливо – з Любов’ю. Від тої Любові ми починаємо зцілюватися... зцілюватися у Ній. Вона бере чужу планету у свій полон, але той полон не є полоном – Ласкою. Тоді на Землю з Його зеленого Неба звалюється Рай.
Той Рай пахне Вічністю, бо Любов навіки оселиться у Душах – наших Домах.
Їде карета. З позолоченими дверцятами – Щирими – Диня. Всередині Люди одягнуті в Царські шати – Віру – Насіння(Щіпки). Всередині карета Обшита Подушками – Надією – М’якоть. Тому Людям м’яко – Любо. Їде карета. Попереду біжать Коні – Життя – Миші. Скакуни спритно везуть Королівську родину на Бал – Початок – Кінець. Королівська родина – Гармонія Любові.

Гармонія Любові

Гармонія – це впорядкованість і злагода, заснована на порозумінні.
Любов – Емоція – Світле, Тепле, Віддане, Щире... Почуття.
Гармонія Любові – впорядкованість заснована у розумінні Любові.
Якщо правильно впорядкувати думки, зібрати їх до купи – розуміння, то починаєш мислити. Мислення від думання відрізняється межею. Та межа і є Мудрість. Надбати мудрість у правді можна лише через осмислення правди. До осмислення правди треба йти, інколи ціле життя, інколи - безліч життів. Безліч життів губляться у думанні, боячися переступити межу –мудрість. Тому, що мудрість переступити не можна. Допоки ми будемо крокувати великими кроками, не зможемо пройти крізь неї(не переступити, а увійти). Якщо намалювати мету(уявою), за нею з’явиться уявний скарб. Створення такого собі віртуального простору.
Тож, наша мета – планета.
Скарб – Любов.
Істинні скарби знаходяться всередині.Тому наш скарб знаходиться в середині Любові. Якщо Любов всередині нас, то треба нам стати Любов’ю, аби ми були всередині Неї. Це і є Гармонією Любові.
Тому, що поєднавши початки, ми губимо кінець, його не існує, є лише початок. Кінець – Початок. Народження – Смерть. Смерть – нове народження. Кінець буде Єдиним, але у кожного своїм. Але для мене особисто це буде – Початок – Народження Єдиної Любові. Єдність – сила. Єдність з Богом – Сила. Більшого бути не може – буде. Завжди буде Більше, допоки в серці Живе Бог. Аби скоритися любові, не треба підкорятися, бо не існує кордонів, не має визначених стандартів, є лише Любов, Любов – Вічна.
Планета Любові, яку малює Дитина в мені кругла, як і наша планета Земля.
Але круг Любові – почуття. Почуття стає тією злагодою розуміння між людьми. Так народжується повага, звична нам культура. Але природа тої культури інша. Вона оснащена іншими знаряддями – Віра, Надія, Любов.
Людина незможе відчути себе частиною Бога, доки невідчує невідчуттість чи чуттєвість. Коли даний вир емоцій народиться в душі. Душа почне берегти... Берегти свою цноту – надбання істини – правду. А правда, що сонце світить і гріє? Правда не є недосяжною. Вона просто дуже глибоко зарита. Тому треба відчути себе землею, по якій ми ходимо, і тоді наші очі побачать той скарб. Але скарб може бути дуже високо заритий – у небі. Коли воно синє, воно там, коли зелене – тут. Тому треба рити тут. Але відчути себе вітром, сонцем, та водою. Бо ця стихія возєднання може жити всередині нас, як і зовні. Просто зовні наш погляд може зловити її, а в глиб середини зазирнути не може. Не тому, що не може, а тому, що не хоче. Нам треба бажати, аби ми хотіли.
Кожна людина наче вулкан. Вулкан по-своєму живий, тому дієвий. Якщо дієвий, то всередині тече життя – лава. Наша Лава – Душа. У ній вирує воз’єднана стихія. Тому Лава бурлить, кипить , пече – Пекло. Але це до тих пір, доки ми не усвідомимо, що Пекло може бути Раєм. Треба відчути потік енергії тієї стихії – стати нею, бурліти нею, кипіти нею... кипіти почуттям Любові. Справжня Любов кипить всередині, та вона йде до своєї мети – виштовхнутись і поллятись схилами рідної гори, наче ріки. Ріки любові.
... І на тих вирубаних схилах за кілька десятків років відродяться тендітні, молоді ліси з яких візьме початок річка у підніжжя ставши руслом могутньої” ріки.” І вона нестиме на своїх хвилях вже не біль прожитих років, а приємний, ніжний, делікатний смак живущої води – Еден.
Приємний, ніжний, делікатний... приємно та ніжно тоді, коли Любиш.
Отже людина окрилена Любов’ю живе у своїй власній Казці, Духовній Казці, яка дає Міць і Силу, Єдина Сила – Бог. Тому вона може вільно літати просторами Душі, як Янгол. Янголи – Діти.

Коли співають Янголи у
Піднебессі, їх чую голоси,
Їх тіні бачу – купаються
У хмарах, гойдаючись
На струнах-променях
Маленької Душі. Промінчики
Ясні і теплі, обгортають
Серце, даруючи Любов...
Так затишно душі у
Піднебессі, де небо є
Частина тебе, твоя кров,
Дощові хмари – твої сльози,
Голос янголів – твоє Дитя,
Чаруюча мелодія – Життя.
Коли співають Янголи у
Піднебессі, їх чую голоси...
Та, чомусь, ніхто не вірить
В Любов закоханій Душі.

Ось воно. Треба закохатись. Треба закохатись в Любов. А Любов то є Бог.
Треба закохатись в Бога. Всім своїм єством. Треба любити не людину, а Бога в людині – Людяність. Лише з Богом у Душі ми можемо називатися Людяними – Його частинками. Коли кожний з нас воз’єднає ті частинки Людяності в собі – окремі, але воз’єднані стихії, кожен з нас може відчути себе Богом. Коли ми молимося, то прикладаємо долоні одну до одної – Ти і я. Закохана людина в Бога відчуває – Ти і Я – ТИ-Я. Тому гармонія Любові у єдності, у Єдності Єдиного Бога.

Як Він може бути Єдиним для всіх? Коли поняття Любові розгалуджується на окремі Світи та Виміри?
Думання від мислення відрізняється межею, та межа і є мудрістю.
Закоханість... Закохатися в Бога – Любити Бога – по Дитячому щиро, по-юнацькому палко, по-досвідчено дружньо...
Дитина – Віра, Юність – Надія, Дружба – Любов.
Дружба це унікальна Любов. Бо ціниться не тіло, а духовні якості. Абсолютним та Унікальним є лише Бог. Найвищі Духовні якості – Бог.
Як Він може бути Єдиним для всіх? Він вдихнув Себе в кожного з нас.
Тому ми володіємо Єдиним почуттям. І дав нам вибір – яким саме єдиним буде те почуття.
Гармонія у Єдності.
Гармонія Любові – Єдність з Богом.

Людина здатна відчувати. У різноманітності почуттів не має певних правил, їм не надають певних визначень, їх не вимірюють у часі... Якщо почуття назвати явищем, то воно нестиме в собі загадку. Якщо почуття назвати певним людським рефлексом, то воно не матиме природи... Тоді, що це – поступова дія мозку, з тими, чи іншими функціями? А, може, внутрішній світ, який зазвичай, людина називає душею?
Внутрішній світ – саме словосполучення несе в собі світло. Мабуть, недарма букви, в свою чергу слова, сполучаються таким чином, що вже самим звучанням породжують в людині почуття, почуття, які вміють сприймати слухом. Та на жаль, є почуття, які беруть початок у негативних емоціях, але на щастя, є почуття, які беруть початок у розумінні, радості, любові... а головне, що ці два «початки» вміють сполучатися, доповнювати один одного, вносити різноманіття в той, чи інший період. Навіть, любити сьогодні, можна не так, як учора – сильніше, відданіше, палкіше... Я впевнена – коли прогресує Любов, то є найвищим людським досягненням. А знаєш у чому її прогрес? У вмінні любити незважаючи ні на що. Адже людині притаманно відчувати і в бідності і в багатстві, і в здоров’ї і в недузі...
Людині притаманно коритися почуттям, а коли та покора несе в собі блаженство, що вблажає і душу і тіло – її можна назвати окремим «світом». То давай, будемо несамовито берегти наші «світи» та «виміри», більше того – породжувати їх.

***

Він мовчав тримаючи в руках листа. Листа з того світу, того далекого, забутого, близького та рідного... Усе що він любив залишилося там, усе, що він любив було нею. І навіть, зараз кожен його ковток повітря тримав у собі її подих – гарячий, палкий, як перший поцілунок. Та він ніколи не торкався її губ, ніколи не торкався губами ніжного тіла... То була лише уява, уява неймовірного кохання, уява жіночого ідеалу. Фантазія людини має величезну силу. Він живе у фантазії. Але зате якій...
Кожного ранку, ще сонну, будить поцілунками, пестощами...не просто бажаними діями, а самим коханням. Вона відкриває очі – великі і карі, не голубі, не сірі, не сіро-зелені...саме карі. Він тоне у них, у їхньому блискові, вони солодкі на смак – її очі, збирає нектар і смакує, смакує, смакує...
На її тілі з’являється краплинка води, він злизує її – утамовує спрагу. А вона знову з’вляється, а він знову злизує... Яка вона на смак? На скільки він голодний? Неважливо, важливо, що його жага насправді відчувати її уже реальним дотиком, в якусь мить стане не фантазією, а спомином про неї. Про ту, у якої силою своїх почуттів вкрав душу, і подарував свою, сказавши – ми нероздільні. Саме поняття ми уособлює в собі два світи, два початки, початки вічної Любові.
Та чи є та Любов взаємною? Безперечно, для нього - так. Бо вона є самою Любов’ю, його особистою, надбаною, найціннішою. І він берегтиме той скарб у кожній думці, у кожному спогаді, берегтиме кожну мить, як ціле життя. Зрештою, життя то є мить.

Довге волосся лягло непорушною хвилею на тендітні плечі, такі маленькі, що він ховав їх за собою, огортаючи пристрастю. Його пальці ледь чутно торкалися шийки, а долоні вбирали в себе пружність її грудей, губи видавали дивний звук, звук поцілунку, хвилювалося дихання, інколи аж задихалося...І якоїсь миті воно завмерло... Вона затрощила його у своїх обіймах, і він помер, помер щоб народитись, і так безкінечно... Господи! Яке ж блаженство, та безкінечність у якій вона!!!

Прокинувся, подивився у вікно, але за ним було темно, бо була ніч. Та у тої ночі її красиві, карі очі...

Все переплуталося – сни, реальність, спогади. Усе мало місце бути і водночас усього того не було. Насправді, він одинокий і сірий... самотність дивно на нього впливала, бо він сам дивний. Може, унікальний? Нема унікальних людей. Є Люди. Є Унікальні. То хто ж він?
Сам не знав, тому шукав себе в мистецтві, в мистецтві любити Любов. І про це свідчить його неперевершена здатність любити. Але кого любити? Ти прочитав, читачу, і не спитав себе? Так, ти правий – Її. Але хто Вона?
Це вже спитайте у Нього. Бо я так стомилася, що хочу спати, щоб прокинутись у його обіймах.

Було темно, бо була ніч.
Та у ночі її красиві, карі очі,
Вітер дихає її теплом...
Кожні сни пророчі,
Бо в них живе Любов.
Така Велика, незбагненна,
І палка...
Мов колесо вогненне,
Котилося із далека.
О яка близька та даль!
Тоді чому, якось,
Вона йому сказала –
Прощавай!?

Він умів любити, але прощатися не вмів. Він не знав слова без неї, не знав, що таке подих, бо вона ним була, він не знав сміятись, плакати, тужити... нічого без неї не знав, і себе не знав. Не впізнавав себе без неї, бо вона була ним. Одного ранку він подивився у дзеркало і побачив її – стояла позаду, у довгій, білій сукні, на голові вінок... Що це мало означати? Та нічого, окрім того, що вони одружилися, поєдналися навіки. Він завжди був разом з нею у власних же піснях, а головне – вона з ним. Тоді в його репертуарі з’вилася нова пісня, її співала вона:

Так дивно відчувати біль...
Так дивно відчувати біль,
Немов, на рані сіль,
Так дивно відчувати твою біль.
Твоя не моя, моя не твоя,
Ти тут, я там, ти сам і я сама...
Заглянь у душу і знайдеш,
До рук його візьмеш,
В долонях ніжно зіжмеш...
Моє серце тріпоче тобою,
Тріпоче аж до твого болю.
Так дивно відчувати біль,
Немов на рані сіль.
Твоя не моя, моя не твоя,
Ти тут, я там, ти сам і я сама...
Так дивно відчувати біль,
Коли серце у руках твоїх.
Бери його собі,
Бо я маю дві,
І вони твої.
Поділюсь з тобою
Нашою любов’ю.
Я видихаю,
Ти вдихай.
Я кохаю
І ти кохай.
Так дивно відчувати біль...

Лунала музика. Аж до ранку лунала, сповивала його серце її болем, та вона не відчувала, бо була занадто щасливою, щасливою з іншим. А музика лунала. Так лунала, що в якусь мить місяць зірвався з місця і линув до неї, до її вікна. Став і дивиться в люстерко. Такий великий і ясний. Та вона не хотіла місяць, вона зорі хотіла. А музика лунала. Так лунала, що зорі зірвалися з місця і линули до неї, до її вікна. Стали і дивляться в люстерко. Такі великі і ясні. Та вона не хотіла їх, вона планети хотіла...
А музика лунала. Так лунала. Що планети стали в ряд. Стали в ряд його думками, і линули до неї, до її вікна. Стали і дивляться в люстерко. Такі великі і грайливі... Та вона не хотіла планети. Вона захотіла цілі світи і виміри.
А музика лунала. Так лунала, що в якусь мить світи та виміри линули до неї, до її вікна. Стали і дивляться в люстерко. Такі величні... та вона не хотіла світи та виміри... Вона не хотіла...
Не хотіла світи та виміри подаровані ним!
А музика лунала. Так лунала, що вийшла справжня пісня – натхненна, справжня, щира... Але на жаль, не вийшло почуття. Замість них на його щоках заблищали сльози і він ковтав їх, замість слів і просто мовчав.
Він мовчав, бо був німим. Та його німота була найкращими словами у такому дивному почутті, як Любов. Бо він віднайшов свою Душу, і Вона стала невістою...

Людина здатна відчувати. У різноманітності почуттів не має певних правил, їм не надають певних визначень, їх не вимірюють у часі... Якщо почуття назвати явищем, то воно нестиме в собі загадку. Якщо почуття назвати певним людським рефлексом, то воно не матиме природи... Тоді, що це – поступова дія мозку, з тими, чи іншими функціями? А, може, внутрішній світ, який зазвичай, людина називає душею?
Внутрішній світ – саме словосполучення несе в собі світло. Мабуть, недарма букви, в свою чергу слова, сполучаються таким чином, що вже самим звучанням породжують в людині почуття, почуття, які вміють сприймати слухом. Та на жаль, є почуття, які беруть початок у негативних емоціях, але на щастя, є почуття, які беруть початок у розумінні, радості, любові... а головне, що ці два «початки» вміють сполучатися, доповнювати один одного, вносити різноманіття в той, чи інший період. Навіть, любити сьогодні, можна не так, як учора – сильніше, відданіше, палкіше... Я впевнена – коли прогресує Любов, то є найвищим людським досягненням. А знаєш у чому її прогрес? У вмінні любити незважаючи ні на що. Адже людині притаманно відчувати і в бідності і в багатстві, і в здоров’ї і в недузі...
Людині притаманно коритися почуттям, а коли та покора несе в собі блаженство, що вблажає і душу і тіло – її можна назвати окремим «світом». То давай, будемо несамовито берегти наші «світи» та «виміри», більше того – породжувати їх.

Блаженство, що вблажає і душу і тіло

Якщо спробувати виміряти час, наприклад, часом, можна помітити, що його не існує. Вічність не існує в часі, Вона поза ним. Бо Вічність не можна виміряти століттями.
Мій дід прожив майже сто років – 95р. Він жив, жив, жив, жив... ходив з паличкою і жив. То він ходив з паличкою, чи жив? Цікаве питання...
Відколи я народилася він завжди тільки дід, кликала на нього дідику. Мій дідусь пересік всвоїм життям межу століть. І настав час, коли йому захотілося Додому. Ми всі(діти, онуки, правнуки, праправнуки) сиділи поруч нього, а він заслабший лежав на своєму ліжку і важко дихав. Він важко дихав, але сміявся. Сміявся і молився, уявляєте... останні дні був «блудним», по нашим земним міркам – нетямився. Але у тій нестямі молився, тільки молився... немічно хрестився, прикладував долоню до долоні і шепотів. Я чула його шепіт, шепотів голосно – ледь чутно. Інколи хотілося витерти сльози, що затікали в глубокі зморшки на обличчі, та він їх старанно ковтав, ковтав сльози і молився. Цілий тиждень мій дідусь помирав – народжувався. Не в муках, а в благодаті від Бога, що вблажала його тіло, яке все ще могло поворухнути руками і перехреститись. Благодать вблажала його душу, яка могла протягом сімох днів знайти свій Дім – Себе з Богом.
Він справді був «блудним», «блудним» сином свого Отця Небесного. Ціле життя він існував, як людина. Вув вірюючим, тією вірою відкрив для себе єдину істинну – світ мудріє та пустіє – він завжди так казав. Я незважала, бо не розуміла. І лише ті останні його дні збили мене з пантелику. Бо він не помирав, з його вуст не прозвучало слово – смерть. Зате він час від часу повторював – я хочу додому. Я хочу додому, а ви мене не пускаєте. Мій Дідусь вибрав Дім Божий а не Смерть, Смерть, як безкінечність.
Наш світ існує уже тисячоліття. Нічого дивного звичайний потік енергії, яка видозмінюється і завжди набуває нового початку. Та раптом хтось сказав, що світ може набути кінця. Недивно, що людство заметушилося... байдужістю. І ми всі стали блудними, але не «блудними діьми нашого Отця».

Світ мудріє та пустіє

Нема нічого святого. Усе що в мені колись було – зламалося. Переламалося, як суха гілка, і тріснуло гучно...
Той тріск пролунав дуже чітко... і по нині чути гомін.
Гомонять дерева, гойдаючись вітром. Вітер шумить обіймаючи листя і шепоче, шепоче, шепоче...
Його слова мудрі. Мудрі-мудрі. Бо їх немає у нього. Замість слів він носить звуки. Зуки вміють лунати, інколи кричати. Коли вони просто лунають, то нам спокійно. Коли вони кричать, то нам моторошно. А коли вони мовчать нам мовчазно... Та інколи, він сердиться. Неможна сердитись, це гріх. Не можна казати – я не пробачу йому. Кому? За що?
Усе якось не так. Так, але не так – інакше. Це інакше завжди мене шукає, і завжди знаходить. Уявляєте, де б я не загубилася «інакше» мене знаходить. Викриті всі мої схованки, вже ніде ховатися. Хіба що дуже глибоко в собі.
Я зариваюся у прірву, мене накриває купа грунту. Грунт важкий. Але мені легко. Мені легко? Мені легко, бо не відчуваю тяжість, нічого не відчуваю. «Нічого» так само, як «інше» інколи мене наздоганяє, знаходить. Тоді я сердита... Не можна сердитись, це гріх. Треба пробачати.
Я вмію пробачати? Не знаю. Я нічого не знаю. Так багато розумію, що вже не розумію. Я знаю «нічого». Воно велике. «Інше» також. «Інше» немає значення, тільки «нічого». Чому нічого не має значення. Значення дуже велике і значуще. Коли його добре розгледіти, то воно багато важить. Я маю великі терези, котрими зважую значення. Та якось мені не вистачало однієї маленької гирі. Я сіла замість неї і «значення» зважило більше. Не набільше, але більше. «Більше» завжди більше. Більше ніж менше – 1+1=2
Ніколи. 1+1=1 Ось така математика, тільки алгебра. Бо геометрія тут «нічого» не «важить». Мій брат вчився на фізикоматематичному факультеті такого інституту. Якби цей інститут був іншим, то фізика була б іншою. А алгебра та геометрія взагалі набрала б нового вигляду.
Наука дивна штука, коли її взяти до рук. Але треба щоб руки були пустими. Бо тоді не можна тримати рахівничку, якою можна правильно розрахувати. Я вчилася рахувати на пальцях – спочатку на руках, потім на ногах. І тільки пізніше придумали рахівничку. На ній красиві кульки – білі , сині, жовті. Та колір значення не має, бо він нічого не важить( я його зважувала). Якщо усе добре зважити, то все має вийти за планом. За тим, що якийсь геній придумав. Він просто нічого не вмів робити, тому почав думати, і придумав... Його план навіть може реалізуватися – стати матерією. Та чи варто. У моїй шафі і так забагато одягу, вже не знаю куди складати. Щось я купувала, щось мені шили, з матерії. То навіщо мені ще матерії. Навіщо мені одяг. Він багато важить. Тому, коли я одягнута я важу більше, а коли гола – менше. Але коли я гола мені легше ходити. Тільки іноді холодно. Тоді, коли він про мене забуває. Вірніше, я про Нього. Забуваю, що Він у мене є, і тоді мені холодно. Якби я не знала Його, то не ходила б голою. Від коли Його пізнала – ходжу. Бо Йому подобається, що я гола. Я роблю тільки те, що подобається Йому. Втілюю в життя любі його фантазії... Його фантазії любі моєму серцю. Тому нам обом добре. Бо коли гола я, голий і він. Його взагалі не існує. Я його придумала. Бо вмію складати казки. Якщо казку гарно написати – акуратно. То вона читається. Сама читається. Вона вміє. Вміє читати себе, так, як я написала. Коли я пишу казку, то завжди плачу. Мені шкода, що вона має закінчуватися. А вчора я спробувала написати щось таке, що не помре. Воно буде жити у моєму голому тілі завжди. «Завжди» також мене наздоганяє. Коли воно поруч мені тепло – завжди. Воно велике. Яле я бачу його завжди маленьким, тільки маленьким. Бо я маленька людина, яка якось виросла і стала не дорослою. НЕ доросла до Його голови. Його голова дуже мудра. Тому мені важко до неї дорости. Моя голова трішки мудра, якщо не казати – дурна. Тому у мене виходить на перший погляд - дурня. Але якщо придивитися, вчитатись то виходить, щось інше, якесь таке... інакше.
«Інакше» мене завжди наздоганяє. Тому я завжди занята. Чим? Собою. Інколи стою перед дзеркалом і дивлюся на своє голе тіло, воно таке... як звичайне тіло. Тому так мало важить – я мало їм. В мене не лізе їжа – надто голодна. Коли в житті все занадто... то хто зрозуміє те занадто, коли воно таке занадте. Я завжди занята, аби тільки не розмовляти з Ним. Бо Він не хоче. Він не хоче зі мною розмовляти. Коли Він не хоче, а я хочу я серджуся... Сердитися не можна. Це гріх. Треба прощати усе. Та як Йому простити усе. Коли я не розумію «усе». Воно занадто багато важить. Тому я багата. Я неймовірно багата, бо в мене є все – Він. Але Він не говорить. Тільки мовчить. Мені набридло мовчати, я хочу кричати, на весь Свій маленький, дитячий світ. Та мене не сприймають серйозно, бо я дитина. Я не розумна дитина... Але я дуже стараюсь розуміти, бо багато думаю. Коли думаю у мене болить голова – великі думки. Аж занадто. Це тому, що він великий. Але любий процес одужання є болючим. Тому я маю терпіти, аби вилікуватись. Дорослі кажуть, що мені треба лікуватись. От я й лікуюсь – думками – малими та великими. Тими, що лежать разом зі мною у моїй непорочній глибині. Непорочна, бо дуже глибоко зарита. Якби вона була зверху мене б уже не було. Мене ніколи не було для Нього. Я не існую для Нього. Розумію. У кожного свій Бог. Тому Мій – найкращий. Бо Мій. Бо моя глибина непорочна і чиста тільки для Нього. Та він ще цього не розуміє, тому тікає, а я наздоганяю. Наздоганяю свою мрію. Коли торкаюся, розумію, що вона чужа – моя. Я так багато розумію, що вже не розумію. Ховаюся від нього у схованці якої нема. Він мене завжди знаходить своїм мовчанням. Навіщо Ти мене мучиш? – питаю у Нього.
А Він мовчить.
Навіщо Ти мене мучиш? – питаю у Нього, а Він мовчить. Байдуже мовчить мені в обличчя. Ніби не чує. Тоді мені стає боляче. І я тікаю – стою. Не можу від Нього втекти. Прозріння болюче. Перші три дні від Нього у мене боліли очі, я їх виплакала і їх не стало. Я так за ними плакала... Але їм мене не шкода – не повернулися. Він до мене ніколи не повертається тільки чекає.
А йти не можу тільки я. Інколи хочеться аби прийшов Він. Але Він завжди чекає. Тому ми чекаємо разом. Нам разом добре, бо ми Єдине Ціле. Ціле, нероздільне. Коли я жива, з мого тіла не можна вирвати душу. Серце можна. Тому я його віддаю Йому. Та Він не цінує мій подарунок. Бо для нього важить тільки душа. Серце Він має своє – моє.
Сьогодні мені важко думати, бо Він знову від мене тікає, а ще ховається у моїй схованці. Тому усі їх знає.
--- Чим ти зайнята?
--- Тобою.
--- Ти думаєш?
--- Так.
--- Про що?
--- Про Тебе?Але не про Нас.
--- Навіщо думати?
--- Воно саме думається, лізе в мою голову і там сидить.
--- То прожени його.
--- Але ти не хочеш йти.
--- Я?
--- Ти. Ти хочеш мене з’їсти.
--- Дати тобі солі?
--- Для чого?
--- Аби смачніше було.
--- Ні краще заплач.
--- Я виплакала очі.
--- То як ти дивишся?
--- Тобою. Ти не проти?
--- Я буду мовчати.
--- Ти завжди мовчиш.
--- ..............................
Скільки можна мовчати, це мене сердить. Не можна сердитись. Це гріх.
Скільки можна мовчати – цілу вічність.
Ти мудрий, а я дурна. Яка різниця. Різниця не існує. Але без Тебе мій світ пустий. Мудрий і пустий. Ми одне ціле - світ мудріє та пустіє.
---Про яку ти кажеш мудрість?
--- Невже Ти заговорив до мене?
--- То про яку?
--- Про пусту. Мовчи собі й далі, ховайся подалі від мене, бо мені важко чути твоє приховане Я. Ти мене ігноруєш, що миті. Кожна мить – Життя.
Колись Ти казав, що в мовчанні слова. Ті які мовчиш. Ось я глуха сиджу і слухаю. Сушу собі голову величезним феном аби хоч трішки зрозуміти мовчання. Воно велике. Бо в Тебе велика голова. У мене маленька. Але це не мішає меніЛюбити Тебе. Мовчи скільки завгодно. Та Любов Вічна, яка Любить щиро. Тому я рятую близкість Щирістю до Тебе. Хочеш ти цього, чи ні. Ти завжди хочеш... Хочеш і мовчиш...
Ну й мовчи собі, а я буду просто Любити. Моя Любов проста. Вічність надзвичайно проста річ – не річ. Тоді коли у неї заглянути сліпими очима. Я стараюсь не сердитись. Бо сердитись не можна. Це гріх.

Гріх

Не ласуй мною так смачно. Лиши собі на завтра(трішки на сьогодні).
І не треба мене трогати, коли я сплю. Бо я люблю спати гола. Тому не трогай мене. Ти ще маленький.
У моєму серці живе маленький вогник – не гріх. Хтось налив «соляри» у ліхтарик, то він горить. Тримаю у руці і усюди беру з собою. Навіть удень, коли темно. З мене сміються. Дивляться, як на навіжену, і кажуть, що треба лікуватися. А я кажу їм – я лікуюся вами. А вони сміються і не вірять мені. Бо думають, що дурна. У мене є маленькі терези. Тому кожного дня зважую свій гріх. Інколи, він мало важить, інколи, багато...
Бути багатим не легко. Мені ж не з Неба падають гроші. Як вони звідти впадуть, коли їх там Хтось приліпив. Тому вони світяться Яскраво зеленим кольором, тоді Небо здається зеленим. Як веселка. Веселка різнокольорова.
Ну не ласуй мною так смачно. І обітрись, бо вимазав губи моїм смаком. Тепер будеш пахнути мною. Як я Тобою. Колір смаку дивовижно красивий. І хто зрозуміє ту красу, ту, якої нема.
Інколи можна грішити красиво – різнокольорово. Тоді в моїх виплаканих очах мерехкотить. Ти бачиш вогник і йдеш погрітись – знову відкусити шмат . Я даю Тобі себе маленькими порціями. Але ти дуже голодний, тому завжди хочеш більше. А я не можу. Я вже не можу віддавати всю себе тобі. Бо з мене сміються. Коли з мене сміються мені боляче, але я рада, що їм смішно. Дивно – мені боляче, а їм смішно. Вчора вони лише кричали, а сьогодні вже сміються. Завтра будуть радіти. Це тому, що я віддаю себе Тобі. А Ти мною ласуєш. І ніхто не розуміє того смаку, навіть Ти, тільки Я. Бо я розумію смак Тебе.
Часом я божеволію. Не боюся, але мені дивно, що я й досі дурна – розумна. Ношу в кишені ключики з хати, а відкривати двері боюсь – чекаю твого дозволу. Коли Ти мені дозволиш, а ти дозволиш, навіть не здогадуючись про це. Я увійду в твою Душу, так, як Ти увійшов в мою. І почав мене їсти. Коли нарешті зрозумію Тебе – завжди розумію. Перестанеш мене гристи, будеш тільки цілувати. Цілувати гріх. До одруження. Тому бережу свою цноту для Тебе. Не для тебе, а для Тебе. Як настане час – настав. Цілковито віддам себе. Ти матимеш мене усю. Я буду твоєю, а Ти моїм – завжди був моїм. Бо я так хочу...
Я сказала усе. А тепер не трогай мене. Бо я занята – Тобою,
І перестань мною ласувати. Лиши собі на завтра(трішки на сьогодні).
І не треба мене трогати, коли я сплю. Бо я люблю спати гола. Тому не трогай мене. Ти ще маленький.
Тому я хочу, аби Ти ніколи не виріс. Ніколи? Ніколи. Ніколи-ніколи?
Ніколи-ніколи. Коли я говорю з тобо, це означає, що з Собою. Тому Ти завжди мовчиш. Але ключі свої я тобі не дам, маєш свої. То тримай їх за пазухою, бо я прийду і заберу(лагідно), я завжди лагідна, бо Люблю.
До речі твоя глибока пазуха теж Моя...

Страх

Коли боїшся покарання, помсти, відплати за діла – ненавидиш.
Коли боїшся образити Святиню – Любиш.
Душа людини може померти раніше за смерть – раз і назавжди, назавжди залишитись живою ненавистю, і страхом диявола. Тільки подумайте, чого ми боїмося? Й справді, чого? Нам страшно перед Богом, чи перед дияволом?
Кому ми віддаємо свій страх? Нікому. Існує ще й третя сила – ніщо. Вона сильніша за усе диявола, але не Бога. Коли в душі ніщо нам страшно. Прожнеча, пустота, невизначена безодня, дірка... Там навіть самому «дурисвіту» не затишно, хоч і добре. Але ми не боїмося туди потрапити. Спочатку потрапляємо, а вже тоді боїмося. Боїмося великої любові «дурисвіта» - ненависті. Він вміє ненавидіти. Тому дає своє усе замість любові. А його усе – нічого. І він їсть те нічого разом з нами(нашими душами), які тілом труться об його шерстину гріха. Його шерстина гладка і тепла, бо він вміє придурюватись – обманювати – заманювати. Коли розкидує свої тенета, ми починаємо боятися і наш страх потрапляє до нього.
Душа людини може померти раніше за смерть. Зараз ми це уміло робимо, та не тільки зараз – завжди. Помираємо, помираємо, помираємо... і так живемо. Носимося по грішній Землі своїми грішними тілами. А в той час Янголи святкують у Своєму Небі. Ми також святкуємо у своєму небі – ненависті. Воно велике висить над нашими душами і лякає дощем. Якщо ми ховаємося від дощу, воно починає гриміти і палити Землю блискавкою. Коли воно гримить душа здригається від страху. Серце тікає в п’ятки – цілує п’яти «дурисвіту» і кланяється йому – б’є поклони. Як нам страшно.
Хіба це той страх, який боїться вийти вночі на вулицю, бо там гуляють примари з «того світу» - привиди. А хто сказав, що привидів не існує. Вони лякають нас щодня – лякаємо одне одного, бо ми і є ті привиди. Білі, як стіна, холодні, як лід і страшні... бо нам страшно ненавидіти одне одного.
Та це ж бісівський страх. Котрий колотить наші серця своїми малими та великими бісиками. Ми тоді починаємо рятуватися – помирати. Бо якщо помру то не побачу кінця.
Дивно. Усетаки людина дуже дивна «штука». Наче запальничка. Коли її запалюш вона горить... Можна вогник зробити потрібним... Ми завжди робимо те, що нам потрібно – кожному окремо – собі. Нема нікого окрім – я. Крім великого – я – порожнеча – дірка. Заглядаєш наче, в колодязь. Хочеш води напитися – її нема. Там лише дивний напій, дивний за смаком – гріх. Ми черпаємо його дерев’яними відрами, жадібно п’ємо і наші серця деревіють – кам’яніють. Мабуть тому на душі стає важко... важко носити камінь у грудях. Інколи він у нирках, тоді ми звертаємось до лікарів, і вони його розщеплюють – виганяють. То може, вигнати Зло через нирки... звичайним фізіологічним шляхом? У нашому «будинку забита каналізація безкінечними запорами». І сміх і гріх...
Тож бо й воно... Але радує те, що ми навчилися сміятися над собою – ми цілковита пародія на людину. Тому нашу планету варто назвати планетою Грішного Сміху. Це «дурисвіт» сміється нашими вустами над нами, а ми раді, бо нам весело. Гуртом боїмося, гуртом сміємося – єдине ціле. Нас поєднує страх бісівський.

Коли боїшся покарання, помсти, відплати за діла – ненавидиш.
Коли боїшся образити Святиню – Любиш.
Від Любові до ненависті один крок. Годі ступати в ту саму яму.
Я боюся образити Святиню ненавистю, тому вчуся Любити.
Мені страшно перед Богом, бо боюся не згрішити, а образити Його своїм вчинком. Бо коли Любиш, то не ображаєш. Бо, коли я боюся згрішити, то боюся відплати і помсти за той гріх, відплати, не Бога.
Тому моє навчання - вчитися Любові – пізнавати Бога. Глибоко, всередині себе відкривати не ненависть, а Любов. Бо кожен з нас йдучи до Нього чекає на прощення, а прощення – Любов. Треба навчитися прощати один одному. Тільки не собі. Не можна навчатися пробачати собі – ненавидіти. Треба пробачати один одному – Любити один одного – Взаємність. Щира Любов Взаємна. Бо коли я віднахожу шлях, то йду. Йду тим шляхом до Бога, бо Він мене ним веде, тим веде, який веде до Нього – Взаємність. Відчуття Взаємності всередині себе. Взаємність – цілковита ДоВіра. Відчути Віру...
Моя планета живе в мені. Її оточують Світи та Виміри Любові – Віра – Надія, Взаємність. Усе це є Її невід’ємні складові – Всесвіт. Я відкриваю в собі цілий Всесвіт. Саме тому мій Дім – Душа. Душа – Вічність. Вічність – Любов. Любов – Життя. Життя – Казка. Тому я Попелюшка – маленька дівчинка, яка не вміє малювати, але Любить. Саме тому у Неї виходить... з’являється пречудова картинка Любові.
Поруч нас зовсім близько існує інша планета, планета ЛЮБОВ.
На тій картинці яскраві барви – Веселкові. Вони приємні погляду, тому це міст – запрошення у Казковий Світ Любові.
Наше життя так чи інакше – казка. Казки бувають різними. Але кожна казка закінчується добре – Добро перемагає Зло – початок. Кінець хорошої казки завжди початок – початок Добра та Любові, Злагоди та Розуміння – Гармонія Любові...
Поруч нас, зовсім близько Живе інша планета, планета Любов.
Тому беріть до рук пензль, ось вам фарби і малюйте, малюйте... не тому, що вмієте малювати, а тому, що Любите... Інколи фарба розливається, це нічого... в Любові вона розповзається шляхами Любові. Бо ваша картинка то є шлях, шлях до Бога – і.

Ти і я – Бог і людина

і – дорога. Бог завжди стелить перед кожним з нас Килим – Себе.
Ми йдемо Ним до себе, в пошуках Нього. Поняття волі в тому, що треба йти легкою ходою Віри та Надії по тому Килиму, а не топтати Його. Тому ми маємо летіти, наче Янголи. Щоб прилетіти до Бога не треба пізнавати космос... Бо «скафандри» притуплюють відчуття, без них легше. Так само. Як і пірнати у морську глиб. Нас оточують світи – над нами, під нами, по обидва боки, навколо.
Треба розуміти почуття, як коло. Круг почуттів, круг Любові. Беріть крейду і малюйте довкола себе Білий Круг Любові. Коли домалюєте Його, воно стане чарівним – Казкою. Тому беріть папір та ручку і записуйте слова – вони невидимі – дуже чітко видно, як і чути – німо. Тому шепотіть вустами – цілуйтеся. Цілуватися приємно, коли Любиш... Поцілунок Любові – Віра та Надія. Їм Обом завжди Взаємно...

Quote (Олег_Серый)

Слышать внутренний голос - первое дело в нахождении своего предназначения.

Ок!

И тем не менее, считается, что те кто слышат внутри голос те с отклонениями психики. Поэтому задаю вопрос: Что есть внутренний голос? Как вы его определяете, что это голос Бога?

Я согласен с тем, что я псих, поскольку не вписываюсь в человеческие рамки. С другой стороны (если смотреть на другие рамки), то не такой уже и псих - все люди психи вокруг, если делают то, что они делают. Кто я такой в этом случае? Господь Бог?
Каждый из нас - Господь Бог - его часть в каждом из нас. Просто не все это понимают. И крылья видят не все - хотя они есть. Я каждый день вижу крылья. Слышу и Вижу Голос!

Земными словами - это постоянная галюцинация на всех планах бытия.

п.с.: как бы я мог писать такое, если бы не слышал, не видел и не ощущал истинную природу Гласа Господнего?